В одних болять рани, в інших душа.

Кривоніс мав вести військо на коронних гетьманів. Лише згодом довідалися ми, що з побойовиська зміг утекти тільки один чоловік. Був то служка Шемберка. З комісарським псом, сховався він у вовчій норі, де татари не змогли його знайти, вночі виприснув з щільного ординського оточення, мало не перериваючись, біг степом, поки добрався до перших сторож шляхетських — так коронні гетьмани довідалися про розгром на Жовтих Водах.

Кварцяне військо тоді добігало вже з — під Чигирина аж до Корсуня. Перед цим з горем — бідою дісталися до Мошен, пройшовши великі три милі тяжкими пісками, злими переправами через три ріки, прикрими лісами, лісовими дорогами нікчемними, вкінці товплячись на довгому мошенському мосту, ламаючи вози, падаючи в воду, грузнучи й топлячись.

Козаки згодом насміхалися з тої панської втікачки: «Та йшло панське військо через гребельку коло млина, а отой пресучий син Гарасим не зачинив свою сучку в млині, тая сучка почула — гіх, а панське військо у воду — бух, то котре Бога боялось, догори патинками переверталось, а котре ні, то сиділо на дні».

Дороги не мають воріт. Я міг вибрати будь — яку з доріг, що ведуть на Україну, а їхав на Чигирин. Виїздив звідти взимку, коли слово «Чигирин» означає «багато стежок у снігу». Повертався в теплі, не снігами, а травами, і Тясьмин виблискував переді мною, як слід, що веде до щастя. Бо слово «тясьма» означає «слід».

Згодом історики засуджуватимуть гетьмана, який кинув своє військо і зник на кілька днів не знати куди. Гадатимуть: що могло б статися за той час? Або військо розбіглося б, або напали б на нього коронні гетьмани й погромили, або зчепилося б з Ордою за здобич, або… Я хотів би подивитися на тих істориків. Чи вони любили коли — небудь, чи були в них діти, чи зазнавали вони втрат? Я спитав би їх: чи знаєте, де жона моя названа і неназвана? Одна вмерла, друга вкрадена, а серце одне. А сини? Один закладником у хана, другий загубився між людьми. А дочки? Рідна Катря і дві дорослі Ганнині. Яка їхня доля?

В чиї руки попали, хто розплів їм коси? Як багато запитань — і мовчання, мовчання. Чи це розплата за славу й вічність?

Я їхав уздовж Тясьмину, а може уздовж Дніпра, а може то була ріка мого життя, яка дає силу, підіймає дух і водночас несе з своїми водами весь жах і тягар влади, що звалюється на рамена одного чоловіка. Для всіх видається він всемогутнім, однак, лишаючись самотнім, стає безпорадно — скорботним перед цим світом — прекрасним і загадковим, та водночас і неспокійним, убогим, темним, гордим і невпокірливим і вічно загрожуваним звідусіль.

Мене супроводжували добірні молоді козаки. Щойно вус висіявся, а вже звитяжці, вже герої, і вже випала їм найвища честь: оберігати свого гетьмана. Про що думають вони? Про волю, про щастям про любов, про владу? Хто коло чого ходить, про те думає. Гетьманські прибічні думають про владу. Бідаки — про волю та багатство. Нещасливі — про щастя. А ті, кому доля була мачухою, — про любов та про любов, хоч іноді може здаватися, що любові в цьому жорстокому світі вже немає і ніколи не буде.

Чигирин — багато стежок у снігу. Та не тільки ж у снігу, але й у траві! Тисячі стежок, і всі ведуть мене до Чигирина, до тієї тонкої (ось — ось зламається, як очеретина), з голосом злякано — приглухлим, що знає тільки одне слово, повторюване тисячократно з упертістю й відчаєм: «Ні! Ні! Ні!» Всьому світові, Богам і дияволам: «Ні!», та тільки не мені, ой не мені, гей, не мені — світ широкий воля! — бо то ж для мене простелилися тисячі стежок топтаних і нетоптаних, без воріт і без початків, стежок, в кінці яких над білими пісками тясьминськими стоїть високий Чигирин, а в нім цариця жінок Мотрона!

Демко встиг усе: Доп’яв навіть гармату, яка весело бабахнула, вітаючи урочистий в’їзд гетьмана в Чигирин. Козаки палили з самопалів, люд сміявся і плакав, сонце сяяло, небо голубіло, сльози затуманювали мені очі, може, тому й не побачив ні Мотрони, ні пані Раїни, зате кинувся до мене малий Юрко і, поданий десятком дужих рук мені на коня, припав до мого пропиленого жупана, а до правого стремена вже тулилася Катря, примовляючи з радісним риданням:

— Ой таточку, ой же наш ріднесенький!..

