Але неждано сталося чудо, щось незбагненне, я простив пані Раїну, простив Мотронку, я запрагнув бути великодушним (а може, хотів одступити з гідністю), не приховуючи тяжкого зітхання, мовив до пані Раїни:

— Згода. Матимете бажане. Прошу вспокоїти Мотрону. Мій поклін їй і шана найвища.

Так я визволився від страшного тягаря душевного, знов знайшов потрібну мені волю і навіть завдячував пані Раїні за її зненависть до мене, якою я міг сповна їй відвзаємити. Бо ні в чім ми так не вільні, як у ненависті.

Гетьман утік з своєї столиці, не побувши в ній і десяти днів. Славетний погромця панства ясновельможного поконаний кобітою ганебно й принизливо. В Чигирині стало мені затісно, а душа прагла простору безмежного. Був би той простір коло Мотронки, та де вона? Приречений був тепер на покірливість — стан для мене дивний і нестосовний. То й що ж! В терпеливості й покірливості чоловік позбувається шкідливих схильностей і пристрастей: себелюбства, заздрощів, жадібності, жорстокості, брехливості, боягузтва, дурощів і підлоти. Чи я ще й досі підвладний сим порокам, чи падала їхня тінь і на мене? Хто ж те міг визначити? Тінь є і при сонці, і при місяці — та яка ж неоднакова!

Виїздив з Чигирина при яснім сонці, в святковості й піднесеності, гармати били, люд гукав, золотий пил лягав на кінські копита, золотився весь простір перед нами, козаки виспівували бадьоро й безжурно:

Біля мого правого стремена тримався мій Тимко, молодий, хвацький, гарний і гожий, за ліве стремено йшла мовчазна змаганина між генеральним обозним Чарнотою і генеральним писарем Виговським, один на величезному коні вороному, сам великий і грізно красивий, а другий на золотистому румаку, тонконогому, високому, короткоголовому (може, щоб легше поратися з ним короткорукому пану писарю), відтручували один одного, відпихали, мовчки, затято, ненависно, виборюючи кожен для себе друге місце по гетьману, так ніби не відали, що місцями розпоряджається доля й історія.

Тимко сміявся, дивлячись на борюкання Чарноти й Виговського, не приховував зловтіхи, хоч душею був на стороні бравого обозного, а писарську душу Виговського зневажав досить одверто, про що казав і мені:

— Батьку, нащо ти підпускаєш до себе отого шляхтичика овруцького? Таж він тільки й норовить, щоб чкурнути до своєї каштелянки новогрудської, яка принесла йому, кажуть, посаг мало не мільйонний! Який же з нього козак, і нащо він тобі?

— Гей, сину, — казав я Тимошеві, — влада — це не самі вівати, та молодецтво, та махання шаблею. Це передовсім чорна робота, страшна й безкінечна. Треба мені до неї чорноробів, волів сірих. Найсіріший з них — Виговський. Вже пересвідчився в цьому. А за стремено хай позмагаються. Ображений відійде — туди йому, й дорога.

Хто ж зможе стати вище марних образ і метушняви — то чоловік справжній. Може, ще доведеться мені втратити не одного й не двох, готов я й до цього. Коли відвертаються від тебе за життя, це ще можна перенести. Коли ж зраджують після твоєї смерті, то цьому немає прощення.

Зовсім несподівано Тимко сказав мені тихо:

— Прости мене, батьку.

— За що, сину?

— Зненавидів я обох тих жінок: і пані Раїну, й Мотрону. Зненавидів уже тоді, як сказано мені, що стала Мотрона гетьманшею, а тепер зненавидів ще більше, коли вони над тобою так позбиткувалися…

Я вжахнувся за сина. Вже не так і за нього, як за всіх тих, хто не збагне моєї душі, за всіх моїх сучасників і за отих малих і боязких нащадків, які злякаються моїх страждань недержавних і викинуть їх геть або ж спаплюжать, очорнять ту жінку, яка була для мене цілим світом, яку я любив найбільше на світі, а часом ненавидів її за те, що змушений любити її і її душу, хоч і невловиму, темну, таємничу, мов нерозгадані письмена.

Та хіба чоловік приходить на сей світ не для того, щоб розгадати його таємниці чи бодай зухвало замахнутися на се?

