Зробила як заказувала. І таки вернулася. Дивилася на цвинтар через очі черепа кішки.

Горпина їх бачила. Вони сиділи на тому спеціально відведеному для них клаптику землі – проклятому клаптику, на якому трава не росла, птахи не співали. Навіть люди обходили його боком, підсвідомо, не запитуючи себе чому. Те місце на все живе наводило не те що жах, о, жах буває доволі цікавим, а інші почуття: огиду, сором, біль, тугу, страшну невпевненість і бажання померти.

Ці створіння сиділи на певній відстані одне від одне одного, ніколи не бачила їх укупі – сірі, безликі, нецікаві. Лишень обрисами нагадували живих. Напівтіні, напівлюди… Не звертали на неї жодної уваги, лишень інколи зітхали, вже нічого не чекаючи. Вони були прокляті, вони були назавжди забуті, назавжди покинуті, за ними ніхто ніколи не плакав, не тужив, не молився, за ними ніколи ніхто не сумував, жодна душа не проронила з жалю за ними ані сльозинки, не пом’янула навіть у ненависті півсловом. Вони були забуті-загублені, вони були прокляті. Кладовище Безнадії, цвинтар Проклятих – жалюгідне, моторошне місце. Прокляті душі, точніше те, що від них залишилося. Не були фантомами, тобто відбитками-тінями справжніх душ, які мали емоцію та вміли діяти. Прокляті жили в забутті, вже нічого не чекаючи. Чи може бути гірше, аніж не знати радості, смутку чи навіть ненависті та горя, не знати нічого і просто животіти, бо ані добро, ані зло, ані середина одного й другого тебе не потребують?

Горпина приходила сюди в час повного місяця і журно дивилася на це жалюгіддя. Жінка творила довкола себе коло з маку, шепочучи при цьому слова-обереги. Знала, прокляті не вчинять їй нічого поганого, обереги ставилися від інших. Для тих, хто приходив сюди забирати проклятих. Подумки називала їх санітарами. Вона не могла їх бачити, швидше відчувала присутність десь поруч, поки що безпечну для себе присутність, хоча була впевнена, що це до пори, до часу. Мала бути обережною. Бо якщо вона буде захоплюватися спогляданням проклятих, її помітять.

Безликі санітари виконували тут певну місію. Про них говорив подих холодного вітру, який дмухав завжди однаково сильно, закручуючись у маленький смерч, тривав якихось кілька секунд, після цього з цвинтаря обов’язково зникав один проклятий. Вона добре знала, хто забирає ці створіння. Відчувала інтуїтивно, серцем бачила це. Морок може служити тільки мороку. І хоч прокляті час від часу зникали, на їхнє місце приходили інші, так само непритомно-непотрібні нікому. Звідки бралися нові прокляті? Знала, що серед живих, простих смертних, є особливі люди, котрі мають певне призначення. Навіть коли тіло проклятого випадково поховають на звичайному цвинтарі, вони те тіло з нього мають забрати, щоб не оскверняло землю цвинтаря, благословенного щирими сльозами, молитвами, прощеннями, любов’ю, божою ласкою. Бо місце проклятого серед таких, як він, – забутих та нікому не потрібних.

Досі сама не знала, що її приводило сюди, все виглядало дуже сумно і безнадійно. Аж поки на п’ятий раз повного місяця не зустріла його. То був один із проклятих. Чому вона раніше його не зауважила? Адже він таки відрізнявся від решти. Хоча б тим, що сидів ледь помітно похитуючись з боку на бік. Підійшла ближче, майже впритул, стискаючи аж до хрускоту в пальцях маківку та квітку туї, найнадійніші обереги. Воно схлипувало. Тихенько покликала:

– Ей, не плач, хочеш мати шанс вирватися звідси?

Одоробло замовкло, перелякано заховавши голову в плечі. Навіть тремтіти перестало. Проклятий її чув. Це був гарний знак. Горпина кинула непомітно поруч із ним свою картату носову хустину. У кишені завібрував телефон. Отже, незабаром опівніч, треба звідси забиратися. Жінка розвернулася та пішла геть, не озираючись, тому не могла бачити, як майже всі голови проклятих дивилися жалісно їй услід.

