Хід несподівано урвався, вірніше, розчинився в пустці. Як річка впадає в море, так і хід впадав у велику печеру, темну і загрозливу. Яскравого світла карбідок не вистачало, щоб відвоювати від темряви хоча б частину стелі цієї гігантської печери. Стіни було видно навколо, доки сягало світло карбідок. Далі висіла густа темрява.

— Так, знаєте, — мовив, нарешті, повільно Іван Семенович, — це печера… Я навіть не пам’ятаю такої великої… А ви, Дмитре Борисовичу?

— Ні, не пам’ятаю й я. Тільки ось дивують мене оті тіні. Що воно таке? Немов би колони якісь. Але надто товсті. Ходім, Артеме, подивимось!

Метрів за десять спереду Артем помітив першу колону. Вона підіймалася десь угору і зникала в темряві. Здавалося, що вона тоншає й тоншає, віддаляючись від ґрунту. Чи то лише здавалося в зрадливому мороці?.. Удвох з Дмитром Борисовичем вони освітлювали ці дивні колони, Артем навіть пробував видряпатись на одну з них. Нічого певного, нічого! Але ось наблизились Іван Семенович з Лідою. Світла стало більше, ще дві карбідки прийшли на допомогу. Тепер лише Дмитро Борисович помітив:

— Дивіться, дивіться вгору, — сказав він. — Там теж є щось!

Колони підіймалися на невеликій відстані одна від одної. Вони виблискували в світлі карбідок. І там, далеко вгорі, теж щось виблискувало.

— Виблискує не колона, — сказав Іван Семенович, — виблискує вгорі щось між колонами… Е, та чого гадати! Друзі мої, нема ніякої загадки. Все зрозуміло. І, до речі, розв’язана остання таємниця тексту! Все ясно!

Товариші дивилися на начальника з деяким здивуванням. Що він хоче сказати? Дмитро Борисович навіть перепитав:

— Власне, про яку таємницю ви говорите?

Не відповідаючи на запитання, Іван Семенович вказав на колону:

— Чи бачите ви оці нашарування? Ну, Лідо, які природні колони мають подібні нашарування?

Ліда відповіла:

— Сталагміти! Ой, як же я раніше не догадалася!

— А що виблискує вгорі?

Тепер відповів Артем:

— Ясно, сталактити! Дивно тільки, що я не догадався досі.

— Зовсім не дивно. Насамперед ніхто не сподівався такого. А, по-друге, ця темрява може дезорієнтувати хоч кого. Отже, нема чого ніяковіти. Все гаразд. Ну, а тепер — хто хоче відповісти зразу, про яку таємницю тексту я говорив тільки що?

Пауза. Ніхто не наважувався.

— Товариші, адже це дуже легко. Згадайте текст! Ну? «За факелами вгору і факелами вниз він знайде…» Ось маєте факели вгору, — вказав геолог на сталагміти, — і факели вниз, сталактити. Хіба не так? Ех, Дмитре Борисовичу, це вже вам слід було догадатися!

— Ви ж, Іване Семеновичу, щойно пояснили самі, що ця темрява…

— Ні, я говорив про сталактити і сталагміти взагалі. А тепер кажу про факели в тексті. Ну, гаразд. Не марнуймо часу на балачки. Артеме, як тепер ваш план? Покаже нам, куди йти?

Артем уважно розглядав свій папірець. Дійсно, поміж велетенськими сталагмітами було стільки напрямків, що легко було й заблудити, та ще в такій темряві. Проте план був складений сумлінно. Шлях вздовж великої печери проходив перпендикулярно до стіни, з якої вони щойно вийшли. Потім один поворот вправо — і печера мусила закінчитись. Принаймні, так говорив план.

— Ну, пішли! — виголосив Іван Семенович. — Час не жде.

Це була цікава подорож. Химерні силуети велетенських сталагмітів тяглися вгору з усіх боків. Вони виростали з ґрунту, підносились вище й вище, вужчали й ніби губилися в темряві. Де-не-де стеля печери нижчала — чи то, навпаки, підіймалася долівка, ґрунт? В усякому разі, в таких місцях біле проміння карбідок освітлювало й сталактити. Примхливо різноманітні, довгасті й блискучі колони звисали згори назустріч загостреним верхівкам сталагмітів. Як незчисленна застигла армія, стояли сталагміти, виблискуючи мінливими вогниками під світлом карбідок, — армія нерухомих вапнякових солдатів. Тисячоліття стояли вони тут і тисячоліття ще, мабуть, стоятимуть, незмінні вартові віків. І там само, як тепер Артем, — колись проходив повз них, опускався нижче під землю невідомий, таємничий Проніс, готуючись написати свій заповіт, скласти свій план…

— Яка своєрідна краса! — прошепотіла Ліда.

