Хіба для сприйняття поезії Бориса Пастернака має принципове значення кількість абортів, зроблених від нього Ольгою Івінською, про що вона детально розповіла у спогадах, чи, може, важливіше, скільки разів вона сиділа у сталінських таборах саме через свій зв'язок із опальним поетом?

Приписуваний чи справжній інцест Марини Цвєтаєвої із власним сином і ОГПушна біографія її чоловіка Ефрона тільки поглиблюють її власну драму як людини, але не становлять цікавості для того, хто хоче просто читати справжню поезію, а не бабратися у перипетіях життя її автора.

Але безпосередня участь знаменитого Сікейроса в енкаведистській організації убивства Троцького, - погодьтеся, де дещо інше, аніж «французькі хвороби» Єсєніна, причина божевілля Вацлава Ніжинського, чи історія хвороби Нурієва.

Я не хочу знати, з яких причин Соломія Крушельницька не залишила для нащадків своєї крові й плоті, бо це її особиста проблема, але я знаю, що перед російським самодержцем вона співала рідною мовою. Як і знаю те, що радянська влада «гальманула» Крушельницьку під час вакацій у своєї родини в ненажерливі «червоні» обійми назавжди, не давши навіть можливості завершити приватні справи в Італії, громадянкою якої була неперевершена Мія.

І навіть коли б Ольга Кобилянська тричі була лесбіянкою (Володимире Вознюче, тільки не бий у пику надто боляче її кривдникам!), це не має жодного значення для історії, оскільки її - вже тоді європейське - письмо дає нам змогу пізнавати людину в своєму часі з такою переконливістю, що я міняю бібліотеки сучасної психологічної літератури за її одну «Природу» чи «Землю».

Що мені з того, яка драма продиктувала Лесі Українці всі оті «хтосічки» в листах до своєї літературної посестри, коли я сьогодні, через сто років, читаю Лесині листи до своїх сучасників - і хапаюся за голову від їхньої прозірливості?! Бо її визначення влади і митця сьогодні звучать дошкульніше, аніж сто років тому.

Сентенція, сказана не мною, що ніхто, навіть видатні політики, ніколи не випереджали поетів і мислителів, і в цьому випадку справджується з неймовірною точністю.

ЗРОЗУМІЙТЕ МЕНЕ ПРАВИЛЬНО.

Ясна річ: усі оці дивацтва, чи знаки судьби, чи карма, чи просто не-се-ред-ньо-ста-тис-тич-на поведінка геніїв чи видатних людей певним чином відбивалися на тих, хто на той час перебував у полі їхньої орбіти: родичів, знайомих, друзів, колег. І звичайно, ж у людей виникали емоційні реакції на них - несхвалення, осуд, образи, заздрість, інтриги.

Ці — певним чином зафіксовані — реакції з відстані часу, без певних пояснень, розкодувань можуть нам видатися доконечними і безсумнівними. Адже ці реакції проступали переважно в листах, писаних по гарячих, а, отже, суперемоційних слідах.

Так. Для людей, що свого часу оточували геніїв, очевидно, мало значення все: хто до кого ходив, що сказав у пориві настрою, чи як і з ким привітався. Але для історії усе, що поза творчістю генія, - це майже нічого, якщо не йдеться про життєписи черниць і ченців.

І ось іноді напівсерйозно-напівжартома я думаю: може, для сучасних великих людей (але правдиво великих, а не роздутих грошима з власної кишені чи кишені спонсорів) краще, що вони, здебільше, тепер не листуються між собою, а послуговуються телефоном чи електронними скриньками, або ж воліють мовчки і в самотині, не меншій від чернецтва, совісно робити те, що їм диктує Бог?! Залишиться ж бо тільки зроблене ними. І більше нічого. І на цьому тлі потьмяніють плітки чи напівправда.

ДЛЯ МАЛОВДУМЛИВОГО важко зрозуміти, а може, й погодитися: те, що роблять вибрані Богом люди, - це не складання іспитів в інститут благородних дівиць чи матеріал для написання ікони.

