По службі я священиків і всіх старшин звав до свого намету трапезного і по кілька чарок горілки трактував, і тут отець Федір підшепнув мені:

— Ой, сину, треба тобі сховатися од суєти сієї та дати спочинок душі, бо не витримає вона, обірветься, як струна на кобзі, а тоді гріх великий ляже на всіх нас, на мене ж, слугу Божого, то й найбільший!

— Де ж тепер сховаєшся, отче? Бачив, скільки люду сколотилося? Треба його до пуття довести, на полки розписати, полковників настановити, розіслати по Україні. Про все тепер дбати належить. Щоб військо не вмирало з голоду, щоб була зброя, армата, припас, щоб не бракувало грошей. А ще ж державне хазяйство, судочинство, поштова комунікація, добрі шпиги і зручні агенти, послання до сусідніх держав — все лежить на моїй голові, як же тут сховаєшся, куди прихилишся? Про мене співають, що почав землю копитами кінськими орати, кров’ю поливати, а я ж і житом — пшеницею хочу її засіяти, та й щоб уродив не кукіль, а яре зерно, і щоб діти виросли на тій землі.

— Бог мені не простить, як не вбережу тебе, сину, — правив своє отець Федір.

Якби ж чоловік знав, од чого має оберігатися і як?

Я визначив полки і полковників і розіслав їх на воєнний чин. Вже не досить мені було тепер знаних, у великому вирі війни підіймалися нові постаті могутні, до імен своїх давніх побратимів мав я долучати нові імена, розписав на полки всю Україну, як би сказати: де байрак, там і козак, що село, то й сотник. Так і сталося, що земля наша, може, вперше в своїй історії мала уряди свої власні з надією на волю і правду, дотримувати ж тих надій мали мої полковники обіруч Дніпра аж до волохів на один бік, та до Литви, Білої Русі і Російської держави — на другий: чигиринський — Вешняк, черкаський — Кричевський, корсунський — Топига, канівський — Бурляй, білоцерківський — Гиря, переяславський — Джелалій, прилуцький — Шумейко, миргородський — Гладкий, борзненський — Голота, київський — Богун, полтавський — Пушкар, уманський — Ганжа, кальницький — Гоголь, брацлавський — Нечай, Кривоніс став мовби моїм найпершим наказним гетьманом над підручним помічним військом, що його кинути можна б чи проти збройної ватаги шляхетської, яка зродиться десь неждано, чи й проти орди, коли стане розбишакувати, чи й проти якогось з мок полковників, яким я так щедро й без вагань віддав усю Україну.

А сам уже думав: що то за влада настане тепер — гетьманська чи полковницька? Поки під рукою всі, то слухають, як бджоли матку, а розлетяться — шукай вітра в полі! Україна велика, гетьман далеко, світ широкий воля! Кожен сам собі пан, сам собі свиня, такі дива стане витворяти, що й світ здригнеться, а спробуй спинити — одкаже, що я йому не присяглий гетьман, так само й він може на моїм місці стати, то чом же має слухатися?

Панство ж бачило тільки мене, стояв йому більмом у оці, на мене зливало всю злість, безсиле дістати рукою збройною, пробувало пускати здаля отруйні стріли пліток і поголосів. Мовляв, Хмельницький наставив гетьманом козака Богдана Топигу (бо теж Богдан!), а сам зветься князем Русі і звелів готувати собі пишну зустріч у Києві, який робить своєю столицею.

Маршалок конвокаційного сейму Богуслав Лещинський в своїй промові до королевичів Яна Казимира і Кароля Фердінанда скаржився, що, мовляв, той непоказний козачок Хмельницький, остання наволоч у Речі Посполитій, монархію руську задумав закладати і вже приміряє до своєї голови якусь там саморобну корону.

Поголос і плітка страшні тим, що ні перед ким виправдатися, незмога спростувати. Вони безіменні й безтілесні, як видива, але ще жахливіші, бо видива мучать одного або кількох, а поголос розлітається між усіма, брудна плітка вповзає в усі вуха і оглушує їх, мов золотушний струп.

З ким воювати; кого зборювати, кому заткнути пельку його ж зміїними словами? Я замахувався мечем — і меч натрапляв на порожнечу, я хотів загриміти словом — і воно падало мені до ніг непочуте, я ладен був рвати на собі волосся, бити ногами в землю, та зазнав би болю тільки сам і удари відлунювалися б тільки в моїм тілі.

Я не міг нагримати навіть на Виговського, який тихо переповідав мені всі чутки, бо робив це пан Іван так шанобливо і так карався щоразу, що вже й не він мене жалів, а я його. Шкода говорити много!

