Він відхилив голову. І стільки суму було в його словах, що Сокіл не знайшов що відповісти. Він мовчки надів скафандр і вийшов: так чи інакше, не можна було гаяти часу. Найкращий спосіб забути про горе — працювати. Сокіл добре пам’ятав це правило.

А роботи було ще багато. Правда, інфрарадію вони вже добули достатньо. Проте ультразолота (знайдений Соколом метал був саме ультразолотом) ще було мало. Геолог тільки почав приносити до ракети самородки.

Поклади ультразолота, як визначив Сокіл, були дуже багаті. Скеля, що розсілася від вибуху гранати, розкрила багатюще гніздо. Наче хтось навмисне приготував тут велику кількість самородків ультразолота. Гніздо це було довгасте і зникало далі під скелею. Сокіл зібрав усі самородки, що опинилися зовні, і тепер готував щілину, щоб підірвати скелю далі. Тоді залишиться тільки збирати самородки, вибиваючи їх з породи киркою або лопатою.

Василь сидів біля вікна каюти. Перед ним, почеплений до рами, висів мікрофон. Ось уже шість годин підряд юнак повторював свій заклик до Гуро. Чи чув його мисливець? Василь твердо вірив у це. Інакше не могло бути. Він, Василь, допоможе Гуро знайти шлях до ракети. І юнак не відходив від мікрофона, він нікому не дозволяв зайняти це місце.

— Товариш Гуро вже звик до мого голосу. Не треба, не треба, я посиджу ще, я витримаю, — відповідав він товаришам.

Микола Петрович похмуро працював, приводячи до порядку склад для ультразолота. Старий академік механічно, як машина, переставляв ящики, звільняв місце, складав перші самородки. Але все це він робив мляво, неенергійно.

Вперше за весь час подорожі він підупав духом. Це вже був не той бадьорий Риндін, що досі вселяв усім віру в успіх. Утрата чудового товариша й помічника, занесеного велетенською бабкою, якось вибила Миколу Петровича з колії. І водночас він добре знав, що цього аж ніяк не можна було виявляти. Він намагався бути бадьорим, іноді навіть силкувався жартувати.

Він відганяв від себе думку про загибель мисливця. Але завжди розсудливий і вдумливий, він добре розумів, як мало шансів було на те, що їм доведеться ще побачити Бориса. Проте він не спиняв Василя, він сам з надією прислухався до його закликів. Хвилинами він так само щиро, як і Василь, вірив, що Гуро все чує і поспішає до ракетного корабля. Але так було тільки в окремі хвилини.

Частіше, як-от зараз, старий академік заздрив цьому юнакові з його невичерпною вірою в повернення Гуро. Варт було лише прислухатися, як вимовляв Василь слова, чи побачити, як дивився він у вікно на знайомий йому краєвид. Василь щиро вірив у повернення Гуро. Він знову й знову повторював:

— Ми чекаємо вас, товаришу Гуро. Поспішайте, бо ми дуже турбуємося за вас!..

Сотні разів хлопець повторював ці слова. Очі його невідривно стежили через вікно за близьким обрієм, на якому вимальовувались скелі міжгір’я. Він стежив за кожним кущем, немов чекаючи появи Гуро. Василь сподівався: ось іще хвилина мине, дві, три — і Гуро вийде з-за кущів. Адже саме в цьому напрямі понесла його бабка. Тільки б не завадили сутінки. Щастя, що день на Венері довший!..

Риндін збирався вийти з каюти, коли почув за собою збуджений вигук Василя:

— Він! Ось він! Іде!

Микола Петрович не встиг нічого спитати, як Василь уже вискочив у двері і швидко протупотів коридором. Потім грюкнув зовнішній люк. І стало тихо.

Схопившись рукою за груди, де скажено стугоніло серце, немов готове ось-ось вистрибнути, Микола Петрович несміливо підійшов до вікна. Він боявся повірити цьому, щоб потім гірко не розчаруватись.

Ось краєвид міжгір’я. Нічого не видно. Може — це лише примарилося Василеві? Хлопець надто довго сидів біля вікна, стомився, знервувався вкрай, йому примарилось… А серце все ще стугоніло, очі все ще прогортали поглядом кожен кущ.

І раптом Микола Петрович ледве не впав у крісло, що стояло біля вікна. Ноги його затремтіли, він відчув, як очі його стають вологими.