Її почув Артем. Йому схотілось поділитися з дівчиною своїми думками.

— Ти тільки подумай, Лідо, — сказав він схвильовано, — скільки тисяч років стоять вони тут? Скільки тисячоліть стоятимуть ще? І скільки людей пройде цією стежкою, дивуючись на кам’яні потвори…

— Завал! — почувся голос Дмитра Борисовича. — Шлях перетято завалом! Якраз на місці виходу з печери!

Стежка, що звивалася поміж сталагмітів, вивела експедицію майже під саму протилежну стіну печери. Стежка закінчувалась тут. І нею закінчувався можливий шлях, бо його перетинав великий завал.

Всі стояли мовчки, розглядаючи нову перешкоду. Який завглибшки був цей завал? Чи вдасться подолати цю перешкоду, розкопати її? Може, доведеться вжити динаміт? Ніхто не знав цього. Великі брили землі лежали перед експедицією, мов навмисне кинуті сюди рукою невідомого гіганта…

— Діано, що таке?

Собака, що досі спокійно бігла поруч з людьми, гавкнула раз, ще раз. Вона стояла напружено перед завалом, подавшись наперед, і тремтіла від люті. Вона дивилась на завал, як на щось вороже. Ось вона гавкнула ще — загрозливо й тривожно. І враз відійшла. Тільки далека луна, повільно затихаючи, нагадувала про несподівану знервованість собаки.

— Так, товариші, — сказав весело Іван Семенович. — Мені здається, Діана має підставу сердитись. Завал — наш загальний ворог! Чи не так? Тільки в Діани немає інших засобів виявити своє ставлення до ворога, вона спроможна лише гавкати, принаймні, в даному разі. Бо кусати завал — марна річ, навіть для міцних іклів бульдога…

Добра річ — вміло і вчасно сказаний жарт! Він розвіває поганий настрій, підбадьорює, він хоч-не-хоч примушує посміхнутись. А звідси вже один лише крок і до сміху, до дальших жартів, до справжньої бадьорості. Іван Семенович знав це добре. І він задоволено відзначив, що у відповідь на його слова посміхнулась навіть Ліда, найбільш вражена перешкодою.

— Давайте обговоримо це питання, — говорив далі начальник експедиції. — Артеме, що з цього приводу говорить ваш план?

— На жаль, нічого, Іване Семеновичу. Мабуть, Проніс не передбачав завалу. За його вказівками тут мало починатися звуження ходу. Далі, бачите, одне й друге роздоріжжя. І все. Ми дуже близькі від нашої мети… якщо не зважати на завал, звісно.

— Спробуйте не зважати, — пробурмотів Дмитро Борисович. — Він, цей завал, може не зважати на вас, а не ви на нього!

— Спокійно, спокійно, товариші! Обговорення триває. Маємо такі дані: поза цим завалом — наш дальший шлях. Завал чималенький, — Іван Семенович, піднявши карбідку, поглянув на брили землі, мов вимірюючи їх примруженим оком. — Розкопати його важкенько. Значить, маємо перше розв’язання проблеми. Звичайно, просте й зрозуміле.

Він зробив паузу.

— Яке розв’язання?

— Повертатись назад, щоб потім прийти знов сюди з робітниками, з усім знаряддям і тоді розкопати завал. Так?

— Ні! — разом відповіли Артем і Ліда.

І Дмитро Борисович заперечливо хитнув борідкою: відкладати подорож не хотілося нікому!

— Тоді є другий вихід, — спокійно вів далі Іван Семенович. — Тоді треба шукати дальшого шляху.

— А як? — скоса глянув на нього з-за окулярів Дмитро Борисович.

— Розкопати самим!

— Розкопати завал нашими силами? Тисячі тонн ґрунту й вапнякових порід? Не маючи майже ніяких інструментів і робочої сили? Ну, це, знаєте, в найкращому випадку безпідставний оптимізм!

— Що ж, Дмитре Борисовичу, оптимізм ніколи не шкодить, — весело відповів Іван Семенович. — Але от ваша запальність не допоможе. Так, так. Тим більше, що я зовсім не пропоную розкопувати тисячі тонн породи. Прошу, погляньте сюди, перевірте мої розрахунки.

Він знов освітив карбідкою завал. Було ясно видно два велетенські сталагміти, що утворювали ніби ворота, засипані землею.

— Я говорю саме про це місце і ні про яке інше. Я вважаю, що тут не тисячі й не сотні тонн породи. Вгорі між сталактитами й сталагмітами затиснута гігантська брила породи. Вона природно загородила шлях землі, яка зсипалася згори під час завалу. Між цими двома сталагмітами утворився лише тонкий простінок з пухкої землі завтовшки, може, всього метр або два. Це все, що відділяє нас від дальшої частини подорожі. Ви, здається, не вірите, Дмитре Борисовичу? Прошу!