Я не знаю таких слів, якими би списати кілометри натягнутих нервів, отих розірваних батьківських серцевих волокон, які не міг уже здокупити ніхто. І якщо я й знаю вольових людей у час випробування серця на розрив, - то це був Михайло Івасюк. Його Доля випробовувала його починаючи з 1939 року, згодом Доля дала йому набратися сили до року 79-го. Бо після травня 79-го і аж до останньої своєї години він не мав жодної можливості перепочити. Про це думати - не те що писати! - страшно.
Я розкажу лише те, що знаю і свідком чого була сама. Інші розкажуть інше. Інші - ще інше. А правда залишиться сама собою.
...На початку травня 1979 року до Чернівців дійшли чутки, що пропав Володимир Івасюк. Питати про це Оксану, яка вчилася зі мною разом, чи Михайла Григоровича, що викладав у нас українську літературу, - не випадало з двох причин: по-перше, з етичних міркувань, по-друге, обоє щодня були в університеті і жодним чином не показували своєї тривоги, хоча пошуки Володі уже тривали не перший день (експертиза встановить, що смерть Володимира Івасюка наступила 27 квітня, про що буде записано у свідоцтві про смерть).
Михайло Григорович був, як завжди, дуже стриманий, але неймовірно працездатний. Його природна, ненав'язлива і не емоційна ерудиція на лекціях викликала подив і бажання знати більше. Лише емоційна стриманість у подачі матеріалу заважала йому конкурувати із Анатолієм Добрянським - неперевершеним лектором-мистецтвознавцем, на лекції якого ходило половина міста. І ніщо інше. Івасюк-старший був якийсь не такий, як усі інші викладачі. Все у ньому говорило про його осібність: бездоганні - не селянські - манери селянської від народження дитини і бездоганний смак; возведена у ранг винятковості скрупульозність і педантизм; знання і вільне володіння французькою мовою; чудова пам'ять, що у потрібний момент видобувала цілі поклади імен, цитат, топонімів. Леся Українка була його іконою. Незалежно від теми лекції Михайло Григорович завжди посилався на цей незаперечний авторитет: а що з цього приводу думала Леся Українка. Коли він ставав за кафедру і починав лекцію, здавалося, йому хотілося співати, а може, сказати щось більше, ніж він казав. Говорив він завжди піднесено, хоча й без пафосу. Не вживав заяложених тоді й обов'язкових посилань на «рішення пленуму ЦК чи «Політбюро», а як що і цитував з приводу позиції партії щодо творчості того чи іншого письменника, воно якось так було миттєво й несуттєво, що я у старих своїх конспектах саме на його лекціях не знайшла жодної такої цитати.
Він був керівником університетської літературної студії «Сонячні кларнети». Я редагувала стінну газету філологічного факультету під такою ж назвою. Засідання літстудії відбувалися нечасто, зате часто, а хоч би й щодня, можна було підійти до Михайла Григоровича і порадитися щодо того, що ти пишеш. Івасюк не любив поблажливості. Він ніколи нікого не хвалив, але й не ганив явно. Мав величезне почуття такту, проте без зайвого «сюсюкання». Його людська поведінка, уміння триматися подеколи викликали ні, не осуд, а таке собі потайне, із ноткою заздрості, шепотіння - ну, що ви хочете! Гімназійне виховання! Естет! Інтелігент! Письменник! Має такого видатного сина!
Сином він пишався. Та що пишався - він його обожнював, хоча навіть до сина, слава якого перевершила славу батькову, він був незмінно вимогливий. Але це була єдина тема, якою можна було «вийняти» Івасюка-старшого із «панциря» - Володя і Володина творчість.
Важко було, та де там важко - неможливо було собі уявити, що Михайло Івасюк знає чи вміє страждати в житті. Хіба що у своїх книжках, які, попри всю трагічність історії (а він переважним чином писав історичні романи) несли неймовірно світлі, ба, навіть занадто романтизовані почування персонажів. Надмірна, майже що рафінована чистота почуттів у жорстоких умовах в Івасюкових книжках справді сусідила із романтичним напрямком німецької чи англійської літератур. (Згодом, лише по прочитанню книги новел М. Івасюка із табірного життя, я зрозумію, що за час гулагівського «сидіння» Михайло Григорович надивився такого бруду у людських стосунках що все подальше його життя тому й носило печать пошуку лицарів великої любові).
Таким я його знала всі роки в університеті. І ніщо не віщувало, що Михайло Григорович насправді може бути іншим - носити в собі тайну.
