А чи сам я отак летів над Україною, чи з Самійлом Величком, який буцімто перший списав мою історію, взявши її з дїаріуша секретаря мого, теж Самійла, прозваного нібито Зорка, а ще переказавши істориків чужоземельних — польського Самійла Твардовського й німецького, так само Самійла Пуфендорфія.
Забагато Самійлів на одну історію (додамо сюди ще Самуїла Ґрондського та Самуїла Кушевича), як згадати, що колись стачило одного лиш пророка Самуїла аж на двох біблійських царів — Саула й Давида.
Та чи й був насправді Самійло Величко? Де він родився, де ріс і вчився, де його могила? Шкода мовити! Може, то тільки й знання, як і я сам тепер, проживши понад сто двадцять літ, з яких першу половину пройшов земною путтю, а другу — сповненим пристрасті шляхом, де зустрічаються природа й дух, темне руйнівне могуття і світла сила, що поєднує і підтримує людей, благословення небес і безодні юдолі.
Мої думки губляться в просторі, як згубилися всі мої листи й універсали, щоб згодом намножилися вигадані й підроблені. Безпомічність сили. А силу ж здобув не в спадок, а нелюдським напруженням волі, переступивши походження, здолавши безрідність і смуток часів. Кіммерійці, сармати, парфяни, скіфи, Азія і Європа в моїй крові, дикий шал степів і монастирський ригоризм Європи. Я живу в оповіді, я веду лік часові не роками власними, а тими подіями, якими значаться тяжкі випробування, крізь які мав пройти не тільки я сам, не тільки народ мій, а головна мисль життя мого власного і мого народу. То був час у часі, те, що ставало «опісля» (post hoc), вже було й «перед» (propter hoc). Я вмер чи ні — хіба це важить? Але минуле не вмерло і не вмирало ніколи. Воно ще й не минуло, воно триває далі у всьому, передовсім у часі, бо з часу не дано вийти нікому й нічому.
Час можна затримати лише в слові, надто ж у слові написаному й записаному. Писання — найвища втіха і найтяжча мука. Як сказав Іван Величковський: «Труда сущаго в писанії знати не может, іже сам не вість писати. Мнить биті легко писанія діло, три персти пишуть, а все болить тіло».
В літописі Величка значиться, що писано на хуторі Жуки. Хто був там — вигаданий Величко чи сущий я, Богдан? І як опинився на хуторі Жуки? А може, Жуки — то тільки інообразно, себто інакшим способом, або візерунком словесним, названий Суботів? Так само — груша, і три криниці, і пасіка під липами, і токи з не змолоченим ще збіжжям, і зоря над журавлем.
Та се лиш приповість, бо книгу свого життя я бачу оправленою в товсту шкіру й на верхній дошці — жуки з травами, себто ніжки коштовні, аби підтримувати книгу, коли вона розгорнена.
Так приходить пояснення ще одного слова.
В житті панує гола сваволя, в моїй же композитурі відстань помагає знайти форму гармонійну. Перебуваючи над подіями, я можу звільна втручатися в них, переставляти за своєю потребою, згадувати принагідно, що я сам сподіяв, а що інші, що було тоді й тоді, що сказав і думав у ті часи, а що думаю про те нині.
Тоді я сказав: «Іду, щоб повернутися!»
Зима була тепла, йк весна. Все пішло в розтопи, цілі озера води в степових балках, зеленіла трава, озимина йшла в ріст. Знамення небесні й земні передвіщали мені тяжку, але славну будущину — чи ж я завагався в заповзятому намірі?
Їхав з Чигирина і повертатися мав туди. Думав же про Суботів. Про грушу в білому цвіті, і про три криниці з солодкою водою, і… про сірі очі під чорними бровами, про шепіт і зітхання. До кого й для кого? Темніє в очах мені ще й досі, як згадаю, і кров тяжко б’ється в серці: відомщення, кари! Забрано в мене все, відібрано, та хіба ж у самого мене? В народу цілого!
Суботів… Чом назвав мій батько сей хутір Суботовом? Занадто просто можна вивести ім’я се від річечки Суби, допливу Тясьмину, що на ній поставлено хутір. Часом мисль наша прагне відірватися від трактувань буденних і лине в незвідане й таємниче. І ось уже думаю я, чи не назвав батько мій так Суботів тому, що звеселялося йому серце від самої думки про цей притулок, бачив тут спочинок, радість і святковість, які вже справіку обіцяє людям субота?! А може, людина едукована, прочитав десь, як ще візантійський імператор Константан Багрянородний називав Київ Самбатасом, себто Суботовом, мабуть, взявши ту назву од хозарів, а прочитавши таке, вирішив і хутір свій теж назвати так само, бо уявлявся він йому ніби маленька столиця для роду Хмельницьких.
Землю над Тясьмином подарував батькові ще чигиринський староста Данилович, який був тут коронним державцем, згодом гетьман коронний Конецпольський дозволив її заселити. Чи відав тоді батько, що зродиться з сеї землі?
