Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу! Це все пропонуємо і подаємо на здоровий розмисел ваш, братів наших, усіх узагалі українців, і пильно й ретельно чекаємо, що ви поспішите до нас в обоз. На цьому зичимо від доброго серця, щоб дав Господь Бог здоров’я і наділив щасливим в усьому життям — буттям.

Даний в обозі нашому на Січі на третьому тижні після Великодня року 1648–го, квітня 21–го».

Аж тепер міг я нарешті послати Мотронці своє слою, сам споряджав гінців, казав, як пробратися, прокрастися, проникнути, знайти, вклонитися, вручити. Бо я — гетьман всемогутній всієї сущої обіруч Дніпра землі української!

«Єдине душі й серця кохання, всі на сім світі втіхи, найпрекрасніша Мотрононько!

Живе золото в крові пробуджує твоє ім’я, і вже скоро кину те золото до твоїх ніг. Я розбудив демонів нищення і пускаю їх на всіх державців і старосток — хай пощезають у димах і ревищах наших пожеж, хай стануть попелом розвіяним, хай єдваби й злотоглови їхні подеруть терни, хай перли й самоцвіти втонуть у топилах степових, а персні їхні надягнуть хай мертві.

Жди мене в Чигирині. Я вже йду і прийду. Ніхто не сміє зачепити тебе, бо я — гетьман, і рука моя стає твоїм втечищем, бо гнів мій знайде Твоїх кривдників і на небі, гнів і страшна помста.

Жди.

Мотрононько!»

Хто б’ється за чужу долю, хоче долі й для себе. Чи я жив лиш для землі своєї і ніколи для себе? Хто б так зміг? Ще не народився чоловік, що їв би чужим ротом і за якого б хтось спав, любив, дихав.

Вела мене образа і пристрасть? Згода. Та хіба лиш мене самого? А коли скласти докупи всі наші образи й наші пристрасті? Чи вмістяться вони між землею і небом і чи не зметуть усе, що їм стане на заваді, мов буря всесвітня? Мені дано до рук ту бурю, мов Богові—громовержцеві. Страшна була моя влада над цими людьми, які не визнавали ніякої сили над собою, жили, як звірі, безпритульні, надголодь, немиті, та водночас володіли досконалістю й викінченістю звірів, їхньою силою, спритом, невибагливістю і пекельною надприродною витривалістю. Тому й той, хто ставав їхнім повелителем, перевищував усі людські виміри, підіймаючись до неосяжності тиранства. Я тиран? Але найгірший тиран ліпший правління безликостей, де не зостається навіть людини, яка могла б спитати, що ж відбувається. Сила неминуче викликає силу супротивну, так само як безсилля породжує теж тільки безсилля. Щодня, щохвилини ми вбиваємо людей. Словом, учинком, поглядом, подихом, думкою, наміром, браком намірів, злою волею і безвіллям, упертістю й поблажливістю, твердістю й нікчемністю, розумом і дурощами. Існує тисячі способів убиватй людей, надто в непомітності існування, вже не кажучи про ті часи, коли перевертається світ. Я ж мав тепер перевернути світ і зробити це ціною людських життів. Досі міг розпоряджатися лише своїм життям, тепер дістав владу над тисячами. Як же міг йосилати їх на смерть? «Діти!» — сказав я їм. «Батьку!» — відповіли вони і пішли вмирати, але не за мене, а за себе самих. Справедливість належала тільки їм і смерть так само.

Самійло записав тоді про мене: «Поглядав він на той час увсебіч численними очима розуму свого, як хитрий ловець, і тримав свої караули на милю і навіть далі від обозу».

