Ігумен був високий, кощавий, хрест на його рясі висів такий тяжкий і замашний, що ніби й не для благословінь, а для биятики призначався, немічний тілом отець Федір поряд з Киселевим посланцем вигляд мав не вельми показний, і я трохи собі аж посміявся у вус, дивлячись на цих двох, бо хто ж кого привів до гетьмана? Умів же пан Кисіль добирати собі людей, ой умів! Інший би на його місці норовив пропхати до мене якого — небудь нікчемного чоловічка, щоб прослизав крізь козацькі сторожі, як вуж, пробирався непомітно, як чума. А пан Адам послав оцього розбишакуватого ігумена, що розштовхає будь — які натовпи, прокосить своїм хрестярою щонайгустіші заслони.

— З чим пожалував, отче? — не вельми гостинно зустрів я Киселевого посланця, хоч і привів його до мене отець Федір.

Петроній вклонився мені до самої землі і, притишуючи свій громовий голос, сказав:

— Просив тебе уклінно, сину мій, сенатор Кисіль прочитати його листа братського.

— Заодно не велів тобі, отче, кликати мене гетьманом, а тільки сином? — мало не вигукнув я йому в обличчя.

Гнів, що призбирувався в мені упродовж багатьох років, може й протягом цілого життя, готовий був вихлюпнутися на цього бородатого ігумена в забейканій рясі. Гнів уже й не за себе самого, а за гідність гетьманську, за народ свій і за свою землю. Не був я вже просто собі Хмельницький, смертний чоловік з плоті і крові, з такими чи такими гідностями, — став символом, прозивним поняттям, яке віднині означало так багато, що не охопила б того всього ніяка людина, ніяка особистість, не вмістила б у собі, не вважала б своєю власністю. І коли я тепер вимагав од світу властивої шани, то це вимагав мій народ, і коли дбав про гетьманську гідність, то йшлося Про гідність землі моєї. Козак міг дозволити собі розкіш бути неувагою до світу, але ж не світ до козака! А хитрий Кисіль одразу знайшов спосіб, щоб не козацькому гетьману вклонятися, а щоб гетьман козацький вклонявся ігуменській бороді!

— Здаси, отче, свої листи моєму писарю Виговському, — спокійно мовив я і, помітивши, як затурбувався отець Федір, повторив: — Писарю моєму Виговському.

Пан Іван вже й готов був до цього, нечутно ступивши до намету мого, бо тепер не відлучався од мене ні вдень ні вночі; ставав моєю правою рукою, тінню гетьманською.

Кисіль у своєму листі називав мене паном Хмельницьким і милим своїм приятелем, але й не більше. Ні гетьманом, ні навіть старшим Війська Запорозького не величав. Волів мати тільки милим приятелем своїм, як десять років тому, коли я мовчки хилив перед ним свою важку голову та виписував під його диктандо ганьбу козацьку. Гей, пане сенаторе, чи ж не запримітив хіба, що вже ту ганьбу змито кров’ю шляхетською, та ще ж і як змито!

Далі пан Адам виписував те, що міг виписати тільки він. Вмовляв іменем нашого Бога спільного зупинитися, не йти з своїм військом далі, рішити все миром, плакав над невчасною смертю короля (а може, саме вчасна, бо, коли валиться королівство, навіщо жити монархові!), закликав мене більше не вдаватися до зброї, не грозити короні силою в тривожну пору безкоролів’я, себто інтеррегнум, а брався перед канцлером Оссолінським, перед сенатом і сеймом домогтися, щоб козакам прощено всі провини, не згадувано ніяких злочинів, бо єдиний злочин, якого не можна допустити, — це коли б захотіли відірватися од тіла Речі Посполитої, а козаки ж цього не хочуть, та й пан Хмельницький гаразд відає, яке то щастя Україні позоставатися в лоні матки — ойчизни королівської, не втинати пуповини, що не тільки поєднує, а й живить.

