Мирослад – його рідний дід? Хіба це не щастя? Хай у нього немає батька, рідної матінки, але у нього є такий дід!

Тобі сімнадцять, і ти вже звикла до своєї винятковості. Бо отримала Перемінник у сім років і вже тому особлива. І ти починаєш вірити, що купа світів лежать не те що перед тобою, а в твоїх ногах – вибирай та керуй ними. І тоді спокуса вищості над іншими, винятковості потужно стукає в двері незміцнілого розуму. Як втриматися та не відчинити їй двері? Здається, безсмертні для цього придумали гарні ліки. Такі, що міцно ставлять на землю, даючи можливість зрозуміти насамперед себе.

Птаха була гарною ученицею. Їй доволі легко давалися всі науки та знання, які вона отримувала у Яровороті. Травництво мала у собі, замовлянь та відбивань заклять вчили Лада та Жива і не могли натішитися ученицею. Посолонь розповідав про устрій у світах, темних також, про силу, яка рухає тими світами, і яким чином опиратися, коли її спрямовують проти тебе. Учили її приборкувати стихії – і добрим словом, і добрими символами, складеними в небі з зір, хмар чи блискавиць. Учили подорожувати за допомогою варгана-ключа і грати на тому диво-інструменті. Бо він не просто вмів перенаправляти, він міг і рятувати заблудлі душі, відганяти зло. Уся нечисть боїться його диво-мелодії, і треба мати потужну силу, щоб їй протистояти.

А потім настав час навчитися переверництву. Це наче поставити крапку в процесі навчання. О, як вона прагнула цього навчитися! Це вмів робити кожен із посвячених безсмертних, однак найвищої віртуозності в цьому досягли майстри зі світу Білих Вурдалаків. Їх називали ще менестрелями. Бо тільки вони вирішували, який ти отримаєш захист-тотем. І без їхнього благословення наука-пізнання своєї єдності з Всесвітом не могла вважатися закінченою.

О, ця диво-наука! Вміння безболісно міняти людську подобу, переводячи її в політ птаха чи біг звіра, або навіть у краплю дощу, чи в маленьку золоту рибку в морі. Птаха несамовито прагнула тих занять, навіть марила ними. То їй снилося високе-високе небо та золоті крила, які вона отримує. Аякже! Найкраща учениця великого Вчителя Посолоня може мати тільки золоті крила і перевертатися лишень на жар-птаху. А щодо тварин, то часто їй снилася струнка лань, і все здавалося, що тільки така сутність може бути у жар-птахи… Так, тотем. Оберіг з боку Матері-Землі. І вона може отримати його тільки з рук Володаря Невридії – Мирослада. Знала, що в Невридії мешкають лишень смертні. І тільки в цьому світі смертні мають право навчати безсмертних, а ті, відповідно, мусять німо скорятися усім наказом не лишень Учителя-невра, а й кожного з його мешканців. Володарем світу неврів незмінно був Мирослад. Із чуток, які ходили Яроворотом, вона знала, що то не той самий чоловік, бо одних навчав білявий та синьоокий, інших – чорноокий і смаглявий. Видно, така традиція була в світі Білих Вурдалаків – називати усіх своїх Повелителів Миросладами.

Учитель Посолонь провів її до Східних воріт, сказавши, що варганом користуватися у світі Білих Вурдалаків заборонено. Відповідно, зайти-вийти у світ неврів можна тільки через ворота. І пересуватися, відповідно, тим світом дозволяється лишень природним шляхом, тобто на своїх двох. А в чужому світі треба коритися законам того світу, до якого втрапила. Тому Птаха має бути чемною і в усьому слухати у світі Білих Вурдалаків свого наставника. Учитель її чекатиме на тому боці. Можливо, ним стане і звичайний смертний, а якщо пощастить, то сам Мирослад. Найчастіше безсмертних навчав саме він. Це трошки насторожило юну Птаху та остудило її голову. Хе, звичайний смертний вчитиме її, не Повелитель? Ну-ну, ще побачимо, хто кого вчитиме. Свій варган вона залишила Посолоню.

Вони розпрощалися з Учителем Посолонем. Птаха стала на поріг Східних воріт, зробила крок вперед і… Не встигла й кліпнути, як перемістилася в інший світ. Довкола стояла мертва тиша. Жодних звуків. І весь простір заповнював густий та вологий туман. Посеред того туманного мороку ледве-ледве прозирала людська постать. Вона заговорила:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, ученице Птахо! Піднімаю вгору руки та уклінно прошу всі сили світу Невридії не шкодити тобі, пильнувати тебе. Прошу заступництва в сил лісів, боліт, рік, вод, трави, хмар, туманів, стихій. Бережіть це дитя яроворотське, учіть його, напучуйте, не ображайте, більше давайте, аніж забираєте.

