Та проти жорстокої впертості світу я міг виставити власну впертість, ще жорстокішу і твердішу.

В Чигирин!

Я взяв полки Корсунський, Черкаський і Чигиринський на десять тисяч війська і повів їх сам, надто що Федора Вешняка, чигиринського полковника, не було, ще не повернувся з посольством із Варшави.

Козаки йшли неквапом, сказати б навіть маєстатично, прибрані й причепурені, з начищеною зброєю, виспівували з гордою зухвалістю:

Я випереджав похід, ставав з старшинами на високій могилі, дивився, як ідуть повз нас ті, хто ще вчора гнув шию до землі, а сьогодні випростався і став людиною, і обличчя йому ясніє молодо, і очі горять свободою, і груди дихають широко й гордо. Хочемо чистоти, святощів, мужності, незламності — маємо на це право, вибороли його кров’ю — хочемо!

— А що, отче, — сказав я отцю Федору, — показав би ти мені той хутір над Россю, чи як?

— Лежить ще весь у грузах, — мовив священик, — бо лащиківці як похазяйнували, то й уже. Та знайшовся моїй небозі Ганні чоловік гарний, справний козак Пилипко, і вже дав лад пасіці тамтешній, отож сякий — такий затишок знайдемо.

— То їдьмо, отче!

— Казав же тобі, сину, щоб умикнути тебе бодай на день — два.

Я взяв з собою тільки Тимка та трьох козаків, ніхто й не відав, де дівся гетьман, військо розходилося з — під Білої Церкви по всій Україні, і вона вся теж ставала військом, облишила на час свої буденні клопоти, не орала, не корчувала, не будувала, не торгувала, не вчилася й не молилася, не прагла нічого, — тільки бити пана, мститися йому за збиткування. Ще вчора панство витанцьовувало свої вихиляси та вигибаси — сьогодні танцював козак і посполитий. Ще вчора панська жолдашня надимала вуса та виспівувала бравих пісеньок над погнобленйм хлопом, сьогодні хлоп став вояком, і вже співав тепер він, і від того співу дзвеніла вся земля. Та нема краще, та нема лучче, як у нас на Вкраїні…

Я їхав, щоб побачити грушу над криницею з солодкою водою, як у моєму Суботові, і затишну пасіку, може, таку саму, якою була моя, суботівська, хотів усамітнитися на тихих галявинах з теплою травою, спочити од світу, од людей, од власної розтривоженості й несамовитості, віднайти добрість, лагідність, стати як мале дитя.

Я намугикував собі колядку давню. Любив співати, хоч і знав, що співання є противенством мислення. Цілі віки співу і сплячки, туги, несповнених бажань, смутку, розчарувань — хіба цим здобудеш собі місце в історії? Та водночас відав я також, що злі люди не співають. Отож народ мій був добрий завжди до всього, тільки платилося йому за це не добром, а злом.

Стихії небесні, мовби прагнучи поєднатися з великою стихією, що заполонила всю землю, накочувалися безперервними грозами, що надто лютували вночі. Колись мені добре спалося в грозу, тепер не міг заснути ні в наметі гетьманському, ні в хаті, яку добирали мені для нічлігу козаки. Грози гриміли в мені самому. Блискавиці били в мене і крізь мене, пронизували кожну жилочку, я розростався весь, як прозорий вогонь, ось — ось мав згоріти до решти, і це було нестерпно. Падав у короткий відчаєний сон уже перед світом, був такий змучений, що й згадати страшно, а вранці, прокидаючись, бачив коло себе Мотрону, згадував її голос і легку її постать, і світ мені був немилий без неї, і я лютився без міри на своє людське безсилля. Здавалося б: досягнув найвищих вершин, все підкоряється одному моєму слову, але не можу зробити так, щоб вона була коло мене, і сам не можу бути в Чигирині, бо несила випередити себе самого в найсокровенніших бажаннях своїх, бо ж я — гетьман, я — Богдан.

Тяжка ноша для моєї душі, нестерпна ноша.

Низькі уми й підлі душі завжди недостойно метушаться навіть біля найбільшого. Яка довкола мене була суєта!

Ворожі пошепти вже клубочилися, мов чорний дим, причепливі, мов комарня. Знов про джур. Ніби то перевдягнені дівчата. Тоді про ворожок. Ніби вожу з собою трьох ворожок, одна з яких стара відьма, з волоссям до землі, а дві геть молоді видри біловолосі, як русалки, і, мовляв, залоскочуть навіть чорта самого, не те що старого гетьмана. Гай — гай! Знали б вони, що вже ніхто мене не залоскоче, нічий погляд не причарує, нічиє тіло не запахне марципаном, нічиє лоно не стане смолою обпікаючою і брамою, з якої немає виходу. Окрім неї, окрім Самої…

— А що, отче, — питав я отця Федора, — не розлучаєшся ти ніколи з святими книгами, то що ж вони кажуть? На чім має стояти світ — на любові чи на ненависті?

— На любові, сину, — відказував отець Федір, — на самій лиш любові, бо й як же інакше. Про це мовиться і в книгах пророків, і в апостолів теж.

— Ну, так. Пророки й апостоли. Та тільки ж вони проголошували істини, не знаючи людей, не дбаючи про їхні душі. Воліли замкнути цілий світ у єдиному слові, слово світилося для них серед пітьми і мало б світитися й нам крізь віки, однак пітьма була завжди якось дужча і світ викривлений. Чим його випрямиш? Тільки кров’ю? Знов і знов розлиття крові — і нема рятунку.

— Б’єшся з тими, хто згубив душу, гетьмане, — мовив отець Федір.

— А коли згублю її сам?

— Бережи, щоб не згубив, сину.

— Отож я й думаю собі та гадаю, щоб зберегти й уберегти. Воля вже засвітила нам, тепер люд жде від мене правди, втішань і спрямування, а я не можу втішити своєї розхристаної душі.

— Тепер ти вознесений, гетьмане, над усіма, — мовив отець Федір, — тож і повинен мати всього більше: і на одне лихо більше, і на одну любов.

— За те, що матимеш на одне лихо більше для себе, то похвалять, а чи ж похвалять за любов зайву, щоб тільки для себе була? Любити землю й народ — це толерується всіма охоче, а жінку, дитину — вже, мовляв, недостойно, надто дрібно як для гетьмана. А що земля без жінки, без дитини, без дорогих тобі людей? Навіть кочовик диКий свої степи любить тільки тому, що сподівається щоразу зустріти в них рідну душу.

— Ти гетьман, і тобі судилася велич, сину мій.

— І вже з тої величі не зможеш видобутися ніякою ціною і не опинишся в тій природності, що нею живуть і вдовольняються жінки й діти, як дерева, струмки, квіти й дощі?

— Як сповідник твій, мав би я дбати про самий дух твій, та відаю вельми добре, що для тіла потрібен спочинок, отож і намовив тебе на цю пасіку золотаренківську.

— А я піддався намові, хоч мав би скакати до Чигирина, бо лиш там жде мене спочинок для душі найвищий.

— Негоже гетьманові занадто випереджати своє військо, — зауважив отець Федір.

— А відставати занадто?

Я гнався за вітрами. Вітри пронизували села й містечка, як ножами, — наскрізь, наскрізь і далі, в безмежжя, в степи, у безвість, ніколи не тісно, ніколи не набридають люди одне одному, добрі душею, бо зустрітися на цих просторах — уже свято.

Чоловіків не було ніде. Самі жінки, діти та старі діди.

— Де ж ваші чоловіки? — питали ми.

— Та де ж! Побігли до Хмеля!

— Хто ж стане тепер до плуга?

— До плуга скотині ставати, а не чоловікові. Який вже тут плуг, коли Хміль світом трясе!

— В нас і дівки туди кинулись! Коси пообстригали, груди в сповиток, в козацьку одіж перебереться — та й гайда!

Народ ніколи не знає, де його свобода. Доріг багато, а свобода — одна. Радо йде за тим, хто покаже. Через те завжди охоче передає владу і славу тому, хто визнає себе здатним їх прийняти й утримати.