Варкан помітив враження, яке він справив на своїх супутників. Він посміхнувся і махнув рукою в напрямі лісу: мовляв, там буде цікавіше!

Ліс зустрів товаришів приємною прохолодою. Варкан мчав далі й далі. Спочатку товариші їхали між пахучих струнких дерев, більшість яких нагадували сосни. Далі цих дерев стало менше й менше. Нарешті вони зникли зовсім. Залишилися самі листяні дерева, теж якоїсь невідомої породи. Та й вони були невисокі. Ґрунт помітно знижувався, повітря ставало вогким. Вже кілька разів з-під копит коней бризкала вода. Ліда мовила:

— Наближаємося до річки чи до болота…

Нарешті Варкан спинив коня. Він обернувся, приклав пальця до рота. Цей жест був цілком зрозумілий — треба було їхати повільно й обережно. Варкан прислухався й заглядав у кущі. Ще кілька хвилин — і молодий скіф легко зіскочив з коня. Він виразно махнув рукою, запрошуючи Ліду й Артема теж злізти з коней. Обличчя його було зосереджене, він весь час прислухався до якихось, лише йому самому чутних, звуків. Другий скіф прив’язав коней до дерева. Варкан тихо щось сказав йому й подивився на Артема. Юнак знов зрозумів. Він приклав пальця до рота. Варкан кивнув головою і, обережно ступаючи, пішов уперед, його супутники йшли за ним.

Попереду блиснула вода. Це був невеличкий ставок, береги його напівзаросли травою. Кілька великих дерев схиляли свої віти над його спокійною поверхнею.

Помахом руки Варкан спинив супутників. Він підійшов до самого берега, нахилився. Артем придивився з-за його спини: якась важка тварина залишила тут свої сліди, прим’явши і зламавши соковиту траву й кущі. Невже кабан?

Варкан повернувся. Він ішов тепер поруч із слідом важкої тварини, не наступаючи на нього. Ось скіф одв’язав від пояса забитого ним зайця і поклав його на траву-якраз на сліду. Потім він повернувся до товаришів. Він уважно подивився на Ліду й Артема, наче зважуючи, чи зрозуміють вони його. Очевидно, Варкан вирішив, що зрозуміють, бо відразу пояснив жестами, що саме мало відбутися. З молодого скіфа вийшов би непоганий актор — настільки виразно він показував руками й обличчям те, що мусило відбутися тут незабаром.

Ось кабан важко виходить з-за кущів. Він іде своїм старим слідом. Він бачить зайця, спиняється й хапає його. Тоді Варкан вбиває кабана списом. Все було зрозуміло, весь план мисливця. Але що саме робитимуть у цей час Артем і Ліда? Варкан пояснив і це. Він указав на високе дерево: треба вилізти туди й залишатися там. Артем відповів на це гримасою незадоволення: хіба це називається брати участь у полюванні? Вилізти на дерево й дивитися звідти? Але Варкан знов показав на дерево, обличчя його стало суворіше. Він прислухався.

Може, це тільки почулося Артемові, але до нього немовби долинули дивні звуки. Десь, зовсім поблизу, кущами йшов великий звір. Він важко дихав, сопів; тріщало гілля, шелестіло листя.

Тепер на сперечання не лишалося часу. Артем допоміг Ліді вилізти на дерево: дівчина опинилася на товстій гілці, майже непомітна знизу в густому жовто-рожевому листі. Через кілька секунд Артем і сам був на дереві, його гілка схилялася ближче до сліда кабана, на якому лежав забитий заєць. Варкан і другий скіф зникли, сховалися. Тільки згодом Артем розглядів, що Варкан стоїть за товстим стовбуром дерева, тримаючи напоготові спис.

Сопіння наближалося. Гілля тріщало гучніше. Але звір не поспішав. Він посувався повільно. Рука Артема мимоволі цупко стискала держак меча, він пильно дивився туди, звідки чулись звуки. Коли б сюди одну добру рушницю! О, тоді Артем показав би, як він володіє рушницею! Але рушниці не було. І юнакові доводилось сидіти тут на дереві, з цим незграбним мечем, і тільки дивитися на те, що відбувалося внизу.

Ось він! З-за кущів показалась довга руда голова кабана. Маленькі люті червоні очі озиралися, з величезної пащі стирчали ікла, довга руда щетина росла на голові. Кабан незадоволено зарохкав і став озиратись на всі боки, чимсь занепокоєний.