І Шевченко, і Франко, і Леся творили не задля того, щоби бути канонізованими за церковними канонами. Вони були живими людьми зі своїми живими пристрастями. І кожен із них карався, але не каявся не через те, що малював (з точки зору таємного управління царської жандармерії) фривольні малюнки, чи мав гріхи перед родичами Ольги Рошкевич, чи - як Леся Українка - мала проблеми з власною родиною через тривалий громадянський шлюб із молодшим за нею Кльонею Квіткою.

Зрештою, ніхто ж бо сьогодні не змушує благоговіти чи молитися ні на кого. Хоча би й на того ж таки Шевченка. Це різні речі - мати спущений зверху план «мочіння» опозиції, і мати бодай би царя в голові, якщо не національну свідомість, сформовану в людині не обов'язково за вказівкою Кобзаря, але бодай би за вказівником землі, громадянином якої ти є.

Але, з іншого боку, подивімося, як збігаються смаки і національні, а швидше, антинаціональні почування тих, хто впродовж безпрецедентно демократичних часів безкарно нокаутує національного пророка, і тих, хто надає «зелене» світло під такі псевдоправдиві опуси.

Очевидно, ж невипадково устами цих господарів в Україні час до часу запускають думку як не про необхідність прийняття закону про подвійне громадянство, то про дві державні мови.

А представники легальної влади в Україні на такі випади, як мовчали, так і дотепер мовчать. Номер місця у партійному виборчому списку - штука важливіша, ніж реакція на чергову гидоту про когось, із чиїм іменем асоціюється (таки асоціюється!) нація. Бо не їхні це національні інтереси - висловити свою - однозначну! - позицію неприйняття відьомських ігрищ на могилах великих попередників. Національних, уточнюю.

...Ніхто з нашого та й не тільки нашого громадянства, шановні «розпинані» і «спихані» Кобзаря з національного п'єдесталу, не палив і не зносив до бібліотек чи в книгарні Шевченкові книжки через надмір жорстокої правди (а не жорстокості) в них.

Зате історія знає, як Кнуту Гамсуну читачі повертали його книжки за співробітництво з нацистами.

Ні один суперпатріот ніде в Україні та й ніде інде не звалює Шевченкових погрудь через те, що, бачите, Шевченко прихиляв свою голову до жіночих грудей, можливо, частіше, ніж ті, що справді боготворять його. Бо шпіцрутени влади на його тілі й третина років, «роздарована» тюрмам, як сказав світлої пам'яті поет Петро Скунць, промовляють, очевидно, чіткіше, аніж плітки, домисли чи миттєві образи сторічної давності.

Чого гріха таїти: найбільшими заздрісниками і «шкідниками» знаменитих чомусь завжди виявляються миршавенькі землячки...

І може, вперше мені жаль, що ми маємо державу такої, що аж свавільної демократії, коли нікого ніхто у солдатчину не відсилає і навіть не дає «у пику». Навіть писарям із телеграфним почерком письма, письма, отруєного жлобством і цинізмом до держави, яка у своїй демократії розперезалася так, що дозволяє себе ненавидіти з усіх інформаційних рупорів.

Що вже свобода слова - то аж по саме нікуди, не те що для моніторингового комітету і особисто Ханни Северінсен.

...А начитаним, із знаннями іноземних мов, чужими паспортами в кишенях шановним добродіям хочеться порадити: лишіться того ровера (велосипеда), як сказали би у Львові. Облиште Шевченка у спокої. Ні захисту, ні возвеличення, ні розвінчування він не потребує, а ви заживаєте собі слави загумінкових, маргінальних людей, навіть коли ви шнуруєте бродвеями. Та й державні мужі на цьому тлі виглядають якимись, (пардон!) недоношеними, якщо не можуть навіть писнути на захист тих, під чиїми портретами клянуться і начебто будують Україну.

А кому вже так кортить позмагатися з Шевченком чи змодернізувати так свою творчість, щоб про неї заговорив світ, то для першого разу своєю рукою напишіть вісім рядків чи бодай абзац власного тексту, від якого би здригнулася бодай одна людська душа. Навіть, якщо це станеться після того, як на вас знайдеться якийсь Панько Куліш і підправить вас вправною редакторською рукою.

А тоді роззирайте під мікроскопами геніїв.