Я ще не був тоді козак справжній, лиш підкозак, і їхали ми з батьком моїм, сотником гетьмана Конецпольського, повертаючись з — під Києва, ночували в якійсь господі, не знати й де, а вранці опинилися над Россю, десь неподалік од Корсуня, і тоді побачили хутір. Він стояв над річкою і не над річкою, бо мав ще й свої стави, а на них млин гребельний, луг, сінокоси, далі — ниви, гаї. В ставках качата з гусьми плавають, коні пасуться на луці, скот полягав на трави, мов намальований, жайворонки вгорі видзвонюють, а сонце ж то/сонце! Що воно лиш виробляло і по молодому листю, і по травах, і по білому цвіту на старій груші, і по білих стінах чепурних хаток, і по блакитній бані невеличкої церковці. Хутір, та ще й церковця! (Хутір Золотаренків).
— Козак як не тне на війні, — сказав батько, — то ховається в отаку глушину чи в монастир. А тут тобі й хутір і церква — ніби й у монастирі душа твоя наморена та намучена. Такий і нам треба спорудити. І в нас же земля в одному шматку, та ліс, та річка, ще й груша дика росте. Криниці ж викопаємо.
Так ми оселилися на березі великого степу, звідки віяли вітри, летіли гуси, дихало минуле й могуття.
І розбудували свій Суботів.
Вже й сотника Хмельницького вбито під Цецорою. Вже й син його, себто я — Зиновій, повернувся з стамбульської неволі, вже й старість підкрадалася до мене, хоч ще й несміливо, але вперто й тяжко, а Суботів у золотих передзвонах бджіл, у зеленому й золотому серпанках косовиць, у щедротах плодів і нестримних буйнощах стихій був мов сама вічність. Хутір над річкою — яке щастя може бути більше? Річка текла серед білих пісків, піски сяяли, сонце засліплювало, ліси чипіли зеленим, піском заносило шелюги, лози, поодинчі дерева й цілі діброви, — загортало, засмоктувало, а води пречисті текли собі далі й далі, мов обіцянка безсмертя. Я плив по ріці життя нестримно й постійно, а сам, власне, жив на березі, і берег той був завжди мовчазний і таємничий, розкішний, але дикий, привітний, але й ворожий — і як придивитися, то володарями цієї землі були хіба що тисячолітні дуби та липи в цвіту.
Бо ось тобі липі один день — і вже на місці раю твого тільки витолочені трави, витоптане й попалене збіжжя, потрощені дерева, поруйновані хати й комори, розвалені греблі, чорнотроп після чужих коней, копитами стоптано, потоптано, розтоптано, і твій маленький син вмирає після панських канчуків, і дружина Ганна — при смерті, і квіт очей твоїх — Мотрону вкрадено, завезено кудись, заховано, погвалтовано.
Що се? І як се? І чому?
Аж тепер лежу в Чигирині в гетьманських покоях іп extremis, а мав, би бути при смерті вже тоді. Але й гадки не мав про вмирання! Був з крові й кісток, а жити мар ніби залізний! Як то сказано: в терпінні вашім знайдеться душа ваша..
Далі було як? Я розпочав велику війну. Дієписці зобразили се так, буцімто Хмельницький, розгнівавшись за те, що в нього відняли вітцівський хутір, зібрав козацьке військо і виступив проти панства. Отож; Хмельницького образили — і він кинувся в биятику. А може, образи завдали мені саме тому, що мав я намір піти супроти шляхти, що були в мене наміри зухвалі й задуми великі? Але ті, хто писав про мене, не мали великих задумів і не відали, що то є, — як же могли збагнути мою душу? Людина народжується малою та обмеженою, і коли опиняється перед чимось великим, то мерщій намагається убгати його в звичні для себе виміри. Не зупиняється навіть перед нищенням. Може, так сталося й зі мною? Мене нищили в своїх писаннях усі справоздавці мого часу, і не важило, ворожі вони були чи прихильні, — я народжувався й гинув навіть у народному слові, в піснях поетів і на сторінках книг, які будуть написані ще й через віки. Хто писав про мене — можна б назвати бодай сучасних мені. Міхаловський і Радзівілл, Окольський і Рудавський, Грондський і Пасторій, Лобзинський і Коховський, Твардовський і Ваховський, Бялоблоцький і Єрлич, Зубрицький і Кушевич, Освенцим і Нарушевич, Ємйоловський і Кисіль, а ще чужоземці Віміна, Бішінг, Безольді, Шевальє, Рігельман, а ще ж свої — Самовидець, Грабянка і Величко (був чи не був?). Як же писали? Лобзинський переписав Коя ловича, Пасторій і Рудавський попереписували щоденники із збірки Грабовського, Рігельман переписав Самовидця і Пасторія, Шевальє копіював Пасторія, Величка і Твардовського. Чужі історики розминалися з правдою од пристрастей, а свої — за давністю. Та хіба й сучасні писали саму правду? Сучасники брешуть ще більше, ніж нащадки, бо вони мають більшу зацікавленість у подіях. То вже так воно ведеться, що своїм більше віриш, бо, як казали ще древні, strecus cuiaue suum bene olet — своє стерво гарно пахне.
