Але виходить так, що вони раби. не Аллаха, а султана, який може прикликати будь — кого і будь — коли й спитати: «Ти мій раб?» — «Так, високий повелителю землі й неба». — «Я можу робити з тобою, що захочу — вбити або лишити живим?» — «Так, ваша величність, воля ваша». Бо й що може простий смертний? Для правовірного кожне місце — мечеть, кожен день його п’ятниця, всі місяці його рамазан, себто час посту й молитовного бдіння, а кожен султан — тінь Аллаха на землі, бо сказано в Корані: «Ми возвишаємо деяких з них над іншими в степенях, так що одні тримають інших підвладними собі невільниками».

Я слухав уважно капудан — пашу, бо ж не забував, що був рабом його, хоч і довіреним, ще пам’ятав про свою молодість, хоч водночас, видати, мав і переваги над вельможним турком в едукованості, але знання мої не змикалися й не перехрещувалися майже ніде і ніяк з досвідом і знаннями паші, за яким стояли загадкові тисячоліття Сходу з його мудрістю, часто неприступною для невтаємничених, поплутаною і солодко — жорстокою. Власне, у кожного народу є своя олжа, в яку люди свято вірують. І чи ж може хто хвалитися, що він іде путтю праведною? До султана мені було далеко, лиш здалеку через затоку, на самому краю Стамбула, бачив я султанські палаци Топ — капи, султан був чи й не був, а імперія його котилася, мов велетенський залізний віз, повен каміння для тяжкості, і чавила гостроколісно все, що траплялося на шляху, і зупинити ту колісницю смерті вже не могли ні люди, ні дияволи, а навстріч османській колісниці покотом ішли пускані зусібіч наввипередки володарями більшими й меншими ще й свої колісниці, і простий чоловік метався поміж тих загроз і смертей і вже не мав сподівань порятувати ні тіло, ні душу, ні віру, ні надії.

Чоловіка, який пообіцяв би людям рятунок, могли поставити над усіма богами. Але де взявся б такий чоловік? Невже я схожий був на нього?

Тоді моя едукованість ще не стала мудрістю, видовище батькової смерті, ганебний відступ з — під Цецори, поневіряння по горах і кодрах молдавських, безладні переправи через численні річки, тоді неволя тяжка й принизлива і животіння стамбульське серед рабів безсловесних — все це камінно налягало на молоду мою душу, душа борсалася щосили і криком кричала, воліла тільки одного: жити! А життя для мене зосередилося в отому спогаді про маленьку тонконогу дівчинку на зеленому спориші коло хатнього причілка. Ганна!

Повернувшись, знайшов її, впізнав і не впізнав, бо стала вже розквітлою жінкою, хоч і зберегла в собі оту давню, ще дитячу крихкість і просвітленість16. Пам’ятала мене (хоч, може, й не того, що був коло причілка), але й не сподівалася на мене, тож у свій час належний стала мужньою жоною, народила двох донечок, а тоді овдовіла, що вже нікого не дивувало на згорьованій землі нашій. Я товкся в Переяславі цілий тиждень, не знаючи, як підступитися до Ганни, бо вже заповзявся не їхати звідси без неї.

Тоді нарешті була ніч у травах над Трубежем, гіркі губи Ганнині, сполоханий шепіт: «Що ти робиш, безсоромний! Що ти ро…»

Кажуть, Бог благословить того, хто візьме вдову в час війни. А що земля моя ніколи з війни й не виходила, то й судилося мені брати тільки вдів. І починати мав з Ганни. Ганно, Ганно! Спогади болючі й солодкі. Кидав її, полишав, все в походах та блуканнях, в молодецтві й у прислужництві — так половина життя. Бджолу пасічник не позоставить без догляду, хлібороб нивку не занедбає, а я жону свою лишав та й лишав, бігав од неї то в степи, то на море, то проти орди, то проти турка, то до короля, то до короленят, вітрами впивався, дощами вмивався, і дороги стелилися мені, мов жіночі коси. Вже народила Ганна мені сина Тимоша й дочку Катрю, вже й другого сина Юраська подарувала, а я все не міг пристати надовго до своєї домівки, гнало мене далі й далі, кидало туди та сюди, і не було рятунку. Бо й увесь світ став бездомним і безпритульним. Люди зірвалися з місць і покотилися по землі, мов перекотиполе, вічний похід, вічна втеча, блуканина й тулянина, часом здавалося їм, що тримаються якихось шляхів, знаходять дороги в безвість, а насправді йшли долинами побіля річок, поза тернами, далі від байраків, за вітром, по бездоріжжю, під сонцем і зірками, поміж могилами і пагорбами, рятували своє тіло чи душу свою — хто ж то знав? — гинули, як птахи в перельотах, і ніхто не помічав їхньої смерті, не плакав над ними, бо ж мандрували непомічені, не по дорогах, а по одвічних шляхах нужди й горя, і кожен на правім плечі мав ангола, а на лівім — диявола, і вже тим двом силам належало битися за душу грішну й нещасну.