А тут ще приперся мій незграбний Тимко і почав таке, хоч до гармати його приковуй за зневагу! Напивався в наметі хитрого молодого мурзи, зоставленого біля мене ханом, щоб сповіщати про все Тугай — бея, який кочував з своїми ногайцями на Синій Воді, просиджував у того мурзи дні й ночі, а тоді з’являвся до мене і нудив світом, вдавав хитрого та мудрого, на щось натякав, чогось ждав од мене. Тоді не витерпів, всунувся в намет, коли ми з Виговським укладали якесь важливе послання, і, не шануючи наших зусиль, бовкнув:

— Чи то правда, батьку, ніби ти Мотьку нашу гетьманшею намірився зробити?

Виговський швидко склав наші писання і хотів звіятися, але я показав йому, щоб лишився, до Тимка ж мовив суворо:

— Не «батьку», а «гетьмане» казав би ти, і не Мотька вона тобі, а Матрегна, а тепер справді гетьманша, отож і мати!

— Та яка з неї гетьманша! — п’яно засміявся Тимко. — Тоді ще виходить, ніби пані Раїна — гетьманська мати? Курям на сміх!

Я підскочив до нього, вхопив за груди, трусонув, заскреготів зубами, але втримався од слів, які рвалися з мене, — тяжкі, образливі, ненависні. Вчасно схаменувся. Син же! Кров рідна!

— Іди прочумайся і не показуйся мені на очі! Розпустив язик, як халяву!

— Гарний козак, та гарячий вельми, — обережно подав голос Виговський. — Нагадує мені молодшого мого брата Данила. Так само грає в ньому кров, а тільки в Данилові нуртують ще шляхетські гонори, яких не може ніяк позбутися. Однак знаю, що такі люди бувають найвірнішими. Не мають за душею ніяких хитрощів, хоч і видаються часом простаками. От як і полковник Кривоніс для прикладу: поглянеш — рветься, мов кінь з припону, а насправді — хто вірніший тобі, гетьмане?

— Вірність одному чоловікові — що вона варта? Ціни набуває вона, лиш сягаючи найвищих висот, пане Йване. Затям собі це. Можу казати тобі як старший, бо вже бачив життя і трохи знаю, що в траві пищить. Коли ж далі допікатимуть тобі чутками про мене та розпитуваннями, то відбивайся від усього того нахабства, мовлячи, що хоч гетьман і не простак, але чоловік простий, ні про яке князювання і в гадці не має, коли ж і миле щось його серцю, то хіба що верхова їзда, стріляння з лука, складання пісень та милування жінками. Чув же, що й син рідний дорікає мені жінкою. А я чи й побачив її як слід, кваплячись од Жовтих Вод до Корсуня. А щоб заткнути панські пельки про Хмельницького — монарха на київськім троні, то подамся я до свого Чигирина та сяду там, поки повернуться мої посли з Варшави, а полковники втишать шарпанину в землі нашій. Посли чужоземні, які прибудуть, то спрямовувати їх на Чигирин. Писарів забирай усіх з собою, бо там справ у нас буде чимало. Хотів виправдатися за Київ, насправді ж виправдувався за Чигирин. Бо вело мене туди одне слово, якого ні здолати, ні викинути з душі, ні замінити будь — чим незмога й гріх. Скільки можна б назбирати слів, які супроводжують людину на всіх її страдницьких і радісних путях, слів, які вмирали й знов оживали, оспівувалися в піснях і піддавалися анафемі, удекоровувалися вінками й заливалися кров’ю. Були то слова — мужність, хоробрість, молодецтво, честь, вірність, благородство, добро, милосердя, та над усіма ними незмінно сяяло, заволодіваючи всіма серцями, просвітлюючи найпохмуріші душі, слово тихе й чисте, слово, що його вимовляти люди ніколи не втомлювалися, слово, яке, розокремлюючи весь світ на недоторкані пари, водночас поєднувало цілі народи, бо стояли за ним не тільки серця людські, а й усе найсвятіше: земля, сонце, хліб, дитина, пісня. Звалося те слово — любов. Люди б мали пишатися ним, повторювати щокроку, а вони часто соромилися його, в суворості своїй зрікалися, віддаючи то молодим закоханим, то матері для дитини, то священикам для Бога, обділяючи й кривдячи тим самим себе. Так і я, гетьман Богом даний, в славі своїй і величі не смів промовити цього слова, соромився його, ховав навіть од самого себе, бо хтось вигадав, ніби не пасує воно до величі, не входить у ранг державного мовлення, загрожує здрібненням і знікчемнінням. Шкода говорити!. Коли вже й син рідний бере батька на кпини за його запізнілу любов, то що ж зостанеться іншим!