Моїми очима були очі всього народу мого, тож бачив я все, ніщо не могло приховатися від мого погляду. Переді мною стояли одверті всі шляхи України тоді як городи й села українські, пишаючись незагнузданою волею своєю, яку я розбудив у них, не то панам своїм, а й панському собаці дороги не вказували. Коронні гетьмани тирлувалися між Черкасами й Корсунем, лякалися вглибитися в мовчазні степи, а самі підігрівали себе п’яними похваляннями, що для збунтованого плебсу не варто висилати навіть війська, досить кількох сотень охочих, щоб пов’язати бунтівників, взяти їх у лики та привести до пана Потоцького на розправу. Так і послав коронний гетьман сім корогов драгунських і чотири козацькі кварцяні корогви з їх ротмістрами під началом свого сина Стефана і комісара козацького Шемберка — «ловити» Хмеля. Пішли вони по першій паші полем на Кодак, а по Дніпру пущено три полки реєстрових з. полковниками Кричевським, Вадовським і Гурським та осавулами військовими Барабашем і Караїмовичем Ілляшем. Обидва війська мали щоденно зноситися, але забули про це одразу. Гетьманський син з Шемберком посувалися черепаїною ступою, помалу й без поспіху, наче бажала подовжити в цьому світі своє існування. З Крилова вони пішли не узбережжям Дніпра, порізаним ярами й укритим лісами, а завернули у відкрите поле, бо мали значний обоз і гармати. Йшли, часто зупиняючись, прогаювались на попасах і тішились тодішньою приємною для людського серця весняною прохолодою. Барабаша ж із Кричевським дніпрові бистрини прудко і якнайшвидше несли донизу.

Тим часом коронний гетьман Потоцький і польний гетьман Калиновський, гризучись між собою, як собаки, з трьома тисячами війська і величезними тяжарами сунули слідом, а то ставали, та знов гризлися, та бенкетували й дівкарювали.

Я прийшов із Січі, щоб прихопити кожне військо по — одинчо і розбити його, а тоді взятися й за обох гетьманів.

Вже за місяць до цього Тугай — бей з Карач — мурзою й ногайцями переправилися коло Кизи — Кермена й тепер попасали коней на Базавлуку. Орда була лиха, нічого й дивитися. Коли поїхав я до Тугай — бея, він не став і збирати розпорошених по балках своїх нужденних воїнів, обідраних, голодних, без шабель і луків, з самими тільки маслаками кінськими замість справжньої зброї.

— Скільки маєш війська? — спитав я його.

— Не менше як дві тисячі, — похвалився Тугай — бей.

— Але, мабуть, і не більше?

— Може, й не більше, — хитро примружився мурза.

Сказати правду, то мого війська так само було не більше двох тисяч, хоч і не менше, зате духом своїм змагатися могло з будь — ким.

Козаки в числі хоч незначнім, граючи на коломийках, б’ючи в бубни, йшли із знаками над полковниками — під бунчуком і під білими хоругвами, з піками, у зухвалих магерках і видрових кабардинках52. Наді мною теж везено бунчук гетьманський, хоч булави за поясом я не мав, слушно розмірковуючи, що не перемоги до булави, а булава до перемог додається.

Козацька пісня лунала над весняними степами:

Ох, горітимуть і меншенькі й більшенькі, мабуть, бо смерть не вибирає. З грішним і праведний буде смертю битий — може між сухого і сире горіти… Ще я. вагався, ще ждав поступок від Потоцького, тому й прямував до свого Чигирина, не мірячись тим часом далі. Дорога до Тясьмину йде Чорним шляхом, на Саксагань, повз верхів’я Жовтої Води, і Княжі Байраки, і відкритим полем; я пішов по ній, маючи по праву руку ногайців Тугай — бея для роз’їздів по ярах і лісах від Дніпра, щоб Барабаш не висадився і не вдарив несподівано мені в крило. Кривоніс пускав наперед вивідників, які вистежували кожен посув Шемберка й молодшого Потоцького, і тепер вже знав я, що перехоплю їх на Жовтій Воді. Я йшов назустріч своїй першій великій битві. Може, й останній, хто ж то відав!

Військо тільки йде охоче і весело на ворога, але битви чи й прагне коли — небудь. Як і рветься до чогось, to хіба що до захисту, коли вже беруть його за горло, або ж до грабунку, здобичі, примітивного насичення й спочинку. Бо кожен хоче жити, а битва — це неминуча смерть для когось. Полководці ж мріють тільки про битви, бо без цього мовби вмирає їм щось у душі і вони самі поволі вмирають навіть тілом. Полководець — творець і пророк. Як той, що складає пісні й думи, як живописець, який малює святах на іконах і парсунах, як співець, що голосом своїм піднімає душі, як пророк, що словом веде на подвиг цілі народи. Та він і вище за всіх, бо вони можуть творити лише під ослоною його потужної руки, бо лише він знає, що пророки перемагають тільки тоді, коли озброєні. Так влаштовано світ, і ніхто не може уникнути своєї долі, навіть сам Бог.