Чом думав я про все це дорогою до Кракова, думав саме тепер, у віці далеко не молодому, власне, на спадку життя, — мабуть, не міг би признатися й на Страшному суді. Обсипало мене приском від щонайменшої спроби на щирість перед самим собою, заганяв собі назад у душу все те, що скімлило, ридало, гриміло, ламаючи й трощачи все довкруж і мене самого теж.

Вважав колись, що ніщо на сім світі не повторюється, окрім нещасть та лиха, а тепер з жахом переконався, що повторюється найсокровенніше, і то в спосіб загрозливий. Моя Ганна, яка досі ще спливала в спогаді маленькою дівчинкою на причілку переяславської сомківської хати, і ота Реня, маленька донечка нещасної пані Раїни, невинне дитя, яке я порятував од осквернення поглядами в Переяславі. Попервах не вловив між двома цими видіннями ніякого зв’язку, нічого спільного, окрім хіба Переяслава, але й це пустив поза увагою. Коли привіз їх на хутір свій Суботівський, то пані Раїна поставила вимогу дати їй якусь роботу, бо не хотіла їсти хліб жебраючи, я настановив її економкою, визначив їй платню, зробив помічницею Ганниною, в якої досить було клопоту з дітьми та зі мною, і вже небавом пані Раїна змінилася до невпізнання. Закуповувала в чигиринських крамарів вдягачку лиш шляхетську, стала пишною й гордою, краса її засяяла таким блиском, що вразила й засліпила моє зашкарубле від незгод серце, і я з острахом ходив довкола неї, мов довкола змії красивої, що міниться всіма барвами, а однаково ж колись укусить. Пані Раїна ніколи не забувала про високу порядність і про вдячність до мене, пам’ятала, що я одружений, і увиразнювала це своєю надмірною шанобливістю до Ганни, та водночас була жінкою, мала втіху від моєї збентеженості, терпляче і впевнено ждала, коли біс ударить мене в ребро і я розгнуздаю сліпого коня повабу, випущу повідця з рук. Пані Раїна не вдавалася ні до зальотів, ні до пустої кокетерії, сама тільки її присутність на хуторі вже робила свою справу, може, тому я втікай щоразу звідти, хоч здавалося, що втікаю то від гетьмана Конецпольського, то від його сина Олександра, то від королівського комісара, то від чигиринського полковника шляхетського Закревського. Час втрачав безперервність, він розчленовувався на уламки й шматки, краса пані Раїни тільки зблискувала мені й знов забувалася, бо не була вона тривкою і не могла заволодіти всіма смислами, як заволоділа колись мною Ганна, прийшовши лиш у спогаді. Але втікаючи від краси одної, я непомітно підпадав під чари зовсім неспогадані. Як повільно й непомітно завойовує серце розум, щоб вибухнути зненацька, мовби в один день, в єдину мить, і засліпити навіки, так і краса, як квітка, як золотистий плід, як сонце на сході, як дощ, що впав і прострумився в лоно землі, народжується непростежувано, а вражає спалахом, після якого вже світить незгасно.

Небезпеки завжди підстерігають там, звідки їх ніколи й не сподіваєшся. Я намагався уникати пані Раїни, щоб не скаламутився мій душевний супокій, а мав би вже тоді збагнути, що не ці чари страшні для мого серця, затвердлого. від поневірянь і змагань. Вирушаючи на закупи до Чигирина, пані Раїна, коли бував я на той час удома і не встигав сховатися бодай на пасіку, вередливо випрошувала, щоб супроводжував її до города і «оберігав од орди та гультяйства». Коли ж скакав на коні поперед коляси, в якій їхала пані Раїна, то клята шляхтянка конче домагалася, щоб я сів до неї в коляску, бо їй страшно самій, або холодно, або жарко, або ще щось. Я відмовляв, що негоже козакові розсідатися в колясах. Тоді вона заявляла, що теж хоче верхи, як і пан сотник. «Але ж немає коня!» — пробував я знайти викрут. «Хай випряже челядинець з коляси».