Яка ж марна заступа! Що є людина, Коли йдеться про людство? Але що людство без людини? Чи настане час, коли людина і людство будуть єдині і не зможуть існувати одне без одного? Надто людство без окремішої людини. Коли всі малі сі стануть великими?

Ми справили своє весілля в Корсуні. Нам відспівували «Многії літа» і «Радуйся». Я говорив радо й охоче. Ми запевняємо, ми запевняємо… Певність на сім світі дає тільки смерть. Все інше — підступ і омана. Які лишилися від мене ласкаві слова, зворушливі звертання, які чотири добродійства і сім гріхів були в моїм тілі, чи були блаженства? Шкода говорити! Антифони виспівуються для відтінення мелодії, а не для того, щоб забивати її, заглушати,

Я не губив своєї мелодії і не згубив.

О, коли б же знав, що так буває, коли пускався на битву з історією й за історію. Хто п’є з царями, не може не сп’яніти.

Тоді, як виїздив я з Чигирина, простуючи навстріч своїй поразці під Берестечком, у Москві цар Олексій Михайлович скликав земський собор, щоби спитати ієреїв церкви, бояр і дворян, купців і всякого чину людей, як бути з Україною, бо ж, як писав у своїй грамоті до собору цар, «Запорожской гетман Богдан Хмельницкой бьет челом государю, чтоб государь пожаловал их, велел его, гетмана, со всем Войском Запорожским принять под свою высокую руку». Не відали козаки нічого про той собор, ухвали його не дійшли до мене, загубилися й для історії, збереглося тільки рішення духовної його частини — освященного собору: «Святая великая соборная церковь за великие королевские неправды и за нарушение вечного докончания может подати разрешение тебе и Запорожского етмана с черкасы мочно принять со утверждением».

Мені не сказано і нікому не сказано. Історики не напишуть нічого про той собор, ніби його й не було. А як би виросла душа народу вкраїнського, коли б знали ми вже тоді, що приймуть нас у родину нашу вічну й велику!

Що міг цар? Скаржився гірко у листі власноручному до князя Трубецького: «У нас незгоди і нещирість. Люди як оболоки нам показуються: раз з сприятливим вітром, з доброю надією і вірою в майбуття, то знов знесилені, невдоволені, ненависні, зі злостивою московською хитрістю, з розпачу переповідають погибель або в мовчанні, з виблідлим лицем і зрадливим серцем відходять. Бог бачить; як мені тяжко з тою незгодою, яка відбирає мені отуху132».

Цар був молодий, а я старий — то й що? Хіба не однаково — довкола лукаві царедворці, підніжки трону, підхлібці і під’їдці, радники й порадники, помічники й підпомічники з вигнутими хребтами і зміїними жалами, брутальність і користолюбство, які прикриваються державними потребами, а насправді — відданість тільки своєму кланові, своїй зажерливості.

Так і вийшло, що шість літ тяжких, коли переживали ми війну, вогонь, смерть, голод, вчиняли ті, хто обступав царя, проволоку злочинну й ганебну і щоразу знаходили викрути.

То вони думали про вічне докончання з Річчю Посполитою, нагадуючи цареві, як ще недавно грасували в Кремлі самозванці. То позирали за море на Свею, бо ж там після повстримливої королеви Христини стане Карл — Густав, схожий на зубату ропуху, який полонить серця своїх вояків словами: «З поміччю заліза, якого нам природа не пошкодувала, можемо забезпечитися золотом». То були стурбовані моїми пересилками з Портою, готові вірити панським наклепам, ніби Хмельницький уже побусурманився. То муляла їм приязнь моя з ханом. То підозрами переслідувано кожен приїзд послів семиградських і молдавських.

Не помагало й те, що Виговський потай од мене за соболі пересилав боярам усі листи іноземних володарів і дяки робили з них списки слово в слово. Дивно, як часом і найтяжчий злочин згодом може бути виправданий історією. Гетьманський архів згорів, розлетівся попелом, а в Посольськім приказі, завдяки зрадливості мого писаря генерального, навіки збереглися списки тих листів, що виправдовують гетьмана Хмельницького.

