Ця пара вчителів навіть узяла на своєрідні «поруки» найпершого шкільного «інженера», мого однокласника Миколу Минайлюка, чиїм голосом одного обіднього дня одночасно заговорили два сільські гучномовці з електричних стовпів біля клубу і біля колгоспної ферми: «Говорять Розтоки». А далі на все село, з 14 до 15 години (якраз час перерви вуличного «брехунця») - пішла музика. Микола «викидав такі коники» ще кілька разів. Аж поки не почалася дещо інша «музика», коли в село з з'їхалися «хлопці» з району («ніхто не знає так тебе, як знають хлопці з КДБ»). Уявляєте, 1976-1977 роки?! Несанкціоноване «врізання» в ефір?!

До речі, тоді дісталося не тільки моєму однокласникові Миколі, його батькам і вчителям. Тоді дісталося навіть Варварі Крижанівській - багатодітній матері, звичайній жінці то зі шваброю, то із сапою в руках, чоловік якої був інвалідом. Хлопці» приписали їй «український буржуазний націоналізм» за неправильно пофарбований власний будинок. Я пам'ятаю той будинок дуже добре, бо він якраз через дорогу від мого дядька Юрка: його верх тоді був жовтий, низ - синій. «Яка була фарба в сільмазі, такою і пофарбувала!» - клялася-божилася Варвара перевіряльникам із району і з сільради, ні слухом ні духом не знаючи про потаємні знаки клятих націоналістів на фасадах будинків. Але за день хата Крижанівських стахановським темпом зверху донизу перефарбувалася в самий жовтий колір. Може, він і дотепер такий. Треба буде подивитися.

Віра Андріївна з Олексієм Юрійовичем були незвичною як на сільські мірки інтелігентною учительською парою, яка завжди викликала захоплено-заздрісні коментарі. За все! З відстані часу я розумію, що їхнє подружнє життя, це було саме оте - «така любов буває раз в ніколи».

У дев'яностих роках я приїхала з Чернівців у Розтоки і ми з мамою ішли вітати Віру Андріївну з днем народження. На сільській вулиці хтось сказав: щойно Олексія Юрійовича забрала «швидка» у Вижницю... За кілька днів був похорон.

З того часу я не можу вітати свою вчительку з днем народження. У мене цей день асоціюється зі смертю її чоловіка. Я знаю, що це неправильно, але я не можу... За нас усіх, учнів 10-Б, це майже завжди робить Микола Йосипович Минайлюк - колишній «підривник» радянського ефіру, випускник Львівської політехніки, один із чільних співробітників нафтопроводу «Дружба». А Святослав Романюк став кадровим військовим, тепер - полковник у відставці, його «електронні» знання знадобилися були колись на Байконурі, а закінчив він службу - у Львові. Фізико-математичний факультет Кам'янець-Подільського педінституту закінчив ще один «шкідник» ефіру з нашого - «віро-андріївського» - 10-Б - Ярослав Семенович Бурсук. Він став відомим на Буковині освітянським керівником, пройшовши перед тим «школу» учителя, директора школи, завідувача райвно.

А Віра Андріївна Литвиненко, що донині мешкає у Розтоках, пишається не одним колишнім учнем, який обрав її фах - фах фізика. Адже фізиками-вченими і фізиками-вчителями стали також інші її учні - Ватаманюк Петро, Сорич Віктор, Шемберко Ольга, Микитенко Валентина, Грималюк Володимир.

Анна Іванівна Резніченко (Курилюк) - вчителька російської мови та літератури. Народилася 2 лютого 1938 року в місті Володарськ Донецької області. Після 7 класу вступила в Мар'янське педучилище. 1957 року була направлена в Мариничівську школу Путильського району вчителем молодших класів. Із 1959-го - учитель Розтоцької СШ. 1964 року закінчила російську філологію Чернівецького університету. Донедавна мешкала з родиною в Розтоках. Живе на батьківщині чоловіка, також мого вчителя креслення і трудового навчання Богдана Васильовича Курилюка у Стецевій Івано-Франківської області.

Анна Іванівна вчила мене недовго, але саме вонa вчила азам російської мови та літератури. Мала вишукані манери. Завжди зі смаком одягалася. Була сповнена власної гідності, а також мала незвичну для гірських людей вимову, коли на уроках розмовляла російською. У побуті Анна Іванівна завжди користувалася винятково українською.