В Оксанине навчання він не втручався, тобто «не лобіював» доньчині успіхи. А Оксана була товариською, ніколи не чванилася, що має таку родину. Вирізнялася хіба що дорогим, зі смаком дібраним вбранням. І знанням англійської мови, оскільки вони разом із ще однією нашою одногрупницею Нелею Корнієнко закінчили спеціалізовану школу №9, як казали тоді у Чернівцях, «англійську». Подеколи перемовлялися собі англійською, і ми, діти переважно сільських батьків, по-доброму їм заздрили, оскільки в радянський час, та ще у селах не те що не заохочувалися знання саме іноземної мови, а понадто - всіляко гальмувався сам процес її навчання. Скажімо, іноземну мову у мене кілька років викладала вчителька біології, яка заочно навчалася в університеті й сама складала іспити з іноземної на пальцях. В інший період у нас майже рік не викладалася іноземна через хворобу вчительки. На все це всі заплющували очі. І це було продумано. Тепер я знаю точно.
...І ось щось тривожне трапилося у травні 79-го, бо лекції Михайла Григоровича замінили іншими лекціями. А Оксана мені скупо сказала, що в родині є проблеми. Це було нечувано. Про проблеми в Івасюків ніхто ніколи не заїкався - їх просто у них не могло бути.
Я знаю, що Оксана Івасюк поїхала до Львова за два чи три дні до похорону брата. Батько сказав їй сісти в поїзд, але не сказав, що Володі вже немає. Навіть у найгірші свої хвилини батьки оберігали дітей від зайвого хвилювання, а коли Оксана тоді уже щось знала, чи здогадувалася, то вона також у той час мала сталеву волю - то з нас, її однокурсників і ближчих приятельок, не почув жодного слова відчаю. Оксана поїхала до Львова у білому - щоб виказати свою неймовірну радість від того, що з братом усе гаразд. Адже вони були нерозлийвода. Разом відпочивали, подорожували. Це був той рідкісний родинний зв'язок, який трапляється дуже рідко.
Одночасно Михайло Григорович зателефонував на свою кафедру в університет і її тодішньому завідувачеві - професору Василеві Максимовичу Лесину - сказав лише двоє слів: «Володя загинув». Так від свого викладача ми дізналися про Івасюкову смерть.
А далі ви знаєте. Про похорон.
Жодна тодішня газета, крім «Літературної України», не висловила співчуття письменникові Михайлові Івасюкові з приводу втрати сина. Якась малотиражка зі Львова взагалі пустилася «берега», надрукувавши нісенітниці про його життя і смерть. На Івасюкові пісні наклали табу (неписане, звичайно). Тріо Мареничів за участь у похороні й скасування концертів вилучили також із ефіру. Тоді говорили, що, начебто на Івасюковій могилі знайшли записку, підписану «Мареничі», і що весь Львів ходив ту записку читати. Ростислава Братуня, за виступ на Личаківському через кілька днів після похорону зняли з посади голови Львівської Спілки письменників, замінивши його Романом Лубківським.
Із Ростиславом Братунем історія була така: напередодні похорону його викликали у Львівський обком партії і піддали жорстокій «обробці». Секретар обкому з ідеології Яремчук раптово і зненацька став великим «побожним» чоловіком: він переконував Братуня, що Івасюка слід ховати за цвинтарною огорожею, як ховають самогубців. Ростислав Андрійович переконував в іншому. Він говорив, що Львів - збуджений вулик, народу ніхто не зможе спинити. І за цвинтарною огорожею Івасюка не дадуть поховати, хоч би там що. Братунь попросив забезпечити присутність певної кількості міліції задля уникнення можливих провокацій (він знав, із ким мав справу). І ось обком партії приймає рішення - покласти на Ростислава Братуня відповідальність за організацію похорону Володимира Івасюка і за все, що там відбуватиметься. Партія чудово знала, що Івасюк із Братунем у львівський період життя - були найближчими друзями. Партія розглядала похорон з точки зору ідеології. Братунь - із людської. Тому він своєю промовою на цвинтарі демонстрував не політичний бунт - він правдивими словами тужив за другом, який міг бути йому сином. Звичайно, Братунь чудово розумів, що назавтра будуть оргвисновки. І не допоможе ні заступництво рідної тітки Наталі Ужвій (якщо вона заступиться!, бо також має «чудовий» досвід із правонаступниками тих, хто «шугав» її за чоловіка Михайля Семенка і за Леся Курбаса), ні, власне, письменницький авторитет самого Братуня, ні добрі стосунки з Іриною Вільде, яка була йому по-материнськи вдячна за заступництво Ростислава Андрійовича за Вільдиного сина, який свого часу мав також великий «цурис» із всевидющими і всезнаючими.
