Родина Алчевських. Харків, 1900 рік
Юність Христини Данилівни минула в Курську, де вчителював її батько, викладач міського училища Д. Журавльов. Через гнітючу атмосферу в типовій російській родині, де батько, швидко пропивши посаг дружини, б’є дітей, ненавидить власну працю, забороняючи дочці вчитися грамоти («Навіщо дівчині грамота? — питався сей „вчитель“. — Щоби строчити любовні цидулки?»), де життя споконвіку переходить у злиднях, дочка Христина втрачає повагу й любов до голови родини. «Батька я не любила, — визнавала вона пізніше, — це був бездушний егоїст, який часом несправедливо ображав мою бідну матір, що страшенно збурювало проти нього моє дитяче серце». Єдина людина, що вчила її любови, людина «любляча, рвійна, із світлим розумом і даром привертати серця людей», була її мати, яка померла, коли Христині виповнилося шістнадцять років. Чи встигла вона чогось навчити єдину дочку? Адже перед тим редакція «Северной пчелы» не знайшла у примітивних віршах дванадцятирічної дівчини, написаних під враженням подій Кримської війни 1853—1856 pp., нічого, крім відображення «типового російського почуття і народної войовничости».
Загалом до зустрічі з майбутнім чоловіком-українцем про жадну просвітянську діяльність Христині Данилівні Журавльовій не йшлося, адже України як такої для неї просто не існувало — засліплена ура-патріотичними настроями загалу, навіть вже перебуваючи в Харкові, де в часі московсько-турецької війни 1877—1878 pp. вона допомагає пораненим солдатам у шпиталях, Христина проголошувала: «Якщо існує теплота сердешна, чесність, поезія, задушевність, щирість, сердечність, то це саме серед простого народу. Якщо вірити в майбутнє Росії, то тільки покладаючи всі надії на цей дивовижний, великодушний, самовідданий народ. Якщо чекати месії, який врятує нас, то тільки від нього».
З розвитком «революційно-демократичного» руху 1860-их років, як і будь-якого руху російської інтеліґенції, що в результаті своїх духовних метань зазвичай приходила до руїнницьких, заколотницьких настроїв, Христина Данилівна й собі захопилася проросійсько-анархічною ідеологією. Досить швидко відійшовши від «народницьких» настроїв, вона закликає А. Ґерцена: «Пошліть же нам свіжий дощ, оживіть наші поля і зірвіть наші кораблі з якорів… Ви повинні звернути увагу на прохання, на мою вимогу. Ви до цього зобов’язалися своєю любов’ю до тієї самої Росії, яку я люблю і в майбутнє якої вірую». При цьому цілком вірогідно, що підписатися під тим закликом псевдонімом «Українка» (як і під дальшим зверненням «До сестер» у «Колоколі» 1863-го року, де Алчевська наголошує на суто російських патріотичних цінностях) її умовив власний чоловік, Олексій Кирилович Алчевський, котрий уже тоді залучав дружину до українських ідей. Під його впливом Христина Данилівна з часом позбавляється псевдореволюційних настроїв, кидаючи читати Ґерцена з Фоєрбахом і поринаючи в стихію людських почувань, де відкриває для себе чужу й незнану їй жертовність українського народу, визнаючи: «Гірко було мені втрачати гарячу віру юнацьких років, та мало-помалу почала наближатися до понять тих людей, які здавалися мені чесними і правдивими». Не знати, чи зникнув портрет Ґерцена з харківського помешкання Алчевської, проте його доробок надовго заступили твори Тараса Шевченка, а також взаємини з найближчими друзями її чоловіка — М. Сумцовим, Д. Багалієм, М. Міхновським, Б. Грінченком.