Птаха, як учив її Вчитель Посолонь, стала навколішки, піднявши вгору руки, долонями верх, а потім три рази низесенько, аж головою до землі, вклонилася. Останній раз – поцілувавши землю. Потім встала з колін, підійшла до найближчого дерева, на яке впало око і яке заледве проглядалося в тумані. То була берізка. Зняла з голови блакитну стрічку й почепила на гілці дерева, потім скинула й пояс, власноруч сплетений, оберіг-посланець, та оперезала ним стан берізки:

– Хай частина моєї вроди буде з твоїм світом, берізко. Хай частинка моєї сили буде у твоєму тілі, берізко.

Тоді раптом згадала, що забула про постоли. Зняла їх з ніг, поставила під деревом та пролепетала:

– Хай босі ноги мої зробляться добрим знаком. Бо я не стану топтати стовпів твоїх, Невридіє, не ламатиму серця твого, не плюватиму в душу твою. Прийми мене в своє лоно, Невридіє, відкрий знання свої, ті, які ти можеш відкрити непосвяченому чужинцю. Прийми в тіло твоє, в кров твою, в обійми твої…

Вмовкла. Стояла, слухаючи тишу, чекаючи хоч якогось знаку, і враз… Тишу розірвало галасом, шумом, наче сухий лист гучно тріснув, наче хтось натиснув на важіль та все ввімкнулося. Повернулися звуки, туман почав розсіюватися. У небі засяяло сонце, і перед ясні очі Птахи явився високий широкоплечий чолов’яга – синьоокий та світло-русявий. Довге волосся було зібране на потилиці у хвіст. Він напівсхилив голову в поштивому поклоні і відрекомендувався:

– Я Мирослад, твій наставник у світі смертних, у світі Невридії. Ласкаво просимо у світ смертних неврів, безсмертна.

Чому вона тоді вирішила, що він також смертний? З вітання, напевне, бо запросив її до смертного світу. А може, й через чутки, які ходили Яроворотом. Чи з непевних напучувань Учителя. Сам Мирослад ніколи не казав їй, що також смертний. Лишень повідомив, що є Учителем у світі смертних неврів. Тоді, здається, вона сама себе й ошукала. Бо не була дуже уважною до дрібниць, деталей, як того завжди вимагав Учитель Посолонь. Ох, та чому не була? Вона й зараз неуважна…

Отак вона й познайомилася з Учителем Миросладом, який майже рік вчив її у світі Білих Вурдалаків не тільки вмінню переверництва, а й вправності завжди залишатися звичайною людиною, незважаючи на те смертна ти чи безсмертна.

Це був благоліпний світ – зелений, багатий на красу та щедрий на віддачу.

Вона звикла багато говорити, запитувати. Учитель Посолонь та й інші її Учителі завжди охоче відповідали на запитання. У Невридії вона зіткнулася з геть іншим ставленням до слова. Воно тут було, направду, на вагу золота. Мовчазні, заглиблені у власний світ неври доволі скупо відповідали на питання, найчастіше просто не чуючи їх. Спочатку це її ображало, вона думала, що ті люди вороже налаштовані до неї, ігнорують її, та згодом зрозуміла – помиляється. Для спілкування не завжди потрібні слова, інколи вчинків достатньо.

Ох, на початку в світі невритському чулася зовсім чужою. Мов штучно принесений з якоїсь тропічної країни в помірні широти екзотичний квіт. Його силою тицяють у холодний непривітний ґрунт, а він, замість того, щоб почати адаптовуватися, вимагає усіх підлаштуватися під нього. Згодом вона зрозуміє, що на початку поводилася зовсім неправильно. Бо вважала свою вищість над смертними, тобто безсмертя, не простим даром неба, а чимсь неординарним. Бо вона краща від кожного в цьому задрипаному смертному світі, розумніша та й сильніша. Свята простота. Тут, напевне, ще не таких ставили на місце!

Так-так, від усвідомлення своєї вищості у будь-кого дах знесе і їй тоді зносило конкретно. Учитель Посолонь, який любив Птаху як батько, ніколи цього не помічав. Чи, може, не хотів бачити, що його прекрасна учениця перетворюється на егоїстку. Навіть більше, Посолонь навіть пишався успіхами малої Птахи, яка у свої юні літа була в дечому вправнішою та мудрішою, аніж деякі вже посвячені безсмертні. То після повернення з Невридії до неї прийде чітке розуміння, що смертних не тільки поважати та любити треба, а й навчатися від них не соромно. І тим паче не соромно дякувати щиро за науку.