Звуки барабана все ще лунали. Але Артем тепер зрозумів, що це був не звичайний барабан. Це — щось інше. Ніби барабан і бубни разом. Звуки, дійсно, лунали настирливо. Ось до них додався ще й свист, наче хтось вигравав на дудках нескладну мелодію з кількох нот. За повстяними стінками намету чути було рух, там швидко кудись ішли люди. Артем підвівся.
Дмитро Борисович ще лежав на своїй повстині, обіперши голову на руки й прислухаючись. Іван Семенович походжав по намету, заклавши руки за спину. Обличчя його було нахмурене. А Ліда? Ліда ще спокійно спала.
— Доброго ранку, Артеме, — спинився біля нього геолог. — Як спали? Як настрій? Час уже готуватися.
Артем схопився. Він схилився до сумок, принесених ще до світанку Варканом. Тим часом прокинулася й Ліда. Вона розгублено дивилась на товаришів, на Діану, що збентежено ходила попід стінками намету. Ранкове світло лилось крізь круглий отвір угорі.
— Так усе це не сон? — нарешті сказала дівчина. — А я сподівалася прокинутися вдома!..
— Зовсім не сон, Лідо, — озвався Артем. — Уставай, мабуть, скоро підемо.
— Так, так, готується невеличка вистава, — посміхнувся й Іван Семенович. — Нічого, Лідо, не турбуйтеся, ми легко не здамося!
Повсть широко відкинулася. Озброєні кинджалами скіфи, помічники віщуна, підтримували її. Ще два помічники увійшли в намет і спинилися біля входу. Оглядаючись на Діану, в намет прослизнув учорашній чорнявий перекладач. Уклонившись, він зразу почав:
— Чужинці мусять вийти з намету. Мусять іти на відправу. Якщо вони відмовляються йти самі, їх…
— Ніхто не відмовляється. Ми готові, — перебив його археолог.
Чорнявий уклонився ще раз. Очевидно, він теж трохи побоювався дивних чужинців, бо одступив убік і притулився до стінки намету, але гострі очі його стежили за полоненими. Далі він знов сказав:
— Славетний Дорбатай доручив мені нагадати чужинцям про його пропозиції. Славетний Дорбатай говорить, що…
— Нам не цікаво знати, що говорить Дорбатай, — відповів Дмитро Борисович. — Учора ми відповіли віщунові все, що треба було. Пішли!
Приглушений гомін зустрів товаришів зовні. Великий загін вершників ждав їх. А позаду виднілися сотні піших скіфів, що дивились на полонених здаля, не насмілюючись наблизитися. Десяток помічників віщуна з кривими ножами в руках оточив чужинців. Навколо них зімкнувся загін вершників — і процесія вирушила. Куди?
— А Дорбатая не видно, — зауважив Артем.
— Він надто поважна особа, щоб іти разом з нами, — пояснила Ліда.
— Ще побачимо, побачимо його, — задумливо мовив археолог.
Знов залунали барабани й бубни. Тепер Іван Семенович бачив музикантів. Один з вершників тримав у руках великий тимпан, що нагадував бубон, і бив у нього. Другий бив у барабан. А ще троє тримали білі довгасті дудки й свистали в них. Дудки були кістяні.
Дмитро Борисович дивився й собі на скіфських музикантів. Він торкнувся плеча Івана Семеновича:
— Нічого собі дудочки, га? — тихо сказав він. — І дивно подумати, що на цих самих дудках колись хтось ходив чи бігав…
— Не розумію.
— Дуже просто. Я хочу звернути вашу увагу на матеріал, з якого зроблено оці дудки…
— Ну?
— Гомілкові кістки людини, Іване Семеновичу!
— Ви певні?
— Цілком. Адже наявність таких інструментів у скіфів давно вже була встановлена наукою. Точилися лише суперечки про спосіб використання цих кісток. А тепер ми можемо в цьому пересвідчитись.
Справді, сумніву не могло бути — характерні вигини гомілкової кістки… та й розмір саме такий…
— Шлях закінчився, Іване Семеновичу, — мовив раптом Артем. — Мабуть, ми вийшли в степ. Бач, яка трава!
Коло вершників помітно розсунулось. Можливо, це було випадком, можливо, цьому причиною була Діана, що перебігала то направо, то наліво. І щоразу вершники відступали, натискуючи на сусідів, щоб бути далі від бульдога.
Здаля пролунали ще тимпани. Це був сигнал, бо передні лави вершників швидко помчали в степ. Тепер відкрився краєвид.