А вранці Горпина прийшла на цвинтар проклятих з лопатою. Знайшла місце, де лежала її носова хустинка. Зачала копати. Земля була піщана та мокра. Три чи чотири рази зупинялася, перепочивала, пила воду і знову копала. Коли яма була величенька і вона майже вся у ній стійма поміщалася, врешті натрапила на залишки тіла. Домовини не було. Схоже, що тіло загорнули в лантух та кинули в яму. Ані натільного хрестика, ані прикрас. Купа кісток та майже зітлілий мішок. І вже коли розчаровано вирішила вибиратися з ями, сердито вдаривши лопатою об дно могили, щось глухо дзенькнуло. Нагнулася, розчистила те місце, де дзвеніло. Там лежав перстень, дешевий, мідний, зчорнілий весь. Коли вдома відчистила його, то могла розгледіти на ньому зображення

Добре знала, що то за знак. І тільки дякуючи йому, схоже, проклятий досі щось відчуває. Тому йому болить, він у собі, хай крихту, але щось таки має. Його посудина була хоч і неповна, але й не зовсім порожня. Згадувала казки мамині про Прокляте озеро, про те, що це не просто проклята вода, в якій усе живе гине, це також ворота в Темний світ, де живуть лихі боги та прокляті люди. І мама вчила її, граючись, певним словам-замовлянням. І вона їх пам’ятала. Пам’ять інколи буває досить дивною, зберігаючи, на перший погляд, абсолютно непотрібні картинки.

І коли її проклятий був готовий до подорожі, Горпина дала йому зелену стрічку, наказавши зачепити на зап’ясток правої руки. Назару та Ользі вона вже не потрібна. Стоячи на березі Проклятого озера, котре пінилося від кровної жертви, яку принесла йому Горпина, накапавши туди власної крові, Відунка відкривала двері для бездушного створіння в Темний світ. Тільки бездушні і мертві могли пройти тими дверима. Перед тим як штовхнути проклятого у вирву, прошепотіла йому на вухо:

– Ця стрічка приведе тебе до дівчинки, яка є її власницею. Раз на тиждень я приходитиму до цього озера і дивитимуся на світ, в якому ти перебуватимеш, через двері, котрі ти для мене прочиниш. І ти виконаєш моє веління, бо в мене є щось твоє і тому ти від мене залежний. Уже пробач. Може, допомагаючи моїй дівчинці, ти допоможеш і собі. Бо віднині я молитимуся за тебе, за порятунок твоєї душі усім богам, яких знаю… І, можливо, темрява народить світло.

Чи каялася вона в тому, що робила неугодне богу, робила те, чого хоч і навчала її матінка, але просила ніколи не чинити? Якщо чесно – ні. Вона не вірила темним, але вона не вірила й світлим. Вона не вірила і проклятому, якого послала на допомогу Мальві. Але мусила щось робити, не могла просто чекати, сподіватися, що все складеться добре, так, як захоче вічність. Вона не мала аж стільки часу в запасі. «Творити майбутнє – притулок для ображених», – так, здається, говорила Птаха, цитуючи свого Учителя. Ні, вона не творила майбутнє, вона просто бажала своїй онуці добра, бо любить її, як звичайна смертна людина може та вміє любити. А любов прощає все, чи не так? І вона дуже сподівається, що творець її простить, бо навіть ті, від яких відвернулися геть усі, все ще мають шанс. Може, надто примарний, та все ж шанс – бути прощеними, хоча, здається, вони цього вже навіть не просять. То треба спробувати попросити за них.

– Бабусю, а творець має однаково сильно любити всіх своїх дітей? – колись запитувала її маленька Мальва, – тобто і маму, і татка, і жабу, і павука, і муху…

– Так, усіх, – не замислюючись відповідала Горпина. – Бо ми всі його діти.

Ні наступного дня, ні через тиждень, ані через місяць нічого жахливого чи бодай неприємного для Мальви не відбулося. Дівчина ходила чемно на заняття, постійно живучи в очікуванні. Розуміла тепер, що, вчинивши прикрість Навії, зробила собі ведмежу послугу, бо гралася не просто з сірниками, а з самим полум’ям. Чи повелася б по-іншому, якби можна було все повернути назад? Навряд чи. Навія заслуговувала навіть гіршого. Однак, на її щастя, ані Мора, ані батька жодного разу за столом у їдальні чи біля олтаря в Храмі не зустріла. Отже, про її вибрик ті ще не знають, а решта, якщо й знає, то нехай. Їх вона не боялася. Бо ніхто, крім Мора та Стрибога, тут не мав на неї жодного права, навіть формального.