Султан писав тоді до мене:

«Пихо володарів народу, Месіє, вибраний з могутніх між назареями, гетьмане Війська Запорозького Богдане Хмельницький, дні твої хай скінчаться щасливо. Одержавши височайшого сього листа, аби ти знав, що писання ваше, уписане до нас через одного з визначних ваших людей на засвідчення вашої пошани й щирості, за поміччю Аллаха і глави пророків Магомета дійшло до блаженного порога і міцних воріт наших. Послання се було переложене за османським звичаєм і принесене могутніми нашими візирами і радниками на ступені нашого трону. Наше височайше і світоохоплююче знання проникло в зміст його, і все вами подане до відомості ввійшло в свідомість нашого духу».

Султан обіцяв при потребі військо (хоч не своє, а ханське або молдавське та бея очаківського), і то лиш за те, аби козаки не нападали на його володіння ні морем, ні полем.

Чи донесено се було до царських вух, а чи лякано й далі Олексія Михайловича побусурманенням Хмельницького?

Немало подивувалися дяки Посольського приказу Іванов і Михайло Воложенінов, коли приймали мого посла Силуяна Мужиловського, що його відправив я ще з Києва разом з патріархом єрусалимським Паїсієм. Дяки сказали Мужиловському, щоб він їм, царської величності приказним людям, переповів, о яких ділах він до царської величності присланий і грамоти з ним до царської величності чи словесний наказ від гетьмана Хмельницького і від Війська Запорозького чи є і про віщо з ним наказано. То Мужиловський, твердо пам’ятаючи мою козацьку науку, відмовив, що все скаже самому царю, а опріч, мовляв, царської величності, нікому іншому тих речей об’явити йому незмога. Не помогли ніякі вмовляння і викрути, що, мовляв, посли завсіди все об’являють царської величності ближнім і їх приказним людям, а того ніколи не буває, аби послам царській величності які діла об’являти.

Однак Мужиловський таки домігся свого і був аж двічі прийнятий царем.

Скількох відтоді послів московських приймав я в Переяславі, в Чигирині, в Білій Церкві, скількох відрядив своїх послів до Москви, і пробивалися вони своєю козацькою впертістю аж до царського вуха, та в друге царське вухо турчали бояри застороги всілякі, і святе наше діло ніяк не доходило до щасливого завершення.

Роз’єднати народи можна й за день один, а злучити, возз’єднати не зможеш згодом і за віки цілі!

Історичний діяч беззахисний перед нащадками, тому він і історичний. Його проклинатимуть і ганьбитимуть — і це ще не найстрашніше, бо кого ж не ганьблять на сім грішнім світі? Та найтяжче і найнезносніше — це пуста хвала. Дурна, примітивна, незаслужена. Ті, що хвалять, хочуть звести мене до свого рівня. Нікчемні люди хотіли, щоб я теж став нікчемним. Одномірні істоти хотіли звести мене до одномірності. Не знаючи ні страху, ні риску, ні жаху, ні захвату самі, хотіли, щоб я був теж з ними. Тільки стояти і махати булавою? А не хотіли б ви, щоб я розбивав тою булавою голови і щоб на мене бризкав мозок убитих моєю рукою? Може, то були бризки мозку геніїв, але я вбивав геніїв, бо так було треба для майбуття народу! І завжди так було треба, навіть тоді, коли напивався з горя і віддавав п’яні веління, яких не виконували, ждучи, поки протвережуся.

Вночі тайкома приходив я до вбитих, цілував їм ноги, плакав, просив:

— Простіть мене, многогрішною, я не міг інакше!

Шкода говорити! Завжди хтось повинен спокутувати навіть провини, яких не існує.

Tempori serviendo — зважаючи на обставини.

Мої виграні битви помагали мені утвердити народ, але лякали царських бояр, і ті посилали приграничним воєводам веління не пускати жодного козака в свої землі, аби не проникло туди воровство133 і ворохобництво.

Коли програв битву під Берестечком, знов сполошилося боярство, тепер уже від зрослої сили королівської: як же відбирати в короля козацтво, коли він набрав такої потуги.

Роки цілі тратилися на тяжку зволоку, і хто б зміг усе це перетривати? Я перетривав.