Скоро він заснув, йому снилося, що він гордо й спокійно йде по Венері. Всі ці страховища виглядають з-за дерев, з повагою дивляться на нього. Він іде гордо і впевнено, він указує рукою на тварин і визначає:

— Ти — комаха, і тобі корисне повітря з вуглекислотою. Ти — багатоніжка. Ти — дощовик. Ти — сколопендра, і знай своє місце. Хоч ти й зросла дуже великою, але однаково залишалася тільки сколопендрою. Ану, хто там ще? Виходьте — я подивлюся!..

Але хто це кличе його? Чий це голос повторює:

— Вилазьте! Вилазьте з гамаків, друзі мої! Вставайте! Час не жде!

Василь розплющує очі. Біля нього стоїть Микола Петрович. Він командує:

— Швидше снідати, друзі мої! Сьогодні вирішується наша Доля! Швидше, швидше! Василю, не ховатися під ковдру. Ану, вилазьте!..

Сніданок пройшов в урочистому мовчанні. Василь поглядав крізь вікно на скелі, папороть, пальми. Йому згадувалося, з яким подивом він дивився на цей краєвид у день прильоту. Яке тоді все було нове, незвичне, цікаве! А тепер… тепер хотілося якнайшвидше вибратись з цієї планети потворних комах, повернутися до рідної Батьківщини!..

Сніданок закінчився. Голос Миколи Петровича пролунав особливо урочисто, коли він сказав:

— По гамаках, друзі мої! По гамаках! І прошу прив’язати себе якнайміцніше.

Потім він додав так лагідно, як міг говорити тільки він один, старий Микола Петрович Риндін:

— Не знаю, що жде нас за кілька хвилин. Будемо готові, любі друзі мої!..

Його пильний погляд перевірив усе в центральній каюті: чи все на місці, чи все прив’язане й зачинене. Він ще раз глянув на товаришів і вийшов до навігаторської рубки.

Мандрівники мовчали. Просто перед Василем був широкий екран перископа. Крізь нього було видно скелі, шматочок неба, пальми, що похитувались під подувами вітру, два великі кипариси… і прапор, червоний прапор на високій щоглі!

Почувся легкий скрегіт. Підкорюючись автоматичному механізмові, вікна закривались металевими віконницями. Міцні сталеві щити висувалися з стін і закривали вікна. В каюті стало темно. Тільки великий екран перископа світився в центрі скелі перед очима мандрівників.

Скелі на екрані ніби пересувалися. Очевидно, Микола Петрович регулював перископ. І ось картина застигла. Василь пізнав ці скелі. То була вершина міжгір’я, звідки мусила прийти велика водяна хвиля.

— Увага! Вмикаю струм! — пролунав суворий голос академіка.

Задзеленчав сигнальний дзвоник. Починається!

Та було все так само тихо. Жодного звуку, жодного руху. Очі мандрівників невідривно дивились на екран. Василь мимоволі лічив нишком:

— Раз, два, три… п’ять… вісім… дванадцять…

І хоч цього всі чекали — якось зовсім несподівано, раптово над скелями з’явилась чорна хмара. Вона швидко розходилася в усі боки, закриваючи небо. Василь догадався: то був дим і порох від страшного вибуху атоміту.

Але юнак не встиг промовити й слова, як між скелями, там, де міжгір’я звертало праворуч, — блиснула вода, яскрава, як срібло. Майже вертикальна водяна стіна виросла в міжгір’ї від одного боку до другого.

Ця стіна на мить завмерла на близькому обрії — і враз ринула до ракетного корабля, ринула з неймовірною швидкістю. Василь забув рахувати. З завмиранням серця він дивився на екран. Ось верхня частина водяної стіни, заввишки метрів з десять-п’ятнадцять, наче обвалилася кипучим водопадом униз. Але не встигла перша хвиля водопаду впасти й до середини водяної стіни, як та стіна знову вигнулася вперед і з іще більшою швидкістю стрибнула, здавалося, на екран.

— Ой! — не стримав вигуку Василь.

Міцний удар струснув ракетний корабель. Немовби хтось ухопився за його хвіст і дужими поштовхами намагався підняти ракету, поставити її сторч, на голову. Вже нічого не було видно на екрані. Туман вкрив його.

Ракетний корабель увесь тремтів. Гумові троси, що тримали гамаки з мандрівниками, товсті амортизатори то розтягались, то скорочувались. Гамаки виписували в повітрі криві. З буфету в стіні випала й покотилася пляшка. А корабель гойдався, він ніби напружувався, намагаючись стрибнути.

«Невже не виштовхне вгору?» — подумав Василь.

