Артем сказав про це Ліді, незрозуміло розводячи руками. Але дівчина відповіла, не замислившись і на мить.

— Та це ж дуже просто! Скіфські жінки всі в отих шапках, схожих на кокошники. А в мене на голові нічого нема, я простоволоса.

— Так що з того?

— Для їхнього ока це все одно, як для старого турка побачити жінку без чадри, з відкритим обличчям. Розумієш?

Дзвінкий і важкий стукіт, мов по ковадлу, увірвав їхню розмову. Група наближалась до невеличкої кузні. Здоровенний, до пояса голий скіф у широкому шкіряному фартуху кував розпечену металічну штабу, повільно згинаючи її.

Можна було замилуватися з його чітких, розмірених, дужих рухів. Червоні відблиски від горна падали на його спітніле обличчя. Стальні м’язи надималися під блискучою шкірою рук. Невеличкі бруски металу лежали поблизу горна. Коваль працював, не звертаючи ніякої уваги на глядачів.

Варкан вагався. Він здивовано переводив погляд з коваля на своїх супутників, не розуміючи, що знайшли цікавого його друзі в цьому цілком звичайному для його ока видовищі?.. Але далі він здивувався ще більше, бо Іван Семенович не задовольнився простим спостеріганням кузні. Він раптом зіскочив з коня і підійшов до коваля.

Геолог наблизився до горна і взяв у руки один з холодних брусків металу. З хвилину він мовчки розглядав його, повертаючи в руках. Потім, не дивлячись на коваля, який поклав молот на ковадло і роздивлявся на дивного відвідувача, Іван Семенович так само мовчки поклав брусок на місце й повернувся до свого коня. Товариші запитливо дивилися на нього: Іван Семенович скочив на коня, взяв у руки поводи. Серйозно глянув на супутників і сказав:

— Я згадую наші розмови про печеру і можливості використати скіфські пам’ятки для визначення, чи була в Гострому бугрі руда. Так от, Дмитре Борисовичу, оті бруски, що лежать коло ковадла, — справжня бронза. Цікаво було б узнати, де беруть мідну руду скіфи? Якщо десь поблизу, то…

— Зараз, зараз! — Археолог звернувся до Варкана з запитанням. Потім збуджено заговорив: — Так і є! Скіфи самі видобувають цю руду. Зовсім, каже Варкан, недалеко звідси. Він пропонує, якщо ми хочемо, поїхати туди.

— З великою охотою, — погодився геолог, запрошуючи рукою скіфа показувати дорогу.

Варкан круто повернув свого коня вбік, пригнувся до його шиї і помчав. Товариші ледве встигали за ним.

Вони мчали між наметами й возами через усе становимще. Варкан, мабуть, стомився, ждучи весь час перед тим своїх супутників, що частенько спинялися й розглядали вози, намети тощо. Тепер він вирішив трохи розважитися швидкою їздою.

Пригнувшись до шиї коня, він мчав. Іван Семенович з насолодою попустив поводи: його кінь не хотів і сам відставати від Варканового, він зразу перейшов на галоп. Так само зробили й інші коні. Артемові було трохи страшнувато, але визнати це перед товаришами він соромився. Ліда закусила губу, міцно тримала поводи, але не спиняла свою кобилу.

І всі вони лише через кілька хвилин згадали про Дмитра Борисовича. Де він? Археолог зник!

Вони давно вже виїхали з становимща і тепер мчали степом. Широкими грудьми коні розгортали високу жовто-рожеву траву. Де ж Дмитро Борисович? Як це він загубився?..

— Варкан! Варкан! — голосно гукнув Артем.

Скіф спинив коня. Він озирнувся, показуючи своє енергійне, веселе обличчя й важко дихаючи після швидкої їзди.

— Дмитра Борисовича загубили! — вигукнув Артем.

— Справді, де він? — озирнувся й Іван Семенович.

— Дмитре Борисовичу! Дмитре Борисовичу! Егей!

Звідкись здалека долинула ледве чутна відповідь:

— Я тут…

— Рушайте сюди!

Вдивляючись туди, звідки долинав голос Дмитра Борисовича, Артем бачив лише, як гойдалася висока густа рожева трава.

— Під’їжджайте до мене!.. — гукнув археолог.

Іван Семенович дозволив кивком голови — і Артем поскакав назад. Що там трапилось з Дмитром Борисовичем?

Перше, що Артем помітив серед густої трави, була голова кобили археолога. Вона піднялася на мить з трави, озираючись, і знов сховалася: в цій рожевій траві легко могла сховатися навіть коняка. А ось і сам Дмитро Борисович! Обличчя його сердите, в голосі чути роздратовання.