Так, процесія вийшла в степ, дивний жовтувато-рожевий степ. Рівне, широке міжгір’я, обрамлене праворуч великим, неприродно рожевим лісом, за яким десь далеко височіли круті урвища гір. Верхівки тих гір ховалися в сірих хмарах. Але гори підносились не лише за лісом, вони оточували весь степ, всю місцевість. Артем згадав нічну розмову. Гори ці були стінами велетенського підземного простору… цікаво було б узнати від скіфів, чи сходив хто-небудь з них на ці гори?
Процесія посувалась рівним степом. Тільки в одному місці, саме там, куди помчали вершники, виднівся похилий горбок з чудною спорудою на ньому. Це не був храм, не був дім або навіть намет. Ніби це була просто чорна купа, що мала форму грубої піраміди. А круг неї, на всіх схилах горбка, були люди. Вершники, піші, чоловіки, жінки, навіть діти — мабуть, усе чисто населення скіфського становимща зібралось тут. Гостре око Артема помітило осторонь юрбу рабів. А зовсім близько від чорної піраміди сидів на коні сам Сколот у своєму бронзовому шоломі, з почтом…
Ліда схопила Артема за руку. В голосі її відчулася тривога.
— От стоїть Дорбатай! І недалеко від нього той противний Гартак!
— Не хвилюйся, все буде гаразд, — озвався бадьоро Артем. Але й сам він відчував неспокій. Хтозна, як пощастить їм сьогодні…
Процесія наближалась до чорної піраміди. Це була велетенська купа сухого хмизу — урочистий жертовник скіфів. Щодо цього Дмитро Борисович не мав сумніву. Він добре бачив навіть вузьку драбинку, що вела вгору, до верхівки великої купи хмизу. А там, на самій верхівці, стирчав великий старий почорнілий меч. Він був закріплений у хмизі держаком і стирчав лезом…
Коло драбинки стояв Дорбатай у червоному плащі з золотими бляшками, його холодні, ворожі очі дивились на чужинців, шукаючи на їхніх обличчях ознак страху, вагання. Даремна надія! Вчені спокійно оглядали споруду, самого Дорбатая, його помічників, високих, дужих молодих скіфів з кинджалами й кривими ножами. А от ці помічники, дійсно, хвилювалися, поглядаючи на чужинців.
Сколот був серед свого почту, оточений дружиною. Він теж не був таким спокійним, як учора. Мабуть, він побоювався, що Дорбатай до кінця використає своє становище владаря дивних полонених, не погодиться віддати їх йому, Сколотові. А в спритних руках старого віщуна полонені чаклуни могли стати небезпечною для нього зброєю…
І ще одна людина не могла приховати неспокою. Це був Варкан. Артем зразу розшукав його мужню постать серед дружини Сколота, яка помітно розділялася на воїнів, одягнених дуже пишно, і значно скромніших, в одязі яких майже не було коштовних оздоб. Варкан був серед другої групи. Але з першого погляду було помітно, що серед цієї групи неродовитих воїнів Варкан посідає якесь центральне місце. Чому? Хіба не всі воїни в дружині були рівні? На це питання поки що не було відповіді.
Недалеко від Дорбатая, між помічниками віщуна й дружиною Сколота, на багато прибраних конях сиділи знатні старі скіфи, пихаті й гордовиті. Тримались вони дуже незалежно. Вони дивилися на чужинців неприховано вороже.
А нижче, на схилах пагорка, гомоніли піші скіфи. Там не видно було оздоб на одязі, око не спинялося на комусь одному. Безладна юрба товпилася й нижче, біля підніжжя пагорка.
В ній змішалися й скіфи, і раби, які не мали права підійматися вище.
Ліда час від часу поглядала на Гартака, який сьогодні, на знак свого високого походження, теж сидів на пишно вбраному коні. На Гартаку був теж бронзовий шолом, при поясі в нього висів меч. Але все це виглядало штучно й смішно. Здавалося, важкий меч ще більш скривлював його немічну постать, бронзовий шолом примушував схиляти голову. Та й на коні Гартак сидів криво, боком.
Товариші стояли майже зовсім вільно. Біля них лишились тільки помічники віщуна. Та ще неподалік четверо дужих помічників тримали двох рабів із зв’язаними руками. Артем згадав ще раз загрози Дорбатая: «Відправа… жертви…» Мабуть, і ці нещасні мають стати такими самими жертвами! Він рішуче повернувся до Івана Семеновича:
