Литмир - Электронная Библиотека
A
A

І той неправедний не зможе не віднотувати сеї обставини: «Запорожжя стало при нім, бо ніколи під нічиєю булавою не розкошувало так у крові й здобиччі, дикий з натури люд горнувся до нього, бо коли хлоп мазовецький чи великопольський без шамрання ніс отой гніт переваги й утиску, який тяжів над „потомками Хама“ в цілій Європі, українець разом з повітрям степів вхлинав у себе любов до волі, такої необмеженої і дикої, як степи самі. Чи ж воля йому була ходити за панським плугом, коли погляд його тонув у Божій, не панській пустині, коли з — за порогів Січ гукала до нього: „Кинь пана і ходи на волю!“, коли татарин суворий учив його війни, призвичаював очі його до пожоги й морду, а руки до зброї? Чи ж не було йому ліпше у Хмеля бушувати і панів різати, ніж хребет гордий гнути перед підстаростами?»

Так, згодом усе сприяло мені, але й тоді теж були сприяння і небесні, й земні; і зима м’яка, вся в весняних розтопах, і низькі хмари над степом, під якими ховалися звір, і людина, і констеляції небесні. Конецпольський не міг мене затримати, бо їздив по козацьких городах з ревізією коронною, закликав би на поміч собі Чаплинський безчесного Лаща, але той сидів у Стеблеві, гетьман Потоцький стояв у Барі, й поки гінці від Шемберка доскакали до нього та поки привезли його веління відрубати мені голову, вже не було мене ні в Чигирині, ні на Україні.

Чигирин — це стежки в снігу. Багато стежок у снігу — ось що означає, слово «Чигирин» по — татарськи.

Хто втікає, вибйрає одну стежку, а хто женеться, має кидатися одразу по всіх. Шукай вітра в полі!

Я виїздив з Чигирина простим сотником козацьким, а вже вилітали з мок очей орли і линули в дні минулі і в дні прийдешні, у дні великих битв і великої крові, і в їхньому клекоті чув я свободу, велич і вічність.

12

Діялося те року від сотворіння всього живого 7156–го, від утілення слова Божого — 1648–го. Рік тоді був переступний, літера ж великодня була К — красне. Я й народився в році високосному, і всі високосні мали бути для мене щасливими (народжені в роках високосних завжди мають життя незмірно тяжке, але й щасливе), отож сміливо розпочав велику справу без побоювань, з великими надіями, хоч і починалося все з Горя та біди, з великого гноблення й неправди.

Мені потрібен був повний крах, щоб стати Богданом. Виїхавши тої ночі з Чигирина, я зробив перший крок на шляху вічності.

Я не пішов тоді на Січ, бо втрапив би з вогню та в полум’я: Січ, що стояла в Микитиному Розі на правому березі Дніпра, пильно охоронялася польською залогою, яка виловлювала всіх новоприбулих і підозрілих і не давала волі козацтву, зібраному там. Мене б вислідили там, як красного звіра, тому вдарився я одразу до своєї Січі потаємної на острові Бучки за дві милі вище по Дніпру від Микитиного Рогу. Від правого берега відстань до острова теж була зо дві милі, а з берега кримського хіба з найбільшої гармати можна було дострелити, одначе ж ніхто не знав, куди цілити, бо острів той так заховано серед проток, дерев і очеретів Великого Лугу, що майже ніхто не відав про його існування. Ще тоді, як утікав я з Кодака від старого Конецпольського, опинився я на острові, і прийнято мене не вельми ласкаво отаманом Данилом Нечаєм, або, як його звано, — Лінчаєм, або й Кінчаєм, бо виступав многолико, вмів прихиляти до себе серця найбільших завзятців своїм спокійним узвичаєнням, великою силою, мужністю й ненавистю до панства. То він знайшов Бучки і влаштувався там надійно й надовго, збирав до себе людей, приглядаючись і вибираючи, зготовляючись до діл великих, хоч ще й не знав сам до яких. Я сказав Нечаєві про море. «Нема таких людей», — відмовив він. Тоді я сказав, що люди знаходяться до діла, а не діло до людей. І згодом знайшовся нам Чарнота, який вмів стругати човни з нічого. Знайшовся Максим Кривоніс, який горів відвагою й розумом у всьому. Знайшовся Ганжа, готовий стати на самоборство хоч із самим султаном турецьким. Знайшовся Богун, що хитрощами перевершив би всіх дияволів.