Там, далеко, на високому гребені міжгір’я, він помітив маленьку фігурку. Так, так, це була людина в скафандрі, це був Гуро! Борис повернувся, це він, він іде до ракетного корабля, живий, врятований!..

Сльози котилися по щоках Миколи Петровича — і він не помічав їх. Хіба він хоч на хвилинку втрачав віру в повернення Бориса, відважного, сміливого й рішучого Бориса?..

Проте — чого Борис хитається? Чого він не йде рівно? Він майже падає… Так утомився?..

Микола Петрович догадався: мисливцеві не вистачило кисню в резервуарах. Він задихається, задихається. Безглуздя, жах — задихнутися за кілька сотень метрів від товаришів…

Вчепившись руками в раму вікна, Риндін бачив, як Гуро впав. Він упав на схилі і ледве затримався, щоб не покотитися вниз. Очевидно, він був майже непритомний. Руки його чіплялися за каміння. Ось він сів, спираючись руками об ґрунт. Намагається підвестися… Знову падає… Його шолом хитається з боку на бік, немов у Гуро не вистачає сили навіть сидіти…

— Він задихається, задихається!.. Вадиме!.. Василю!..

Знизу повільно (чи, може, це тільки звідси здавалося, що повільно?) підіймався до Гуро Василь. Юнак був без скафандра. Він поспішав, він видирався на крутий схил, бо не хотів витрачати час на обхідний шлях, де не було так круто. А ще нижче підіймався навздогін Василеві Сокіл, одягнений в скафандр.

Чи встигнуть вони? Гуро задихнеться, поки вони наблизяться до нього й принесуть до ракети…

Гуро впав знову. Ні, підводиться… Спирається на руки. Голова його звисла. Він уже не йшов, він повз до великої скелі. За півхвилини він був біля неї, сів, зіпершись спиною. Непевними рухами почав скидати з себе шолом. Що це значить?..

— Так, так, Борисе! — прошепотів Микола Петрович. — Навіть вуглекислотне повітря Венери краще, ніж отруєні гази всередині шолома…

Від Василя до Гуро залишалося не більше як метрів із двісті. Правда, ці двісті метрів припадали саме на кручу.

Гуро, нарешті, скинув шолом. Він поклав його біля себе і хапав повітря широко розкритим ротом. Він бачив допомогу, що наближалася до нього. Він, знесилений, махнув рукою назустріч Василеві. Здавалося, він щось хотів вигукнути, але видно було, що в нього на це не вистачає сили. Ось він підвівся, взявши шолом у руку, і знову рушив униз. Він усе ще хитався і хапався вільною рукою за скелі, але йшов.

Василь щось гукав йому знизу, махав рукою. Гуро не відповідав.

— Швидше, швидше, Василю… — шепотів Микола Петрович.

І ось Гуро впав знов, його насичений вуглекислотою організм вимагав свіжого повітря, вимагав кисню. Кисню не вистачало. Організм відмовився працювати. Гуро нерухомо лежав на скелі. Голова його безсило звисла, ще мить — і він скотиться вниз, на гострі скелі, розіб’ється…

Микола Петрович до болю закусив губу:

— Та невже ж… невже ж…

Сокіл наздоганяв Василя, що вже нахилився над Гуро, намагаючись підняти його. Ось Сокіл узяв нерухоме тіло мисливця за ноги, Василь — за плечі. Вони понесли його вниз.

Тепер Микола Петрович не дивився більше у вікно. Він вистилав підлогу ковдрою, вмощував подушку, щоб було куди покласти Гуро. Він вніс в каюту запасний циліндр із рідким киснем, приготував трубку, якою кисень йтиме через рот Гуро до легенів. Раз у раз поглядав у вікно — чи далеко?

Ні, вони були зовсім близько. Вже сутеніло — швидко, як завжди сутеніло на Венері. Тепер Микола Петрович бачив у вікні самі силуети. Грюкнув зовнішній люк. Важкі кроки почулися в коридорі. Відчинилися внутрішні двері.

— Швидше, швидше, сюди! Я приготував усе!

Першим увійшов Василь. Обличчя його посиніло, він важко, уривчасто й глибоко дихав, хапаючи повітря широко розкритим ротом.

— Сюди, сюди, на ковдру!

Очі в Гуро були ніби скляні. Бліде, як полотно, обличчя, стиснутий рот — все це не віщувало нічого доброго. Проте Микола Петрович не гаяв часу марно. Він підніс до вуст Бориса трубку від циліндра з киснем і з радістю помітив, що губи ледве помітно ворухнулися.