Окрім найвідомішої з сестер Синякових, художниці Марії (про неї в поемі В. Хлєбнікова «Три сестри» (1920): «Одна, зачарована богом…» і «Другая окутана сказкой…»), були ще згадана Надія («Лоск ласк и хитрости привычной сети…»), Оксана, Віра, одружена з поетом Г. Пєтніковим («А та — золотистые глины…» і «Полумать и полудитя…»), Зінаїда і двоє молодших братів-бешкетників — Володимир і Борис. «Куди гроші поділи? — гукали до них, коли, задоволено-втішені, брати верталися з міста. — Знову на блядєй витратили?!» Батько родини був ювеліром церковного начиння і також вирізнявся екстраваґантністю. Коли померла мати цього галасливого сімейства, її так розфарбували в труні на копил народної ікони, що все православне село збіглося подивитися на те блюзнірство, учергове вчинене тими «синяками-голяками», як називали родину місцеві абориґени.
Сестри Синякови
Відповідною була атмосфера у великому домі-садибі в Красній Поляні. Сам будинок уявляв собою типову дерев’яну споруду поміщицько-дачного стилю з широкими сходами та обов’язковою терасою, на якій відбувались незмінні чайні церемонії. «Здесь Божья матерь мыла рядно / И голубь садился на темя за чаем», — описував ті часи В. Хлєбніков. Як метелики, на мерехтливе світло салонного затишку злітався сюди галасливо-строкатий люд. Безперервні застілля укотре набули перманентної активности в буремні роки громадянської війни, коли Харків почергово займався то німцями (весна—літо 1918 p.), то денікінцями (літо—зима 1920 p.). Багато ґастролерів поперебувало тут у той період «індіянського літа».
Серед них В. Хлєбніков, автор «краснополянського» шедевру «Костер сестер», таємно закоханий у Віру Синякову, який поневірявся натоді у Харкові протягом цілого року, створивши назагал 6 поем, серед яких знаменитий «Ладомир», «Ніч в окопі», «Три сестри» і десятки віршів, серед яких — «Сині окови» (інтонаційно і в кольорі обігрується прізвище: Синякови).
Загалом про самого В. Хлєбнікова писали багато, але мало кому вдавалася спроба викласти його життя цілісно, так ще й в комплексі іскрометних ідей того леґендарно-аванґардного часу 1910—1920-их. Поет, який називав себе «других миров ребенком», «звонким вестником добра» й просто «будетлянином», зазвичай з’являється перед нами у всій красі свого причмеленого футуристичного генія. Ходить в Астрахані таким собі безтурботним дервішем з «наволочкою», напханою віршами, безуспішно закохується в Москві в замужніх жінок і коронується 20-го грудня 1915-го року в Харкові на «Председателя Земного шара». А його друзі й недруги, серед яких Д. Бурлюк і В. Маяковський, C. Єсенін і А. Марієнґоф, відверто насміхаються над ним, немов над блаженним. «Наприкінці, як символ Земної Кулі, надягаємо йому на палець перстень, позичений на хвильку в четвертого учасника вечора — Бориса Ґлубоковського, — згадував А. Марієнґоф „коронування“ В. Хлєбнікова в Харкові. — Опускається завіса. Ґлубоковський підходить до Хлєбнікова: „—Велимире, знімай перстень“. Хлєбніков перелякано дивиться на нього, ховаючи руку за спиною. Ґлубоковський сердиться: „— Кинь дурня валяти, віддавай персня!“ Єсенін аж надривається від реготу. У Хлєбнікова біліють губи: „— Це… це… Куля… символ Земної Кулі… А я ось — мене… Єсенін з Марієнґофом на Председателя…“ Ґлубоковському уривається терпець, і він грубо стягує персня з пальця. Председатель Земного Шара Хлєбніков, приткнувшись до порохнявої театральної куліси, плаче великими, як у коня, слізьми».
«Від нього відгонить святістю», — усерйоз стверджував В. Іванов, а В. Маяковський у некролозі Хлєбнікову заявляв, що «його біографія — зразок для поетів і докір поетичним ділкам». До речі, самого горлана-главаря звинувачували в тому, що він краде рими в розсіяного Велимира.
