Отож, з самого початку нашої небесної подорожі потужні радари на Землі весь час надсилають у простір, у напрямі нашого ракетного корабля безперервні повідомлення на коротких радіохвилях. Ці повідомлення мусив приймати наш спеціальний чутливий радіоприймач — і зв’язок був би сталим і постійним, принаймні, в тому розумінні, що ми чули б голос Землі. Так передбачалося…

Але зовсім не так сталося. Чому? Знов-таки через це кляте космічне проміння…

Повідомлення з Землі ми приймали дуже недовгий час. Вже на другу добу нашого польоту ми ледве чули голос диктора крізь безперервний дрібний стукіт — немов якийсь невгамовний барабанщик весь час безнастанно бив у маленький барабан, заглушаючи такий рідний голос, що дедалі слабше долинав до нас з Землі.

Спочатку ми не розуміли, що сталося. Довго шукали причину того тріску й стукоту в самому приймачі. Але він Працював добре. Вже наприкінці третьої доби польоту голос диктора з Москви остаточно зник у тому тріску. І все ж таки ми ще не знали остаточно, в чому річ.

І тільки після жахливого випадку з впливом космічного проміння, про який я вже розповів, — Микола Петрович якось увечері (звісно, вечір ми відзначаємо тільки за годинником, за звичкою, і тоді говоримо, що ми вечеряємо!) сказав:

— Здається, тепер можна знайти пояснення й дивній поведінці нашого радіоприймача…

— А саме? — підвів на нього запитливі очі Гуро. Адже саме йому, що мав доручення стежити за радіозв’язком, було найбільш неприємним те, що ми нічого не чули з Землі.

— Певна річ, я не можу ручитися, — вів далі Микола Петрович, — бо це тільки моє припущення. Але іншого в мене немає, це поки що єдине можливе пояснення. Винне космічне проміння! Ми летимо у дуже інтенсивному потоці того проміння. І воно своєю силою зводить нанівець всі спроби земних коротких радіохвиль дістатися до нас… Заглушає радіохвилі і замість них немов насичує наш радіоприймач отими трісками й барабанним стукотом… Така, на мою думку, причина того, що ми не чуємо Землю…

Всі ми мовчали. Пояснення було досить переконливе. Але воно неспроможне було щось виправити. Кляте космічне проміння обірвало можливість чути Землю, чути Батьківщину!.. Хто знає, що воно може ще принести нам, які неприємні несподіванки…

Проте я не закінчив ще про всі засоби нашого зв’язку з Землею. Якщо потужні земні радари могли випромінювати такі міцні радіосигнали, що вони линули далеко у всесвіт, у глибини космосу, то зрозуміло, що ми не мали можливості надсилати на Землю подібні сигнали. Де ж ми на нашій ракеті взяли б такі потужні джерела електрики?.. Для цього не вистачило б ніяких наших запасів мініакумуляторів.

Отож, з свого боку ми мусили подавати повідомлення про себе іншим засобом, не за допомогою радіосигналів. Микола Петрович розробив дуже цікаву систему.

У нас є чотири маленькі ракети-листоноші. І ці невеличкі прилади ми бережемо, як скарб. За планами Миколи Петровича, першу ракету-листоношу маємо відрядити на Землю тоді, коли будемо наближатися до Венери. Другу ми надішлемо до Землі після того, як опинимося на Венері. Третю — перед поворотним вильотом. І четверту — з міжпланетного простору, по дорозі до Землі. Четверта ракета пережене нас і сповістить про точний час нашого прибуття.

До пуску першої ракети-листоноші залишилося ще день-два. Ми наближаємося до Венери. Перший етап нашого шляху закінчується. Венера сяє, як ніколи. Вибух вулкана давно закінчився — і вся поверхня темнішої частини планети знов стала однаковою, попелястою.

Я знаю, Миколі Петровичу хочеться скоріше надіслати на Землю ракету з відомостями про наш політ. Але він людина суворої дисципліни і терпляче чекає строку, коли випуск ракети передбачено планом. А поки що ми розмовляємо на різні теми, зокрема, і про зв’язок з Землею.

Людині на Землі навіть трудно було б уявити собі, як болісно ми тут, у ракетному кораблі, відчуваємо відсутність повідомлень з Землі, з рідної нашої Москви! Я вже сказав якось? — напівжартома, звісно:

— Яка шкода, що на Землі не знають про цю нашу неприємність! Ну що б їм не випустити слідом за нами отаку саму ракету-листоношу? Наздогнала б вона нас, привезла б нам свіжі газети, листи… От весело б було!..