Я плакав перед усім людом, не ховав сліз, які текли мені вже й по вусах. Жива кров Хмельницького, жива, хай провалиться все на світі, і хай здригнуться всі дияволи в пеклі!

— Коня для доньки великого гетьмана! — гукнув Демко мій вірний. — Хутчіш коня!

Ох, милий Демку, найдорожчий мій чоловіче, як же добре, що ти коло мене в цю Найтяжчу і найщасливішу мою хвилину! Немає прославлених полководців, немає великих воїнів, і заздрісників великих теж немає, а є цей хлопець, з серцем добрим і зичливим — і вже мені мовби й не треба нікого більше, от тільки дітки рідні щоб були біля мого серця натрудженого, та ще Тимко щоб теж опинився тут, та…

Де Мотрона? Чи вона тут, чи, може… Страшно було подумати, що Демко не застав її в Чигирині. Але тоді він сказав би. Може, боїться? Але ж обличчя роз’яснене, ніякої стривоженості й заклопотаності. Коли ж вона в Чигирині, то чом не зустрічає? А чи мала зустрічати і де саме, і як? Все я передумав, а про це забув, не вмів уявити, весь Чигирин уявлявся мені невиразно, я не бачив його, стояло переді мною тонке лице Мотрончине, сірі очі під чорними бровами, чувся голос її, єдиний у світі, злякано — вабливий: «Ні! Ні! Ні!»

Я підіймав руку, вітаючи дорогих моїх чигиринців, схиляв голову в поклонах, бачачи знайомі лиця, а очі розтривожено шукали тільки одне лице, шукали й не знаходили, спитати ж у Демка я не наважувався, та що там — боявся спитати! Спитав про інше, що муляло мені чорним каменем у душі, збурювало всі змисли, викликало несамовитість од самої згадки:

— Падлюку того маєш?

— Встиг звіятися, гетьмане.

— Що ж це ти так вошколупився?

— Та він ще з ясновельможними. Як коронні з — під Чигирина чкурнули, то він із своїми драбами за ними — тільки смуга лягла. І замок напризволяще, і все тут. Пань зоставив, мабуть побоявся брати. А може, й од них утікав.

— Вони — де?

— Як звелено було. В твоїм домі, пане гетьмане. Хоч пані Раїна радше б зайняла палацик самого Конецпольського. Амбітна кобіта.

— Шляхетський палаців ніде не станемо займати. Хай стоять пусткою. Як прокляті.

— Ото й гаразд. Бо вже мені тут Сабиленко Захарко в печінки в’ївся: палац для пана гетьмана та палац для пана гетьмана! Чи то його пані Раїна намовила, чи він сам.

— Це який Сабиленко? Рендар?

— Та він. Каже: я тут довірений чоловік пана гетьмана. Ще про якісь сто золотих торочить. Нібито він узимку спорядив вас на Січ. Я вже й не чіпав його. А Це прилип з палациком. Обставу хоче туди якусь дорогу, коберці. Чорти його маму знають! Я, каже, найближчий друг пана Хмельницького!

— Перекажи йому, коли він такий друг, то хай мені відбудує те, що зруйнували пани не без його зрадливої помочі. Так і скажи: пан гетьман велить тобі, Сабиленку, реституцію повну Суботова. Та й не реституцію, а щоб геть новий став Суботів. Згодом скажу, який саме. Випишеш йому глейт, щоб не чіпали його хлопці й щоб всюди було сприяння… Ще одне: як будуть мені вісті про генерального писаря, хоч і з постелі піднімай, а неси одразу. Згубився пан Самійло мій.

— О лихо! Як же?

— Різанину зчинила орда в Княжих Байраках. Нечаївці й собі доскочили там шляхту. Ну, пан Самійло хотів запобігти. Шкода говорити!

А сам знову вдивлявся в лиця, хоч уже й заспокоївся, почувши, що Мотронка тут, врятована, визволена, влаштована, та душа не могла вдовольнитися, домагалася більшого, а Такого ж простого: побачити ту, що до неї йшов уже ніби півжиття свого! Я прискочив з — під Жовтих Вод легкий од перемоги, летючий тілом і духом, був мов степовий вихор золотий, підхоплював, захоплював, закручував у свої обійми всіх, то чом же мав би не закрутити її? Та тут і вспокоював себе, вмовляючи, що все гаразд, що так і треба, що все відбувається ніби за якимись вищими встановленнями. Була б вона тут серед усіх — стала б як усі. А цього б я не зніс. Не витримала б душа. Або ще інакше: коли б з’явилася тут, то затьмарила б усе, нікого б не помітив, не порадів, не повітав, а я ж гетьман усього народу вкраїнського і не можу віднині нехтувати його увагою, та й неувагою теж. Чи ж міг допустити, щоб Мотрона в цю хвилю повітання заступила мені весь люд, чмов Діва Пречиста? Для мене Пречиста, та не для інших, і ні для кого, опріч мене.