— Значить, мир? — прошепотів Артем.
Дорбатай повільно опустив свою чашу. Він дивився просто в обличчя Сколота, який узяв з своєї чаші золоту фігурку сови і розглядав її. Віщун дивився пильно, не зводячи очей. Щось хиже майнуло в виразі його сухого, жорстокого обличчя. Потім він перевів погляд на Гартака, і холодна посмішка скривила його губи.
— Дивіться, Гартак тремтить, наче його трусить пропасниця! — вигукнув здивований Артем.
Гартак справді тремтів. На обличчі його позначився переляк, він нервово стискав руки, сіпав головою, мов відганяв настирливу муху. Дорбатай презирливо дивився на нього, доки Гартак опанував себе. Тоді віщун звернувся знов до Сколота:
— Чи задоволений ти, Сколот, моїм подарунком?
Сколот підвів на нього очі:
— Задоволений… якщо подарунок був від щирого серця…
Дорбатай сухо засміявся:
— Я подарував тобі священне зображення перед лицем неба й богів, перед усіма твоїми гостями. Хіба може такий подарунок бути нещирим?
— Добре, хай так. Але що ти, Дорбатай, бажаєш тепер одержати від мене? — запитав Сколот. — За звичаєм, я не можу ні в чому відмовити тобі. Але пам’ятай, що є деякі речі… чи люди… яких я не радив би тобі просити в мене, бо…
Вождь не закінчив. Але в голосі його була глибоко прихована загроза. Це відчувалося виразно. Дмитро Борисович тихо мовив:
— Бачите? Це, мабуть, про нас!
Дорбатай гордо випростався:
— Я не хочу просити в тебе, брате мій Сколот, нічого коштовного. Мені, скромному віщунові, це не личить. Але боги наказали мені розповісти сьогодні тобі і всьому народові про долю зрадника Скіла. Боги наказали мені помиритися сьогодні з тобою і подарувати священне зображення. І боги сказали мені й про те, що саме я мушу вимагати від тебе, Сколот. Ти не можеш відмовити мені, бо такий звичай і така воля богів…
Старий вождь похитав головою:
— Не будемо заздалегідь сперечатися, Дорбатай! Я попередив тебе. Кажи тепер, чого ти бажаєш?
Сухий голос Дорбатая пролунав різко й загрозливо:
— Боги хочуть, щоб ти віддав їм чужинців!
Його суха витягнена рука вказала на вчених.
— Цього я не зроблю, — твердо відповів Сколот.
І в відповідь на це виразний голос ремства пролунав над майданчиком. Скіфи, збуджені Дорбатаєм, підбурені багатіями, не схвалювали цієї відповіді.
Дорбатай, не обертаючись, показав рукою на майданчик:
— Подивися, брате мій Сколот, прислухайся! Спитай у старшин, спитай у народу. Що скаже він? Ти чуєш його голос — він проти тебе!
Сколот подивився круг себе. Він побачив скеровані на нього запитливі, чекаючі погляди натовпу. Скіфи прислухалися до суперечок між двома могутніми братами. Вони ждали, вони не знали ще, хто саме вийде переможцем. Ясно було одне: той, в чиїх руках опиняться чужинці, подола другого. І на це Сколот погодитись не хотів. Він рішуче хитнув головою:
— Ні!
— Боги вимагають цього! — закричав раптом віщун. — Боги вимагають цієї жертви! Боги загрожують народові сколотів вогняними стрілами! Я чув сьогодні голос богів! Чужинці споганили священний жертовник, вони знущалися з богів! Тільки їхньою кров’ю можна змити таку образу. Віддай чужинців, Сколот, інакше гнів богів упаде на тебе!
Голос його зірвався, перейшов на лютий, пронизливий вереск. Він, здавалося, ошаленів. Він вимахував руками, сива голова його тряслася, з губ зривалася слина, він тупотів ногами й кричав:
— Віддай чужинців, що осквернили наші святині!
— Ні, — похитав головою вождь.
— Боги вб’ють тебе, Сколот! Згадай про Скіла! Ти зраджуєш. богів! Спинися, Сколот! Віддай чужинців!
— Ні!
Несподівано Дорбатай вигукнув серед тривожного мовчання:
— О боги, великі й суворі боги! Слухайте мене!
