— Діану заливає газ… вона буде, мабуть, першою…

В чому саме буде Діана першою? Артем намагався збагнути: що саме хотів сказати Іван Семенович? Але його увагу привернули інші слова. То був уже голос Дмитра Борисовича:

— Артеме, тримайте міцніше! Ще не все втрачено. Може…

Що «може»? Що мав на увазі Дмитро Борисович? Зібравши всі сили, Артем глухо відповів:

— Триматиму, доки… доки вистачить… сили…

Це про Ліду. Він тримає її і буде тримати. А коли в нього не вистачить сили? Що тоді?.. Хрипле, уривчасте гавкання собаки відбилося луною від сталактитів. Чого це вона так чудно гавкає? Ось вона зовсім змовкла. Ні, гавкнула ще раз. Більше її не чути було. Знов голос:

— Мені здається, собака впала, Дмитре Борисовичу…

— Не бачу, — похмуро відповів археолог. — Артеме, голову вище! Газ доходить до вас! Невже не можете? Ех!..

Артем спробував підвести голову. Ні, нічого не виходить, вона сама хилиться донизу. Та й всього його щось ніби тягне вниз. Яка важка стала Ліда!

Єдине, чого досяг Артем цим напруженням волі, було те, що йому вдалося знов розплющити очі. Де його товариші?.. Ось вони. Проте, що робить Іван Семенович? Він готує сірники… в руці в нього немовби дві динамітні шашки… і шнур… що він робить?

— Увага, товариші! — пролунав голос начальника. — В нас є ще надія. Отвір, з якого витікає газ, не дуже великий. Зараз я кину під нього ці шашки. Вибух мусить звалити зверху породу… вона закриє отвір… можливо…

— А коли, навпаки, тільки розширить його?

— Гірше не буде… Увага, товариші!

Блимнув вогник сірника. Зашипів шнур. Димок швидко побіг вздовж товстого шнура, наближаючись до шашок. Артем стежив за рухами Івана Семеновича. Так, це була остання спроба врятуватися. Якщо пощастить закрити отвір, течія газу спиниться, його рівень не дійде до людей.

Геолог розмахнувся, націляючись прямо під отвір. Другою рукою він цупко тримався за сталагміт. Ще мить…

Але нога його у важкому чоботі сковзнула по слизькій поверхні сталагміта. Іван Семенович хитнувся. Він хитнувся саме тоді, коли кидав шашки з запаленим шнуром.

— Ах!..

Шашки, залишаючи за собою димовий хвіст, майнули в повітрі й зникли під сірим газом не біля отвору, а значно лівіше, біля великих кам’яних брил, що виступали зі стіни. Нещастя! Іван Семенович промахнувся! До чого приведе цей непотрібний вибух?

Ще долинуло приглушене шипіння: газ, звісно, не заважав шнурові горіти. І враз гучний вибух струсонув повітря. Великі уламки каменю полетіли вгору разом з язиками жовтого полум’я. Вони переверталися в повітрі, падали вниз, загрожували людям.

Але зовсім не на ті уламки дивилися товариші, що забули про небезпеку, забули навіть про газ. Не відриваючи очей, вони дивилися на те місце стіни, біля якого стався вибух. Тепер картина різко змінилася. Новий великий отвір розкрився в цьому місці. Розколені вибухом скелі створили нерівне півколо. І з цього півкола, з цього широкого отвору, — лилося несподіване рівне світло. Це не було світло того літнього яскравого дня, який товариші залишили поза собою на поверхні землі. Це сірувате, з фіолетовим відтінком світло нагадувало присмерк або похмурий дощовий день, коли все небо затягнене хмарами. Звідки взялося це світло під землею? Що воно означало?

Про це не було часу думати. Пролунав голос Івана Семеновича:

— Товариші, за тим отвором немає газу!

Справді, з нового отвору газ не витікав. Навіть можна було помітити, що сірий газ тонкими струменями стікав з печери в той новий отвір. Значить, за тим отвором чисте повітря?

— Товариші, перед нами тільки один шлях порятунку. Нам треба пробитися до нового отвору. Треба затримати дихання й пробігти крізь газ, — говорив швидко Іван Семенович. — Артеме, чи можете ви? Ні, я бачу, вам надто важко. Чекайте! Зараз я допоможу вам.

Іван Семенович, набравши повні груди повітря, пірнув у сірі хвилі. Через кілька секунд його голова виринула біля Артема. Геолог віддихався й сказав:

— Тепер давайте вдвох. Дмитре Борисовичу, вам доведеться зробити так само. Ну, товариші, разом! Раз… два… три!

