– Це сталося тоді, коли світ Замерзлого Сонця вмирав, доживаючи лічені дні. Ми знали, що це може відбутися будь-якої миті, і навіть темні та сірі махнули на нього рукою, вважаючи його приреченим. Рать Голів нашого світу довго вагалася: рятувати в ньому людей чи ні. Настільки знівельованими, пропащими здавалися дух та душі смертних. Переселити їх у інший світ – чи є надія, що вони і його не перетворять на пустелю? Та все ж надія завжди має залишатися… Запросили на Рать Голів Оракула. Ти ж знаєш, він уміє відчувати та бачити те, що й творець. Оракул сказав однозначно, що не варто нікого з цього світу рятувати. Бо той світ сам вибрав свою дорогу, і він мов ракова пухлина на тілі, якщо повністю її не вирізати, то перекинеться на інші світи та зжере їх…

Птаха вмовкла. Остап відняв голову від долонь. Він уже не плакав, він уважно слухав:

– Тобто я – це ракова пухлина? Чому ж тоді світлі дозволили мене врятувати?

– Ну, Остапе, це сказав Оракул. Він так почув те, що начебто говорив наш творець. Я ж почула геть інше. Дивна містерія, мушу сказати. Моє слово проти його на Раті Голів. Вгадай тепер, хто кого переговорив та переконав?

– Якщо я тут, то, очевидно… Але ж він Оракул. А ви…

– А я жінка! Ох, Остапе. Оракул після цього рідко до нас навідується. Та й ми не дуже від того страждаємо. Просто справжня жінка завжди може переконати чоловіка в своїй правоті, якщо дуже цього захоче. Запам’ятай собі на майбутнє, знадобиться і для буднів так само. Тож чоловіків із Раті я переконала, жінок також, бо кожна з них мати. І Оракула майже переконала, ага!

– Оракула? Як це?

– Ну, в тому що він не має слушності, бо згідно Книги Білобога, сина творця, смерть – це завжди початок, але знищення – це завжди удар по рівновазі. Ти наша рівновага, Остапку.

– Але ж я смертний, пані Птахо! Простий смертний, і, напевне, в тисячний раз запитую зараз і вас, і себе: «Чому я?» Даруйте, але то ви навчили мене не вірити у випадковості.

– І ти маєш слушність, синку: не вір у випадковості.

– Тепер про тебе, Остапку. Це сталося тоді, коли цей світ уже був приреченим. Бо з нього люди назавжди забрали надію, любов. Вони втратили й віру, замінивши її глупою, безглуздою філософією сірості. Ох, багато чого вони замінили тим, що нам видається зухвальством, ненормальним, тим, що шкодить природному плину життя. Ми пробували достукатися бодай до найменшого в цьому світі. Марно. Земля, закована в панцир, вітри, підкорені людиною. Лампочка замість сонця. Та рано чи пізно навіть найміцнішу дамбу прориває, бранка земля і небо в рабстві не змогли довго терпіти наруги над собою, над власним духом. Усе у нашому Всесвіті має дух, Остапе. Усе.

Лампочка вгорі перегоріла, штучне світило було назавжди втрачене, темрява занурила світ у безвихідь, земля та небо бунтували. Я стояла на березі тоді ще великої води, яка закипала від люті. От-от готова впасти смертю на голови приречених. Я стояла, відчуваючи біль та гнів землі, наче мені це боліло, і вже знала, що цьому світу залишилося жити тільки три дні. Мати-земля довго опиралася почуттю справедливості, бо дуже любила своїх дітей, але нарешті зрозуміла, що її діти перетворилися на ворогів, навіть більше – на вбивць. Я приклала руку до серця, а другу опустила у воду. Так, вода – це те єдине, що ще не встигли твої одноплемінники повністю тут споганити. Її частина була захована, взята в кайдани назавжди, як вони собі гадали. Але частина все ж ще мала в собі життя і була тією тонкою ниточкою, яка зв’язувала землю, небо та стихії. Я знала, що просити землю ще помилувати людей у цьому світі безглуздо. Вирок виголошено: світ заслуговував повного знищення.