У 1862-му році, вийшовши заміж, Христина Данилівна разом із чоловіком Олексієм Кириловичем Алчевським переїздить до Харкова. «Опинившись у великому культурному місті, — згадувала приголомшена провінціялка, — я все полум’яніла бажанням поринути в громадську діяльність і зробити в житті щось велике, хороше». Заперечуючи накинені з часом твердження щодо вірности Алчевської власній юнацькій мрії — навчанню трудового народу — слід зазначити, що проблему «великого, хорошого» розв’язав, знову ж таки, її чоловік, котрий дозволив нелеґально відкрити приватну недільну школу у себе вдома, всіляко підтримуючи на дусі власну дружину. Відтак 22-го березня 1870-го року Харківська недільна школа X. Алчевської була відкрита офіційно, а вже коли Олексій Кирилович став великим промисловцем, першим на Донбасі виявивши поклади вугілля, 1896-го року було збудовано окреме приміщення (на кошти із процентів від акцій, що їх Алчевський відписав на школу, себто близько 50 тис. крб.). На той час це була єдина в імперії школа, яка мала власне приміщення. «Потрібен характер, щоб створити справу, але ще більше віри й характеру потрібно, щоб вести її», — писали в нарисі, присвяченому п’ятдесятиріччю педагогічної діяльности X. Алчевської. Спитаймося при цьому — чиєї саме віри і чийого характеру?
«Твоя праця — ідеялістична й велика, роби так завжди, а моя — проза миттьова», — частенько казав X. Алчевській її чоловік, який спонукав присвятити усе життя шкільній діяльности і якого історія завжди ставить на друге місце. «При тому тато гірко осміхався, гадаючи, що після його смерти ніхто не пошанує й не зрозуміє його життя», — згадувала наймолодша дочка Олексія Кириловича, майбутня поетка Христя Алчевська, і додавала про ставлення батька до матері: «Він був українець, щиро співчуваючий її праці». Втім, сама Христина Данилівна не дуже зважала на чоловіка, невдовзі високо злетівши на крилах слави. Варто лише згадати, як під час важкої хвороби у вересні 1886-го року вона заповідала усі свої папери колезі А. Калмиковій, а не власному чоловікові. Не дивно, що так само ставилася вона й до родини. Інакше бути не могло. У дитячій групі сімейної школи, яку X. Алчевська організувала у своєму домі, навчали російською мовою. Загалом в родині робилося все, щоб малоросійськими настроями не накликати гніву влади на офіційну материну школу.
Від проросійських тенденцій дітей Алчевських спершу рятувала старенька няня-українка, яка виростила їх усіх, а вже потім до того потайки спричинився батько. «Як я підростала, — згадувала мала Христя, — самий тільки батько читав мені Шевченка, з якого добув собі й переписав рідкий тоді повний „Кавказ“ та „Сон“ і підшив до друкованих уступів свого „Кобзаря“. Мріяв він про те також, щоб власними силами й коштами де-небудь на вулиці чи в садку в Харкові поставити пам’ятника Шевченку. Проте в родині в нас панувала російська мова». До речі, таємничість Алчевського у дечому ріднила його з приятелем-адвокатом Міхновським, обережною та усамітненою людиною. «Батько мав вдачу самотньої людини, — зазначає Христя Алчевська, — і частенько читав мені „Циганів“ пушкінських і вказував на нещирість і неґативні боки цивілізації великих міст та псевдокультурного громадянства. „Стыдятся, мысли топят, / Торгуют волею своей, / Главы пред идолами клонят / И просят денег и цепей“. Ці слова читав він мені з щирим захопленням, з патосом, держачи в руках перед собою томик Пушкіна і втопивши свої блакитні замріяні очі в далечінь. Напівсиві кучері часом падали йому на чоло, а в голосі чулась гірка свідомість того, що й він є такий же раб міста, як ті, що „прохають ланцюгів і грошей“». Додамо від себе: і раб власної жінки, що з типово українською жертовністю поклав власні ідейні захоплення на вівтар родини, проте не схиливши голови перед «ідолом». Адже знати, що Олексій Кирилович ще замолоду мав потяг до просвітництва, заснувавши в Сумах єдину на той час громадську книгозбірню. Погруддя Т. Шевченка, про яке завше мріяв, таки було встановлене ним у власній харківській садибі, ставши першим в Україні пам'ятником Кобзарю. Також Олексій Кирилович був ініціятором та засновником школи в с. Олексіївка на Луганщині, де знаходилися його вугільні копальні. Проте основним його досягненням було утримання та виховання власної родини, звідки вийшли широко знані діячі української культури: поетка Христя Алчевська, оперний співець Іван Алчевський та композитор Григорій Алчевський. З упливом часу, зваживши на бібліографічні нашарування історично задавненої стаґнації, чи з можемо ми гідно пошанувати також матір цієї родини — Христину Данилівну Алчевську, з дому Журавльову?
