Птаха вмовкла. Пильно подивилася на Остапа. Хлопець знав, що вона скаже далі. Випередив жінку на мить:

– Той хлопчик – це я?

– Той хлопчик – це ти, – луною повторила Птаха. – Сірий просив врятувати тебе. Він знав про рішення на Раті Голів світів. Як і знав про те, що мені доручено це зробити.

– А якби попросив хтось інший, то ви б обрали не мене? – Дивився в очі.

– Не знаю. Можливо, що й так. Тепер про це ми не довідаємося. Однак я нічого не обіцяла твоєму батькові, просто сказала, що перевірю. Тобто якщо дитина нам підійде, то врятую її.

– Перевірю? – Остап не розумів. Трохи ображено питав: – Як це, пані Птахо? Тобто чи я червиве чи ціле яблуко?

– Майже так, – говорила, як завжди, без кокетства та загравань. – Я перевірила. Хоча я не Оракул, та все ж інколи мені вдається зобачити тіні та світло від майбутнього. Світло падало на ваш будинок, і я зрозуміла: то знак Долі.

– А той сірий, тобто Шепіт, що? – Остап запитував обережно, зважуючи кожне слово.

– Та нічого. Хоча я його й запитала про тебе, хотіла дуже, щоб він зізнався. Та він продовжував гру. Переконував палко і, здається, більше себе, аніж мене, що він хотів би мати такого сина, але – на жаль.

– Пані Птахо, а мама? Моя мама.

– Гарна, розумна, закохана до нестями в твого батька. Вона в тому світі була якщо не першою, то вже точно не другою особою і багато що вирішувала одноосібно тут, але… Вона настільки сильно кохала сірого безсмертного, що не зважала на застереження світлих і попередження темних. Вона навіть тоді, коли світ гинув і небо пролилося вогнем, усе ще не вірила в крах і кінець. Так і померла з усміхом на устах – бо її коханий не зміг би їй збрехати.

– То кохання це зло? – болісно та щемко аж до сліз запитував Птаху Остап.

Дивилася на нього зараз, як у дзеркало. І вона в Біловодді себе про це запитувала. Якби ж то існувала однозначна відповідь!

– Ні, кохання – це не зло. – Обізвалася якнайспокійніше, стараючись не виказувати власний біль. – Це почування, і ми самі робимо його добром, благом, катом, рабом, цілителем, світлом, темрявою, блискавкою і навіть злом. Усе залежить від двох, які утворили власний Всесвіт з мільйонами зір у ньому. Кохання, Остапку, це не зло.

– Але ж воно вас ледве не вбило. – Остап бив останнім аргументом, чекаючи реабілітації, яку мала зробити Птаха.

– Це не кохання мене ледве не вбило. Це Стрибог мене ледве не вбив. А кохання мене врятувало, Остапку, справді врятувало. – І вона згадала слова, які шепотів рятівник їй на вухо: «Не помирай, Пташко, моя кохана!»

Птаха підвелася, трішки сумна та ледь-ледь розгублена:

– Ну от, ти тепер знаєш, хто ти. Цей світ – твоя батьківщина. – Вона обвела поглядом довкола себе. – Але це ще не вся розмова, Остапку. Не буду довго ходити околяса, тому – до справи відразу.

Птаха засунула руку в кишеню свої довгої сукні та витягла з неї червону шкатулку. Остап її впізнав. Схожу скриньку він колись передав Мальві.

– Це він, Перемінник? Я знову маю його комусь передати? – запитував, не вірячи собі. Бо здогадувався, що…

– Так, тут Перемінник, і його не треба нікому передавати. Він твій. Це я маю за честь вручити його тобі. – Птаха стала на одне коліно, схилила голову та простягнула скриньку перед собою.

Остап взяв, але не відкривав. Зачудований не так самим фактом того, що він має Перемінника, як іншим – світла безсмертна стояла перед ним навколішки. Він вертів, перекручував його в своїх долонях. Схоже відчуття було тоді, коли отримав вказівку передати скриньку Мальві. Тоді він стримався і не відкрив, бо не мав права, це ж не для нього, але зараз… Зараз він може легко це зробити, бо ця річ належить йому.

Птаха побачила невпевненість у рухах хлопця. Підвелася з колін, глянула уважно в очі.