А у старших класах російської мови вчив мене наш шкільний завуч Георгій Дмитрович Бойчак (22.06.1935 - 25.10.1996) родом із Нижницького району (Царство йому небесне!). Дуже сердився, що я плутала українське «можна» і російське «можно». Давав дуже ґрунтовні, не на рівні школи пояснення. Мав фундаментальні знання. Був дуже педантичний і вимогливий. Із дружиною, також вчителькою, Лідією Семенівною мали найсвіжіші книжкові новинки, якими ділилися з учнями, що мали у них потребу.

А російську літературу в мене викладала Григоряк (дівоче прізвище Петраш) Марія Іванівна. Народилася 27 вересня 1947 року в селі Розтоки на Буковині. Із золотою медаллю закінчила школу. Має фах російського філолога після навчання у Чернівецькому держуніверситеті. Відмінник освіти, вчитель-методист. Саме Марія Іванівна Петраш була керівником моєї творчої роботи, яка здобула перше місце на Всесоюзному конкурсі учнівських робіт «Берем с коммунистов пример».

Я не писала ні про модних тоді космонавтів, ні про Зою Космодем'янську. Я писала про місцеву знаменитість - доярку нашого колгоспу: такий був час, коли вчителі нас учили шанувати людську працю. У тому числі фізичну. Але коли я не так давно у батьків знайшла другий екземпляр цього твору, я зрозуміла, що Москва тоді «оцінила» не оду праці доярки. То був твір про красу гірської природи і звичайну людську фізичну працю, яку нас учили облагороджувати бодай словами.

Диплом про першість у Всесоюзному конкурсі знайшов мене вже в університеті - мені його вручив тодішній ректор ЧДУ Костянтин Червінський у день посвяти в студенти, в актовій залі університету, 1 вересня 1977 року. В університет я вступила за результатами єдиного іспиту (як золота медалістка) - твору з української літератури. Не пригадую теми, але пам'ятаю одну цитату, яку я там використала:

Коли я кілька років тому розказала про це автору вірша, Дмитро Васильович Павличко добряче насварив мене пальчиком за нерозуміння тодішнього моменту, вимушеність маскуватися, і за докір йому за ще одні, популярні у мої студентські роки рядки, за оці: «Пане Кравців, Україну, ви кохаєте безміру. Ах, як ту любов згадаю, серце б'є нерівномірно».

Я також їх тоді ненавиділа - отих клятих, небачених убійників-націоналістів «кравцівих», які «тут» витворяли таке, що «там» мусіли були самі собі «мотузку шукати». Десь у класі п'ятому-шостому нас зі школи привели до сільського клубу на збори мешканців Розтоків, а насправді - на громадський, публічний суд над одним із тих, хто був «українським буржуазним фашистсько-німецьким націоналістом». Убийте мене, але я не згадаю, хто саме тоді «каявся» перед набитим-набитісіньким клубом, із трибуни на сцені просив помилування і прощення за своє минуле. Бо таких публічних засуджень я пам'ятаю принаймні не менше трьох. Це був чоловік із нашого села. Працював у колгоспі. На громадському суді виступали свідки, районне начальство, ще хтось. Щось і вони казали про нього.

А я пам'ятаю свої відчуття: різкий, як під час високого кров'яного тиску, дзвін у вухах, німе - майже Дарусине - мовчання переповненого клубу і мої, розширені від жаху очі: «Невже цей чоловік, якому я мало не щодня кажу «добрий день», ідучи до школи, убивав невинних дітей, вішав людей?!» Я пам'ятаю тодішній свій жах, переметений зі страхом, і боязнь про щось запитати батьків. Але знаю, що й після того віталася із тим чоловіком щоразу, коли зустрічала на вулиці. Бо у дванадцять-тринадцять років я знала, що живу у найсправедливішій у світі країні. І коли б цей чоловік, що ледве ворушив губами з трибуни на сцені, чоловік, про якого писала районна газета останніми - хіба лише не матюкливими - словами, справді був убивцею, він би сидів у в'язниці. Між тим, що відбувалося в моїй маленькій голівці та у стривоженій дитячій душі, і тим, що відбувалося тоді на сцені сільського клубу, - були ознаки якогось абсурду, цілковитої ірреальності. Воно якось не в'язалося зі щоденними реляціями про щасливе і спокійне благоденствіє довкола. Якщо є злочинці - вони не повинні бути на волі. Якщо вони на волі - вони не злочинці. Адже так?!