Утім, сам В. Хлєбніков не шкодував розсипати поетичні перли й смітити безсмертям. «О рассмейтесь, смехачи!» — заклинав він нащадків, беручи участь у «Зневазі громадської думки» й сурмлячи в «Трубу марсіян». Життя його було коротке і стрімке, а зробити цей Король Часу встиг усього лише геніяльну малість. Наприклад, будучи не лише поетом, але й лінґвістом, орнітологом, математиком, істориком і філософом, двічі в 1912-му році привселюдно пророчив, що в 1917-ім варто чекати «падіння держави». Але хто ж у нас слухає поетів?
Між тим в оповіданні «Малинова шашка» 1921-го року В. Хлєбніков згадує Марію Синякову та її славних сестер, в кожну з яких по черзі був закоханий поет: «— Сірника, сірника! Маню, дай люстро, свічку, — часом лунав похапливий шепіт. Виходила старша сестра, боса, в міщанській червоній сукні, з манірною усмішкою і млосною котячою ходою, або в білій розкішній парусиновій сукні, трохи дебела, трохи гладка, з гарним російським обличчям. Лише постійна гра в її очах блакитно-сірих і закоханих… Губи її тремтіли ледь помітним лукавим тремом, що свідчив про внутрішній сміх; так кішка, поклавши лапу на пташку, вся тремтить і крутить хвостом… Раптом забігла друга сестра. Живі чорні розумні вуглинки-очі, водоспад недовгого чорного волосся, розмаяного по плечах (я також бачив це волосся мідно-золотим — перекис водню), синя кацавейка, голе тіло крізь темно-синю парусину. Живопис, що змінювався, наче обіди в добрих їдальнях, вкривав це життєрадісне обличчя, мінливі вуста… Чи знаєте ви, що значить сірник у глухій занедбаній садибі в плодовому саду? Це бог і цар сільських вечорів. Тисячі облич, змінюючи веснами одне одного, з книжкових сторінок сходились, немов на добовий постій, на обличчі однієї із сестер. Сестри, як працьовиті бджоли, пораються і допомагають одна одній. Дзвінкий регіт, пирскання, прудкі ноги, щоб врятуватися від сміху, іноді переривають їхню працю. Тисячі різноманітних очей, немов квіти, наче метелики-одноденки, з’являються і щезають на обличчі. Обличчя робиться лукою лиць, де одні квіти змінюються іншими й одні душі заступають другі. Скільки божевіль через одноманітність сільського життя врятовані тобою, закіптюжений сірнику! Немов місце в потязі, яке займає то одна, то друга людина, так само жива людська голова стає притулком мандрівних облич».
А ось про Красную Поляну: «Погляньте пильніше на краснополянський пейзаж, — писав коронований нещодавно у Харкові на „Председателя Земшара“ поет, — — і ви переконаєтесь, що весь він пронизаний якимсь білим світлом, немовби білу підкладку підклали під нього. Світло це ми не бачмо, але можемо, повинні відчути. Воно над лісом, за полем, за небом. Це світло Красної Поляни — вічне, бо воно не сонячне, але нетворче, це світло, що надає сенсу природі. Мистець, що відчув це світло, має ключа до малоросійського пейзажу, до його душі тощо».
У такому ж руслі може бути витлумачено чимало закінчень краснополянських романів: хіба колись бракувало в тутешньому топосі трагічних розв’язок? Поет Божидар, в якого були закохані всі п’ятеро сестер Синякових і який у 1914-му році разом з Пєтніковим і Асєєвим заснував видавництво «Лірень», тоді ж покінчив самогубством у лісі під Красною Поляною: «И еще он сказал, распаляясь: / „Не люблю этих пьяных ночей, / покаянную искренность пьяниц, / достоевский надрыв стукачей, / эту водочку, эти грибочки, / этих девочек, эти грешки / и на утро заместо примочки / водянистые Блока стишки“».
Або художник М’ясоїдов, що наробив ґвалту в Харкові, завітавши з дружиною-італійкою, яка збирала по селах обрядові танці: підробивши стофранкову купюру, сів невдовзі в тюрму на 20 років, а пізніше, вже на еміґрації в Люксембурзі, підробляв доляри (розмивав однодолярову банкноту й малював на ній сотенну купюру). А чи брат відомого графіка, поет Владімір Нарбут, «наполовину» розстріляний петлюрівцями в Києві 1917-го року, залишившись без руки й ноги і ставши у 1921-му році головою Харківської губчека. В «Алмазному вінці» В. Катаєва сей В. Нарбут виведений під ім’ям «Колченогий».