Ніч була світла, я сидів у своєму наметі при одній свічці, читав цидули, які зліталися сюди, під Білу Церкву, з усієї України, а може й з усього світу; вже спав увесь табір, тільки сторожа довкіл перегукувалася зрідка — і ось тоді світла пітьма в шатрі зненацька згустилася і з ядра її темнощів зродилося видиво Самійла з Орка.

— Здоров будь, гетьмане, — сказав Самійло приглухлим своїм голосом.

— Побудь зі мною, — відповів я, бо ж не міг бажати здоров’я духові, та й не відав, як маю з ним вітатися.

Він чи то стояв, чи то завис у повітрі, тісний обшир мого намету не давав йому змоги ширяти наді мною, та чи й захотів би він возноситися над своїм гетьманом?

— Може, сядеш? — спитав я Самійла.

— Сідає тільки нечиста сила, а я дух чесний і чистий, гетьмане.

— Знаю, тому й припрошую. Бо хіба ж не налітався ще? Он у мене та й то душа спочинку просить.

— Чи не зарано, гетьмане?

— Душа міру знає.

— Для твоєї душі віднині міра не існує.

— Може, й так. Тоді просить спочинку тіло.

— А ти поєднай душу з тілом у розумі.

— Розум і тримає мене під Білою Церквою. Засів отут і тяжко думаю собі, яким кінцем пісню, шляхтою почату, _ч докінчити.

— Поки сидиш, що ж діється з народом? — спитав Самійло, і в голосі в нього був сум.

З народом! Слово мовлено. Слово, якого я найбільше боявся. Народе мій!

Я вів свій народ ще й не знаючи куди. Од Січі до Жовтих Вод, од Княжих Байраків до Корсуня, до Різаного яру, од битви до битви, од звитяги до звитяги, од убогості й ницості до кармазинів, злота — срібла і волі безмежної, далі й далі, ще не бачачи нічого попереду, ще не вміючи розрізнити, що то на небі: палахкотіння пожеж кривавих чи рожевість ранкової зорі, ясний лик вікторії чи зойк у пітьму кровоточивий і щирий, безумний і несамовитий. Був ще мій Лист з Черкас, але не мав я на нього відповіді, не приспів час…

— Кров ллється безвинна і марна, — знов подав голос Самійло. — Зупини, гетьмане, марне пролиття крові.

— Не хочу пролиття крові й не хотів ніколи, і не за моїм велінням вона ллється, Самійле. Але й стримувати розклекотаність чи можу? Знаєш, що таке проста хода, а що біг? Коли йде чоловік, він переставляє ногу за ногою, одною стоїть на землі, другу піднімає. Біжить — обидві од землі відірвані. Досі ми йшли, Тяжко в землю вгрузаючи, тепер побігли, зірвалися до льоту. Зупинитися бодай на мить — знов угрузнути в землю ногою або й двома. Чи ж я насмілюся це зробити? Зметуть і мене, і кожного, хто це сподіє.

Тоді дух його вознісся під саме навершя намету, так ніби прагнув вирватися звідти, полинути й не вернутися ніколи, аж я злякався і мимоволі здійняв руки.

— Куди ж ти?

Голос його бився в тісняві й у темнощах, і чувся біль у тому голосі, біль і страждання.

— Виборювати волю — так. А жорстокості? Як це можна?

— Жорстокості? — перепитав я. — А хіба ми їх вигадали і хіба ми перші вдалися до них? Ти ж відаєш про шляхетські жорстокості, які й призвели до всього, що зчинилося в нашій землі. А тепер, коли коронне військо розбите і можна б повести перемови, пішов супроти нас кривавий Ярема Вйшневецький — і що ж він діє? Що він творив у. Немирові? Виривав людям очі, розтинав, розрубував навпіл, саджав на палі, обливав окропом, вигадував муки, яких і погані не могли вигадати, мостив дітьми вулиці й велів гарцювати по них на конях, зашивав жінкам у животи живих кішок, ще й обрубував пальці, щоб нещасні не могли видобувати ошалілих тварин, і все йому було мало, бо кричав: «Мучте їх так, щоб вони відчували, що вмирають!» І все те, мовляв, для гідності шляхетської і для добра Речі Посполитої. Од Вишневецького тікають навіть собаки. Тільки поночі вертаються на слід його кривавий, щоб гарчати над трупами.