Говорила:

– Знаєш, коли ти з’явився у нашому світі, маленьке розгублене дитя, але таке щире та миле, яке просто не можна було не полюбити, то… Остапку, я любила і любитиму тебе, як рідного. Любитиму завжди. І ніколи нікому не дозволю ображати. Чи коли-будь я бажала тобі долі безсмертного? Ні – кажу чесно. І не тому, що ти недостойний. А тільки тому, що це надто важка ноша. Але, на жаль чи на щастя, ще не знаю, так трапилося, що ти і Мальва зустрілися. І не просто зустрілися. Ох! Думаю, це також не випадковість. І я боялася ваших стосунків, помітивши, як вона на тебе дивиться, відчуваючи, як твоє серце співає, коли вона поруч. І коли Стри… – заткнулася на півслові. – Тобто після того, як Стрибог стріляв у мене і я ледве не загинула…

Замовкла, перевела подих, тоді заговорила більш впевнено:

– Я довго думала про стосунки між різними. І зрозуміла, що простіше, коли орел кохає орлицю, а лев левицю.

– Тобто Мальва левиця, і ви хочете з мене зробити лева?

Птаха щиро розсміялася:

– Ой, оце сказав! Якщо ти народився ослом, то як би не силувався перетворитися на лева – тобі це не вдасться.

Тоді вже зовсім серйозно додала:

– Я раптом зрозуміла те, що завжди було у мене перед очима, але я так була зайнята рятуванням інших, така далекозора, що не помічала в себе під носом очевидного. Ти ж син безсмертного, розумієш! Ох, отой нокаут від Стрибога поставив усе на свої місця. І я просто попросила Мару зазирнути у Книгу Вічності, в якій записуються долі усіх безсмертних та їхніх дітей. Тільки про Книгу Вічності нікому, добре? Це таємниця, яку знають майже усі. – Птаха підморгнула хлопцеві та продовжувала далі: – Мара зазирнула в ту Книгу. Ти не просто син смертної жінки зі світу Замерзлого Сонця, Остапку, розумної та освіченої Зорини. Ти й син безсмертного, як і Мальва. Ти нічим не гірший від неї. Ти за своїм походження навіть ліпший, аніж я. Бо я донька звичайних простих смертних.

– Але ж я син сірого безсмертного, пані Птахо! – Остап говорив розпачливо. – Мій батько зрадник, дурисвіт. А я? Я виродок?

– Ото вже вигадав! – Птаха розгнівано нахмурилася. Чого-чого вона чекала від хлопця, але не такої реакції. – О Свароже! Як ти таке міг подумати? Я ж себе виродком не називаю?

– Ви? О! – Остап звів очі до неба. – Ви особлива, ви найкраща! Ви це Ви!

Птаха сумно посміхалася на захоплені вигуки хлопця і вже спокійно додала:

– Ні, Остапку, ти не виродок. Ти син світлого безсмертного, який просто не витримав у свій час випробування на міцність духу та збився на манівці. Але це не означає, що ти підеш його слідами. Бо! Ще раз повторюю! Кожен із нас має вибір, і ти його маєш також. Вибір бути і стати тим, ким ти захочеш стати. От наша Мальва, наприклад. Вона донька темного безсмертного, онука самого Мора, проте це не робить її душу найтемнішою. Ти ж знаєш її! Яка там з неї темна? Маленький сонячний зайчик, який, щоправда, може допекти, але не тому, що вона лиха паскуда, а тому, що не навчилася ще контролювати свої сили. Навіть сонця буває інколи забагато, правда ж? Завжди обираєш ти.

Остап замислився на мить, тоді раптом:

– А мій батько живий, пані Птахо? Де тепер він?

– Не знаю. Того, хто не має імені, доволі важко відстежити, не те що знайти. Хіба легко впіймати тінь? От вона є, і ти йдеш за нею назирці. Але раптом сонце закриває хмара, і тінь зникає. Думаю, що батько твій живий. Бо сірі досить активні, а він має те, без чого їм важкувато довелося б.

– Силу світлих? – запитував.

– Ні! Просто силу. Вона в тобі або є, або її нема. А вже далі – то твій вибір, якого кольору вона стане. Ти хотів би зустрітися з батьком?

Остап замислився. Тоді різко відповів:

– Поки що ні. Надто всього багато відбувається зараз. Він шукав мене?

Птаха заперечливо похитала головою.

– Ні, ніколи. Він навіть не знає, що я тебе привела у світ світлих. Ти був просто врятованим, а тебе могли поселити в будь-якому Світлому чи нейтральному світі. Та ти так солодко заснув на моїх руках, що в мене не стало духу віддати тебе комусь чужому. – Ніжно посміхалася і вже серйозно додала: – Сірим заборонено мати дітей, заводити родини і тим більше кохати. Почуття руйнують мир у людині – один із постулатів їхньої філософії. Покохавши, твій батько порушив купу приписів. Може, тому і ти досі живий, і цей світ, хай мертвий, але за тисячу літ досі не перетворився на порох. Щось той мертвий світ вкупі досі тримає. Може, це ти.