Так само жартуючи, Сокіл відповів мені:

— Цікаво довідатися, як би ви ловили в космосі ту ракету-листоношу, Василю? Наш корабель здається тут мізерною порошинкою, а що ж казати про таку ракетку!..

Так чи інакше, а відсутність зв’язку з Землею на нас впливає дуже неприємно — тим більше, що ми на. нього твердо сподівалися. І мушу зізнатися, що мені просто не хотілося вірити поясненням Миколи Петровича відносно того космічного проміння. Адже виходило, що ми аж до самого повернення нічого не знатимемо про справи на Землі, в нашій рідній Радянській Країні…

Ось чому час від часу я на дозвіллі (хоч, правду кажучи, його в мене було дуже обмаль!) порався біля радіоприймача, намагаючися відшукати в ньому ще якусь причину, якусь несправність, — не вірив, що знайду, а все ж таки шукав…

Гуро (я помітив це) іноді з співчуттям придивлявся до того, як я крутив ручки приймача. І одного разу навіть сказав мені:

— Ану, давай, Василю, попрактикуємося. Ти лишайся біля приймача, а я, скажімо, з навігаторської рубки буду подавати тобі сигнали нашим радіопередавачем. Слухай мій голос і відзначай, в якій мірі його глушитиме цей наш ворог, космічне проміння!..

Сказано — зроблено. Ми з Гуро дістали радіостанцію, і він пішов з нею до навігаторської рубки, подавати звідти сигнали. А я лишився біля приймача, тримаючи якнайточнішу настройку на встановлену нами коротку радіохвилю — ту саму, на якій працювали земні радари, що надсилали нам повідомлення, заглушені космічним промінням.

Вже через кілька хвилин довелося визнати, що припущення Миколи Петровича було правильним. Перебуваючи від передавача на відстані всього метрів шість-сім, я ледве приймав на навушники сигнали, які надсилав мені Гуро. А в умовах земної атмосфери цей передавач забезпечував зв’язок на відстані до тисячі кілометрів…

Покрутивши ще кілька хвилин ручки настроювання, я хотів уже зовсім кинути цю марну справу і вимкнути приймач. Але Гуро продовжував подавати сигнали. Я розбирав його слова, що ледве чутно дзижчали в навушниках:

— Алло… алло… говорить… говорить… слухайте… слухайте… раз-два-чотири-п’ять… слухайте… слухайте…

Голос то зовсім зникав, то, навпаки, дужчав.

— Слухайте… слухайте… говорить… слухайте… слухайте, ракета… слухайте, слухайте, ракета… говорить Земля… ракета Риндіна, слухайте нас…

Що за жарти? Чому Гуро говорить так, ніби він не з нами разом, не в ракеті!? І ще — чому передавач раптово почав так змінювати його голос? Це ж просто дивно, це зовсім не його голос…

— Слухайте, слухайте, ракета Риндіна! Говорить Земля, говорить Земля! Алло, говорить Земля…

Може, я збожеволів? Може, це якийсь новий прояв впливу того страшного космічного проміння?.. Адже це не голос Гуро, це… це — Земля!..

— Василю, що з вами? Ви зблідли! На себе стали не схожі!

До. мене підійшов стурбований Микола Петрович. Не відповідаючи ані жодним словом, я ввімкнув другу пару навушників і подав йому. Микола Петрович здивовано глянув на мене, але надів навушники. Я з острахом дивився на нього: може, мені все це примарилося, може, це й справді жарти космічного проміння…

Але ось на обличчі Миколи Петровича з’явився вираз безмежного здивовання. Обома руками він щільніше притиснув навушники до вух. Він жадібно слухав. Значить, мені не мариться? Так, я й далі чув:

— Говорить Земля, говорить Земля! Ракета Риндіна, слухайте нас, слухайте. Дуже турбуємось за ваш стан. Найпотужніші телескопи загубили вас з поля зору. Побоюємося, що ракета змінила напрям. Перевірте напрям польоту, перевірте напрям. Надсилайте негайно ракету-листоношу. Алло, говорить Земля з допомогою потужних радарів… Алло, говорить Земля. Ракета Риндіна, слухайте нас…

Це повідомлення повторювалося знов і знов. Адже на Землі не знали, чи почули ми його. Вони повторювали весь час те ж саме. А ми слухали, як зачаровані, голос Землі, не маючи сили відірватись від навушників…