— Ця проклята коняка зовсім не така спокійна, як ви запевняли мене. Я спиняв її, щоб не скакати так шалено, а вона погнала за вами, як вітер. Я спиняв її, благав, тягнув за поводи щосили… ногами стискував її боки, кричав, щоб спинилася. Де там! Клята тварина мчала степом, намагаючися скинути мене…

— Та це вона просто йшла галопом…

— Мовчіть, кажу! Галоп я знаю, бачив. Це коли кінь скаче і людина ритмічно підстрибує разом з ним. А тут хіба можна було ритмічно підстрибувати, коли ця потвора весь час намагалася скинути мене?..

Артем аж заходився сміхом.

— Нарешті я вхопився руками просто за її шию. Я випустив поводи, загубив попону, що править тут за сідло… Нічого, до речі, смішного тут нема, Артеме!

— Я… я слухаю, Дмитре… Дмитре Борисовичу.

— І от, коли я тримався руками за шию, я спробував ще раз вплинути на цю скажену тварину, — гнівно зиркнув на спокійну кобилу археолог. Кобила смирно паслася, соковита степова трава хрумтіла в неї на зубах. — Я просто у вухо їй крикнув: «Стій, чортяко!» І що б ви думали, вона зробила?

— Спинилася?

— Звідки ви знаєте? — підозріло запитав археолог. — Ну да, спинилася. Тільки спочатку скинула мене з себе… Ось що… То чого ви регочете? Нічого смішного немає…

Нарешті Артем угамувався. Намагаючись бути зовсім спокійним, він запитав:

— А чому ж ви не хотіли їхати до нас тепер, коли ми кликали?

Археолог сердито глянув на нього поверх окулярів.

— Ви думаєте, так легко умовити цю тварину, щоб вона дозволила знов сісти на себе? Вона й слухати не хоче. Я до неї, а вона від мене.

— А ви б її за поводи взяли.

— Спробуйте самі зробити це. В неї спереду, між іншим, зуби є. А ззаду — копита. А збоку нема за що вчепитися…

Артем відчував, що на нього накочується новий напад сміху. Це остаточно образило б археолога. Тому він мовчки зіскочив з свого коня, підійшов до кобили Дмитра Борисовича, взяв її за поводи й підвів до археолога:

— Сідайте, Дмитре Борисовичу!

Археолог підозріло дивився на юнака: надто безстрашно він діяв! Але їх уже гукали, треба було поспішати. Дмитро Борисович видряпався на кобилу. Артем стрибнув на свого коня. Через хвилину вони вже під’їхали до товаришів. Кількома словами Артем розповів причину затримки, і група вирушила далі. Тепер їхали повільно, і Дмитро Борисович незабаром повеселішав. Він навіть знов почав перекладати те, що пояснював Варкан, показуючи на схил горба коло самого урвища.

— От на цьому схилі добувають руду. Виносять її з ями корзинами. Тут таки недалеко й витоплюють метал. Керує роботами друг Варкана, Роніс, той самий, що зацікавив нас першого дня.

Ось уже виразно стало видно схили, від яких один за одним ішли люди. Вони несли руду в великих корзинах від схилу до великої, зробленої в землі печі. З її труби виходив чорний важкий дим.

— Тут працюють раби і найбідніші скіфи, — пояснював Дмитро Борисович, слухаючи Варкана. — Зараз нам принесуть зразок руди, я попросив зробити це. Крім того, Варкан каже, що він викликав сюди Роніса.

Іван Семенович уважно роздивлявся навколо. Такі самі схили, як і всюди. Кам’янисте урвище… А ось і руду принесли! Гарна руда, навіть без значних домішок.

— Тепер ми маємо всі докази, що скіфи самі вміли добувати метал, — переможно мовив археолог.

— Але чи пощастить нам розказати комусь про наші відкриття, — тихо зауважив Артем.

— Ти що ж, гадаєш, що ми не повернемось на поверхню? — спитала Ліда.

Артем збентежився. Він не знав, що відповісти. Власне, він ще не думав про це. Але… Йому не довелось відповідати.

Почувся тупіт кінських копит. Всі озирнулися. На низенькому кошлатому коні до них під’їжджав той самий чоловік, від якого вони вперше почули тут грецьку мову. Роніс… В мішаному напівгрецькому, напівскіфському одязі, чорнявий, безбородий і тому дуже відмінний від бородатих скіфів, керівник робіт справляв дивне враження. Товариші вже знали, що Роніс — такий самий нащадок полонених, як і всі інші. Але цього не відчувалося ні в його постаті, ні в манері розмовляти. Він поводився з самоповагою, його розумні великі чорні очі дивилися на співбесідників спокійно й сміливо. На чисто виголеному обличчі грала ввічлива посмішка, яка наче підкреслювала, що цей нащадок полонених, цей майже раб — знає собі ціну й не турбується за свою долю.