Артем стежив за його рухами, мов зачарований. Який розкішний лютий звір! Могутнє сухоребре його тіло було метра півтора завдовжки; міцні м’язи ворушилися під рудою шкірою, вкритою рідкою довгою щетиною.

— Ех, рушницю б мені!.. — беззвучно прошепотів Артем.

Кабан побачив зайця, що лежав на траві. Він загрозливо засопів і спинився, обнюхуючи звіринку. Не повертаючи голови, Артем бачив, як безшумно вислизнув з-за дерева Варкан. Спис був піднесений над його головою. Кілька секунд Варкан націлявся. Зараз, зараз…

Спис здригнувся в руці молодого скіфа. Рука блискавично викинулася наперед — і тієї ж самої секунди нога Варкана посковзнулася на слизькому корінці. Скіф похитнувся. Спис вискочив з його руки, як жива істота. Він перевернувся в повітрі і вдарив кабана по голові.

— Ах! — не стримала зляканого вигуку Ліда.

Варкан, намагаючись утриматися на ногах, змахнув руками, щоб зберегти рівновагу. Але було пізно. Лютий звір помітив Варкана, стрибнув прямо на нього і збив його з ніг.

— Варкан! Варкан! — вигукнула Ліда. — Допоможіть йому! Кабан розірве його! Артем!

Прямо під собою Артем побачив величезне руде тіло кабана. Під ним лежав Варкан, який даремно намагався підвестися. Кабан роздере йому груди своїми гострими іклами!.. Щось закипіло в горлі Артема, невиразний вигук вихопився в нього. Не думаючи більш ні про що, юнак з мечем у руках стрибнув униз.

— Ой, Артеме! — почув він ще голос Ліди.

Юнак не пам’ятав нічого. Він бачив перед собою тільки широку могутню спину кабана. Як Артемові пощастило втриматися на ногах, він не знав і сам. Але він стояв на землі з піднесеним мечем. Не вибираючи, не націлюючись, він з усієї сили вдарив мечем по горбу кабана. Почулося люте ревіння. З розітнутої спини бризнула кров. Кабан підстрибнув і повернув голову до Артема. Юнак побачив його червоні маленькі очі, роззявлену пащу з довгими жовтими іклами.

«Ну, тепер він візьметься за мене! — майнуло в голові Артема. — Аби тільки мені влучити його в голову!»

Меч знов блиснув у повітрі. Але вдарити Артем не встиг, бо кабан одним стрибком збив його з ніг. Гострий біль обпік ногу юнака. Прямо над собою він бачив жовто-рожеве листя дерев, чув розлютоване рохкання звіра. Тривало це якусь невловиму мить. Потім рохкання припинилося, щось густо забулькотіло. Стало тихо.

Ні, не тихо. Ось голос Ліди:

— Артеме, що з тобою? Артеме! Відповідай!

Другий голос щось говорить. Це голос Варкана. Як, він живий?.. Кабан не вбив його?..

Чиїсь руки підводять Артема.

— Артеме, милий, що з тобою?..

Яка вона кумедна й гарна, та Ліда?

— Зі мною… нічого… тільки нога болить, — відповів Артем.

Він знов бачив усіх. Ліда із стурбованим обличчям підтримує його голову. Варкан у розшматованому одязі, без шолома, дивиться на нього з тривогою, змішаною з любов’ю. Другий скіф тримає в руці свій шолом — і з нього часто капотить вода.

— Та що ви всі такі, наче ховати мене зібралися? — образився Артем. — Я живий і здоровий. Просто, кабан трохи прим’яв мене… і більше нічого… Хіба тіль… ох!

Він застогнав від гострого болю в нозі.

Варкан підійшов до Артема. Він став перед ним на коліна, взяв обома руками його руку й приклав її собі до чола.

— Що таке, Варкан? — здивувався Артем.

Все ще тримаючи руку юнака на своєму чолі, скіф дивився на Артема щиро і вдячно. Він дякував Артемові за допомогу, без якої кабан, напевне, забив би його.

— Яка шкода, що ми не можемо розуміти один одного, — зітхнув Артем. — Я б тобі, друже, пояснив, що тут нема за що дякувати. Хіба міг я зробити інакше? От, шкода, рушниці не було. Вона певніша за твій спис… навіть з твоїм умінням кидати його…

Швидкими рухами Варкан, черпаючи воду з шолома, промивав рану на нозі Артема. Кабан неглибоко роздер іклом шкірку й зачепив верхні м’язи на нозі. Потім Варкан так само швидко й уміло перев’язав ногу, приклавши до рани якесь листя. А тоді, поплескавши Артема по плечу, допоміг йому встати.