Він звичним жестом підніс руки вгору. Голос його стишився, вигуки змінилися на пристрасне шепотіння, яке було чути все-таки на весь майданчик:
— Великі й грізні боги, прислухайтесь до голосу вашого смиренного служника Дорбатая! Я переказав Сколотові те, що ви говорили мені. Я попереджав його, я зробив усе, що міг. Мені важко думати про вашу страшну кару, суворі боги. Хай не зачепить вона мене й відважний сколотський народ! Хай упаде лише на того, хто порушує ваші закони, хто зневажає вищі веління!..
Іван Семенович помітив: Дорбатай на мить спинився, швидко зиркнув у сторону Сколота, мов перевіряючи щось. І заговорив знову, то шепочучи, то переходячи на неприємний надірваний вереск:
— Про одне лише благаю вас, о боги! Відведіть вашу кару від неповинних людей, не торкайтеся їх вашим спопеляючим гнівом! Коли ж гнів ваш такий страшний, то скеруйте його проти того, хто єдиний винний перед вами!
Він змовк, його піднесені вгору руки тремтіли. Напружена тиша обгорнула майдан. В цій тиші з натовпу пролунав чийсь збуджений, мов переляканий вигук:
— Віддай чужинців богам, о Сколот! Віддай!
І враз почулися інші вигуки з різних боків:
— Віддай, віддай, Сколот! Боги гніваються, віддай!..
Вигуки то вщухали, то гучнішали: кілька голосів кричали, не вгаваючи. Це були голоси старих, поважних багатіїв, які забули про свою пиху і галасували дужче за всіх, збуджуючи решту скіфів:
— Послухай Дорбатая, Сколот! Віддай, віддай чужинців богам!..
Рвучким рухом старий Сколот підвівся. Він стояв, високий і суворий, проти Дорбатая і гнівно говорив:
— От яке твоє замирення, Дорбатай! Ти знов сієш розраду у моєму народі! Ти не облишив твоїх звичок! Гаразд! Ти не злякаєш мене. Слухайте, відважні мої воїни та мисливці, слухай мене, народ сколотів! Я відкрию вам таємницю Дорбатая, слухайте…
Голос його раптом увірвався. Сколот, підвів руку до горла. Він важко дихав, йому не вистачало повітря. Він розкрив рот і дихав жадібно, він розривав рукою комір свого святкового одягу.
Очі старого віщуна радісно блиснули. Несамовитим голосом він зарепетував:
— Боги карають Сколота! Дивіться, воїни та мисливці, дивися, народ! Боги не дали Сколотові говорити! О суворі й грізні боги, покарайте відступника, але залиште невинних!.. Боги, покарайте порушника священних звичаїв!..
Обличчя Сколота мертвенно зблідло. Зловісна синювата тінь з’явилася на ньому. Він похитнувся, намагаючись ухопитись за щось, щоб не впасти. Через силу Сколот мовив:
— Зачекайте… зараз… я… скажу…
Його слова заглушив переможний вигук Дорбатая:
— Боги карають Сколота! Боги проти нього!
Скіфи схоплювалися з місць, штовхали один одного, просувалися вперед; але ніхто не насмілювався наблизитись до підвищення, перед яким стояв і репетував Дорбатай.
Ще раз спробував заговорити Сколот і знову не міг. Видно було, як він бореться сам з собою. Ось він через силу випростався, звів руку, відкрив рот — і не сказав нічого. Ноги його зомліли, і старий вождь важко поточився й упав на землю. Кілька воїнів кинулись до нього, щоб допомогти. Але вони спинилися під владним окриком Дорбатая:
— Стійте, нерозумні! Стійте, якщо не хочете, щоб гнів богів упав на вас! Не наближайтесь до покараного богами!
Воїни стояли, нерішуче поглядаючи то на Дорбатая, то на Сколота, який майже нерухомо лежав на землі. Бронзовий шолом старого вождя впав з його голови. Руки розкинулись по землі, очі на синюватому блідому обличчі закотилися вгору. Руки безсило здригалися.
— Він умирає, умирає! — прошепотіла Ліда. — Що ж це таке, товариші?..
Тепер на допомогу вождеві кинувся Варкан. Але його зустріли мечі й кинджали помічників віщуна. Всі події, всі можливості були заздалегідь передбачені підступним віщуном і його прихильниками, що потроху сходились біля підвищення й спинялися круг нього. Помічники віщуна тимчасом оточили вчених і разом з ними Варкана.
Молодий скіф спинився: він неспроможний був битися з десятком озброєних помічників Дорбатая. А Сколот уже не рухався, його тіло завмерло. Ось іще раз звелися груди, ще раз ворухнулися руки. І все. Старий вождь помер.