І ось почувся неприємний тягучий скрегіт. Ракетний корабель повільно рушив з місця. Він терся металевими боками об скелі, він продирався між ними. Рвучко зупиняючись і знову посуваючись, ракета повільно повзла. Припинилися різкі поштовхи знизу вгору, замість них з’явилися інші — ззаду наперед.

Раптом корабель спинився. Оглушливий скрегіт перейшов у гуркіт. Ракета не посувалася далі. Вона тремтіла, кожна річ у каюті вібрувала і дзвеніла. Вода не виштовхнула корабель, він знов лежав, затиснутий скелями…

— Під водою… під водою… — дзвеніло у вухах Рижка.

І знову важкий удар. Щось грюкнуло по стінці ракети — десь біля бічної дюзи. Цей удар гучним дзвоном пролунав у каюті — і стих.

Василь почув стурбований голос Сокола:

— Таки вдарив якийсь уламок скелі!..

Ракетний корабель знов гойднувся. Мабуть, цей міцний удар зрушив ракету з місця. Знову почулися повільні поштовхи ззаду наперед. Поштовх, зупинка, знов поштовх… Немов жива істота, повзла ракета між скелями, шукаючи собі у воді шлях. Раптом вона різко шарпнулась, ще раз спинилась, немов ударилась об щось. А потім усе змішалося перед очима Василя.

Каюта крутнулась, стеля її раптом стала підлогою. Гамак виписував плавну дугу. Потім Василь відчув, що він висить униз головою і догори ногами. Ракета обернулася хвостом угору… З секунду вона стояла так, ніби чекаючи чогось — і важко впала знов, уже на спину. Тепер її мчало хвостом уперед, розгойдуючи дедалі більше.

На екрані перископа щось майнуло. Блиснуло світло.

— Небо! Небо! — радісно гукнув Василь.

Так, це було сіре, хмарне небо. Невисоко над водою проносились важкі хмари, з яких готова була щохвилини ринути злива. Але це було справжнє небо. Ракета визволилася з кам’яних обіймів скель, вона пливла поверхнею нової бурхливої ріки, що котила хвилі давнім своїм руслом — міжгір’ям, у якому ще недавно лежала ракета.

— Ура! Ура! Ура! — вигукував Василь, не пам’ятаючи себе від радості. — Пливемо, пливемо, річкою пливемо.

Сокіл і Гуро схвильовано потиснули один одному руки.

Гойдання ракети почало зменшуватись. Корабель заспокоювався на поверхні річки. Василь відчув, що його груди розпирає радість. Їй треба було знайти вихід, треба було щось зробити. Він не витримав.

Забувши про суворі накази Риндіна, про сталеву дисципліну на ракеті, Василь відстебнув ремені, що прив’язували його до гамака, стрибнув униз, на підлогу, і, ледве зберігаючи рівновагу, широко розставляючи ноги, як роблять матроси на палубі пароплава під час качки, кинувся до навігаторської рубки, вигукуючи «ура!»

Услід йому лунали вигуки здивованих Сокола й Гуро:

— Василю, куди ви?

— Хлопчику, ти що?..

Але Василь не чув нічого.

Як куля, він влетів до навігаторської рубки, підбіг до здивованого Риндіна, який даремно намагався зробити суворе обличчя, ухопив його за шию обома руками і міцно поцілував у щоку гарячим дзвінким поцілунком. Риндін, усміхаючись, похитав головою:

— Ой, пустун! Ой, недисциплінований хлопчисько! От я тобі…

Але в нього самого очі стали вологими. Він не вичитував хлопцеві, а обняв його за шию рукою і разом з ним дивився на екран перископа, на якому швидко пропливали незнайомі скелі й кручі берегів, увінчані зеленими кущами, мережаним листям папороті й дивовижними розлогими деревами.

Ось береги почали відступати. Річка, здавалося, ширшала.

Ракетний корабель, тихо погойдуючись, плив уже поверхнею величезного озера, срібло якого зливалося з далеким обрієм.

Лагідні хвилі м’яко гойдали ракету, що пливла вперед і вперед, гордо піднявши ніс. Дюзи її дивилися під кутом у воду. Хід ракети помітно повільнішав. І ось вона спинилася зовсім.

Риндін обернув до себе схвильоване обличчя Василя:

— Хлопчику мій, іди до каюти. Скажи товаришам, що я даю старт. Я не знаю ще, в який бік ми полинемо — на північ чи на південь, на захід чи на схід. Однаково, хмари надто густі, навіть інфрачервоний екран неспроможний нам показати, де зараз Сонце. І ми не можемо виконати наш обов’язок: надіслати на Землю третю ракету-листоношу. Бач, які хмари?