Нечай дав своїх людей, а сам на море не пішов. Так повелося й далі. Він був мовби володарем Бучок і за це брав данину з морських виправ, з усього здобичництва, з ватажками жити мирно не вмів і не хотів, не заважав їм збиратися в себе перед виправами на море, не затримував, коли по виправах розскакувалися вони хто куди: Богун до козаків донських, Ганжа — в «дикі корогви» молодого Конецпольського, Кривоніс до купецьких валок, з якими перемірював Україну, добираючись аж до Варшави й до Кракова, возячи туди то просо, то хміль, і ніхто ще тоді й у гадці не мав, якого пива наварить цей чоловік для шляхти з свого хмелю!

Тепер усі зібралися на Бучках на мій поклик, і Нечай мовби зрівнявся з усіма, хоч і далі зоставався володарем цього прихистку і всіх припасів, що там були наготовлені хоч і на кілька тисяч чоловік.

Я приїхав до них такий самий, як вони всі, але виходило, що вони мене ждали, і не вони їхали до мене, а я до них, і цьому спричинилися мій розум і моя воля. Це я зібрав їх докупи, і вони, поглянувши один на одного, ще виразніше відчули свої гідності і були вдячні за це мені і готові були визнати за мною гідності найвищі. Я поглянув на них тепер, у хвилину своєї скрути і свого відчаю, і збагнув незмірність своєї сили. Ким я оточив себе? Лицарями, квітом народу. Тоді й сам ніби зацвів і розцвів, їхнім полум’ям загорівся й зігрівся, а всім довкола видавалося, ніби лиш я сам горю, палаю, як велетенська походня, як гнів народу й землі цілої.

Не обставляй себе сірими нікчемами, йдучи на діло велике, бо й сам посірієш!

— Приймаєш мене, Нечаю? — спитав я. — Бо вже не маю тепер куди повертатися.

— Приймаємо, пане Хмельницький, — поважно мовив господар наш. — Та й як тебе не прийняти, як прибув у лічбі чи й не більшій за Мою.

— То зроби свою лічбу більшою. Дай знак, хай збирається твоє товариство, може, й на Січ теж дай знак, бо ховатися тепер не будемо.

Ще не ставши гетьманом, я вже був ним, серед болісного барахтання в трясовині безвілля, серед неймовірного. сум’яття, глушини зумів піднести свій поклик, поставити його, як стовп вогненний, до самого неба, щоб усі побачили і здригнулися — одні від страху, другі від усвідомлення власної сили.

Хто підняв мене над народом? Бог? Король? Випадок? Горе? І чому мене? Може, мої давні товариші перевищували мене здібностями й палом душевним, але всі вони були мертві, а мені дано вижити серед пекельних мук, в самотності, яка або ж знищує людину, або підносить дух її на вершини. Коли чоловік потрапляє в натовпи і ховається в них, він розчиняється й знищується в анонімності, в безликості, обшмуглюється, як камінь у потоці. Хто стоїть осторонь, на того сиплються найдошкульніші удари, і коли він не зламається, тоді стає мовби символом віри. Треба, щоб у тобі бачили порятунок, шукали його. Тоді за тобою йтимуть і за тебе боятимуться більше, ніж за самих себе. Це вище, ніж любов. Тебе оберігатимуть, як власні надії.

Може, й з’явився я тої зими на Бучках як велика надія всіх цих упосліджених, вигнаних з дому і з рідного краю, але не зломлених людей, і тому вони слухали мене так прихильно, хоч не казав я їм нічого нового, чого б вони досі не знали.

— Погляньте на мене, — казав я їм, — я старий і змучений, все життя моє пішло на служіння Війську Запорозькому й королеві, сподівався я, що на старість матиму спокій, а мене переслідують, як і всіх вас, як народ наш безталанний. Жону мою звели зі світу, сина малого варварськи побито, мене осоромлено, майно відібрано, з рідного обійстя вигнано, і немає для мене іншої ласки й нагороди за пролиту за Річ Посполиту кров і за муки всього життя мого, як тільки смерть під сокирою ката. До вас приношу свою душу й тіло, панове — браття, прихистіть і захистіть свого старого товариша, захистіть і самих себе від загроз, які над вами нависають.

— Приймаємо тебе, Хмельницький, хлібом — сіллю й щирим серцем! — прокричали тоді мені.

— Хто ви й що ви, і скільки терпіння покладено на вас, лицарі—браття, — казав я їм. — Вольності ваші понищені, ґрунти відняті, вільних лицарів обернено на хлопів, яких женуть на панщину, примушують бути конюхами, свинопасами, цсарями й попихачами в панів. Реєстрових зменшено, до шести тисяч, та й у тих життя гірше рабського, на Січ нікого не пускають, а кою ловлять коло Кодака або в степу шляхетські під’їзди, то вбивають без суду.

42
{"b":"215198","o":1}