Мені було гірко. Звинувачувала і себе, і всіх безсмертних, що вчасно не втрутилися, не допомогли, не догледіли, коли людство в певний момент звернуло не туди. Зненацька мої болючі переживання та думки порушило чиєсь втручання. Хтось наближався до того місця, де я стояла. Знала, що то не смертний, відчувала це. Роззирнулася. Берегом моря йшов чоловік. Відразу його впізнала. Він колись належав до нашого табору світлих безсмертних. Та одного разу він залишив Світлий світ назавжди. Ні, не зрадив. Переродився. Коли стовідсотково починаєш вірити в інші ідеали, то перероджуєшся, і попередня твоя клятва стає недійсною. Тому зрадництвом чи відступництвом у нас це не називається. Ні, він не став темним. Він став сірим. Насправді темні майже ніколи не стають сірими, а от світлі… Безконечне бажання вдосконалювати світ інколи заводить на манівці, які не є світлими, але не є й темними.

Пригадую його слова на засіданні Раті Голів світів перед тим, як він пішов:

– Рівновага насправді існує. Тільки вона запорука миру в світах. Творець та його творіння лишень її й потребують. Сірість – це і є рівновага, тобто золота середина. У ній кожна жива душа – чи смертна, чи безсмертна – справжній вершитель, досконалий та повноцінний. І всі її дії виправдані, і всі її діяння на благо творця. А оскільки людина також творець, то, що б вона не сотворила, це її вибір. Ті, хто піддається на змовини з темними, заблудлі вівці, потребують переродження, а ті, що йдуть на змовини зі світлими, просто мають бути знищені, бо вони заважають справжньому рухатися вперед. Коли забагато світла – людина сліпне, коли немає його зовсім, довкола темрява – вона також сліпне, бо очі їй тоді не потрібні. Тож хто має слушність, панове безсмертні? Тільки сірі, тільки вони. Великі зодчі майбутнього. То філософія сірості, Остапе. Постулати їхнього буття. Той чоловік пішов від нас, і ми дуже швидко про нього забули. Бо забагато роботи в кожного безсмертного, щоб перейматися ще й долею того, хто вважає себе ліпшим від творця. І ось несподівано той чоловік знаходить мене у приреченому світі. Сірому світі. Так, так. Це сіра філософія перетворила твій світ на оце…

Птаха махнула рукою в бік повалених хмарочосів.

– Того чоловіка, що знайшов мене у майже мертвому світі, колись звали Шепіт. Чому звали? Бо тепер його ніяк не звуть. Сірі не мають імен, вони зрікаються їх, як легко наяда скидає з себе шкіру, стаючи метеликом. Бо мати ім’я, в їхньому розумінні, означає стати вразливим. Тому вони позбавляються власних імен, стаючи безіменними навчителями, проповідниками. І це дає їм можливість безслідно захоплювати душі та думки слабких смертних та й безсмертних, що мають в серці сумнів. А сумніватися для людини і смертної, і безсмертної – звичайна річ. Усі, хоча б інколи, та все ж сумніваються. Сірі безсмертні – це ловці душ. Вони наче грибок, що знищує стіни та стелі, роз’їдає світи. Дай тільки слабинку, дозволь увійти в тебе, і він виїсть не тільки стіни будівлі. Ті спори вдеруться всередину душі й отруять тебе.

Сірий чоловік підійшов до мене досить близько і… Це для мене стало просто несподівано-жахливим: він мовчки впав переді мною на коліна і заплакав. Я вперше бачила, щоб сірі плакали. Вони зазвичай дуже легко зрікаються захоплених світів, якщо відчувають для себе небезпеку, вони не вірять ані в любов, ані в ненависть, ані в інші почуття. Бо вони як паразити, як омела на дереві. Висмоктують життєдайну силу, а потім мандрують далі. А дерево? Дерево гине. Ось так. І раптом – на колінах переді мною сірий безсмертний, який звідкись «дістав» почуття, бо плаче, і який прийшов до мене по допомогу. І він просив не прощення, Остапе, бо хто я така, щоб прощати, і він не розкаювався у вчиненому. Ні, він каявся в іншому. Каявся в тому, що покохав. Покохав просту смертну жінку з цього світу. І вона його кохає теж. Ні-ні, він не просить за жінку, бо знає, що то безглуздо. Ніхто рятувати її не стане, і він не рятуватиме, бо ані чужі, ані свої не зрозуміють. А коли знайдуть, то вб’ють обох. І то правда. Сірі зрадників знищують. Він просив врятувати маленького хлопчика, сина коханої жінки. Запевняв мене, що то тільки її син. Але… Він, напевне, забув, що я легко розпізнаю – брехня то чи правда. Я мовчки слухала. Не вдавала, звісно, що вірю в його небатьківство, просто слухала.