Вдвох з Артемом підтримуючи обважніле тіло Ліди, Іван Семенович кинувся вниз. Артем намагався не дихати, сірі хвилі газу пливли перед його широко відкритими очима. Він не бачив нічого, все сховалося під сірою ковдрою. Але Артем ясно відчував біля себе Івана Семеновича, який впевнено посувався вперед. Артемові залишалося тільки підтримувати тіло Ліди й стежити за начальником.

Ще кілька кроків — і газ мовби посвітлішав. Чи це пробивалося крізь нього світло з нового отвору? Враз голова Артемова виринула з-під газу. Значить, можна дихати? Можна розправити стиснені груди? Як риба, хапаючи повітря широко розкритим ротом, Артем посувався до отвору. Він бачив біля себе голову Івана Семеновича. Тіло геолога, як і тіло самого Артема, було сховане під густим покровом газу. Ось отвір… проте, де ж Дмитро Борисович? Артем спіткнувся. Це був край нового отвору.

— Вище, вище, — почув Артем голос Івана Семеновича. — Дмитре Борисовичу, не відставайте! Зараз ми будемо на чистому повітрі!

З останнім зусиллям Артем майже впав на край отвору. Сили покинули його. Він не міг більше тримати тіло Ліди. Добре, що Іван Семенович підхопив, допоміг.

Сили Артема вистачило тільки на те, щоб просунутися в отвір і повиснути з другого боку, головою донизу. А потім, він сам не знав, як трапилося, що він упав униз, скочуючись по скелях. Заплющені безсило очі не бачили нічого, руки неспроможні були за щось вхопитися. Тіло юнака скотилося кудись униз. Куди саме — він не знав. Йому було байдуже. Неприродний спокій охопив його. Мовби все його тіло відмовлялося служити йому. І знову залишився тільки самий слух.

От немовби щось важке впало біля нього. Може, це Ліда? От якби розплющити очі! Але це було неможливо. Тільки голоси, тільки самі голоси чув іще Артем. Ось голос Івана Семеновича:

— Давайте мені руку, Дмитре Борисовичу! Я підтягну вас. Адже газ доходить до вашого обличчя…

— Ні, я сам… інакше ви можете задихнутися… і впадете самі… впадете з Лідою…

— Ліда вже там. Давайте руку! Я наказую вам, давайте руку!

Пауза.

— Давайте руку, бо інакше я стрибну до вас!

— Зачекайте хвилинку… тут під моїми ногами, здається, Діана… я хочу підняти її…

— Ви не зможете, Дмитре Борисовичу!

— Ні… ось уже взяв… беріть собаку, Іване Семеновичу! Ах! Мій фотоапарат! Він упав… і я не можу намацати його.

— Швидше сюди, Дмитре Борисовичу! Швидше! Скелі нагорі немов зсуваються… може статися завал…

Знов щось гупнуло… То, мабуть, перекинули сюди Діану…

А де ж Іван Семенович і Дмитро Борисович? Чи встигли вони? Що говорив Іван Семенович про завал?..

Мов відповідаючи повільним, незграбним думкам Артема, почувся глухий гуркіт. Здавалося, щось важке відривається від скель, котиться вниз, б’ється об стіни… нижче, гучніше, гучніше… і гуркіт приглушив усе. Ніби всі скелі світу зрушилися з свого місця, зіткнулися й покотилися у якусь прірву, розбиваючись одна об одну!

Так тривало з хвилину, а, може, і більше. Та хіба міг Артем думати про час, коли все тіло його судорожно здригалося від поштовхів стривоженого повітря, від могутніх звукових ударів?..

І враз все вщухло. На зміну всьому прийшла тиша. Спокійна тиша, яка дратувала більше, ніж гуркіт, дратувала тим, що вона була зовсім незрозуміла. Проте чи тиша це була?

Стомлені вуха юнака вловили ще звуки, ніби десь перегукувались важкі кам’яні удари… чи то була лише запізніла луна?.. Проте чи не однаково?.. Адже Артем майже мертвий, мертве все його тіло… воно лежить нерухоме й неспроможне поворухнути жодним м’язом… все одно, аби тільки тривала й далі ця тиша, аби тільки відпочити… Може, все це сниться?..

Гострий камінець боляче давив у плече. Артем не міг поворухнутись, щоб відсунутись від нього. Дивні привиди пропливали перед його заплющеними очима. Це дійсно нагадувало сон, але не було сном. Уві сні людина цілком піддається неіснуючим химерним образам. Артем же весь час відчував умовність своїх привидів, відчував гострий камінець, відчував біля себе нерухому руку Ліди. Ні, це був не сон!