Поки Виговський вичитував мені густо плетені словеса пана сенатора, я весь кипів од гніву. Україна має конче зостатися в лоні ойчизни королівської? Чом би то мала! Хіба земля наша сама собі не вітчизна? Були ж князі колись, гриміла слава, квітла земля, іноземні володарі сватів своїх до Києва засилали, купці з усього світу везли свої товари. Тоді насунули чорні орди, підступили під вали Києва, а великий князь Данило товкся десь коло свого Галича, тузявся з боярами, а Київ оддав і все оддав. Тоді Гедимін прийшов — і кинулися під його руку, аби тільки виприснути з — під орди. Вийшло, ніби добровільно приєдналися до Литви, хоч ніщо нас не єднало, крім меча Гедимінового. Тоді Ягайло поженився з Ядвігою і нас стали передавати в корону польську, вже й не питаючи, а виходило, що знов ніби добровільно притулилися до чужого боку. Чого ж шукали і що знайшли? Чужої слави чи затишку під чужим крилом? Знайшли сотню літ рабства панського — ось що! А тепер пан Кисіль знов про це лоно! Вирвемося і одторгнемося! Розвалимо королівство, розколемо його так, що ніхто вже не стулить!

— Скажи осавулам, хай на завтра скликають козаків, та прочитаємо їм усім це писання пана Киселя, — велів я Виговському. — І того попа теж постав там, хай послухає, щоб обіуш дзвеніло.

Листа сенаторського чіпав я перед військом сам. У пана Йвана був занадто дрібний голос для такого читання, хоч і кортіло йому показатися перед усіма при боці в самого гетьмана.

Я з старшинами стояв на високім краю широкої долини Росі, річка текла десь далеко за вербами й лозами, а тут по долині розлилося ціле море людське, яскраві жупани й білі свитки, чорні шапки смушеві і голі голови, зброя багато здоблена і просто кілки на кістлявих плечах, козаки, збиті в полки ще з — під Жовтих Вод і Корсуня, і помічне військо нелічене, давні товариші здатні і тисячі безіменного люду з тих, що не пам’ятають, як їх і звати, зате пам’ятають свої кривди.

Голос мій набув не знаної мені різкості, аж я сам дивувався, кожне слово чутно далеко, летіло воно по долині широко й вільно, та однаково не долітало до всіх, бо зібралося тут війська тисяч на сімдесят, і од найменшого поруху цих натовпів незліченних ніби вітер проходив над долиною і грізний помурк пролинав у просторі. Тоді я вмовкав на якийсь час, поки знов залягала тиша, і повільно читав далі. Чули не всі. Хто стояв ближче, переказував почуте далі, додаючи щоразу трохи й од себе, так воно котилося ширше й ширше, обростало заувагами, переінакшувалося й перекручувалося до невпізнання, до глупоти й сміху, умовляння ставали. погрозами, обіцянки — наміром карати, заклики до замирення — проголошенням війни, благання не одриватися од тіла корони — брутальним одторгненням і збанітуванням. Навіть коли б усі чули те, що писав пан сенатор, то й тоді нічого б не діждався він, окрім обурення й зневаги, а тепер слід чекати було справжньої грози, потрясіння землі, й неба, пробудження всіх стихій. Зроджувалося поволі, котилося з найдальшої далини невиразним пощумом, тоді грізним гулом, тоді вдарило ревінням і гуком, прорізалося нестерпними криками, так що вже годі пробувати перемогти це море, треба стояти й слухати.

— Що воно там пише, що виписує!

— А геть з ним до лиха!

— До чортової матері!

— До всіх чортів і чортят!

— Ще питати в пана!

— Візьмемо й так!

Не станемо просити!

— Бо й у кого?

— Казав пан — кожух дам!

— Хай сам у нім гріється!

— Та вошей годує!

— Го — го — го!

Коли народ так гукає, хто може підняти проти нього свій голос, хай і найдужчий?

— Чув, отче? — спитав я Петронія. — Передай пану Киселю, що тут чув і бачив. Хоче трактувати з нами, то хай сам приїздить та на все погляне. Ми не проти трактатів. А тепер, щоб замирити моїх козаків, може, відправили б ви з отцем Федором службу Божу?

Отець Петроній мовчки видивився на мене: чи не глумлюся з нього? Бо хто ж у такому галасі стане слухати відправу священницьку?

— Лякаєшся, що не стануть слухати? — посміявся я з страхів ігуменових. — То ж пана сенатора не хочуть чути, а Бога послухають. Аби лиш слуги його промовляли.

Отець Федір вже й спорудив аналой похідний: дві бочки перевернуті накрито плащаницею, покладено книгу темну і стару, поставлено розп’яття. Обидва священики стали по боках аналоя цього козацького — отець Федір біля книги, Петроній коло розп’яття, здійняли догори руки, мовчки благословляючи, криків ставало менше й менше, аж поки все втишилося так, що священики на два голоси змогли проспівати акафіст, а після акафіста і все козацтво, хоч і не вельми дружно, але розчулено затягнуло «О всепітая мати!».