— Ні! — почувся пронизливий крик…

У дверях стояв Даміан, тримаючи перед собою меч. Він рішуче підійшов до Інгули і став перед нею, закривши її тремтячу постать своєю спиною.

— Даміане, не втрачай свою єдину можливість долучитися до Ритуалу… Ти навіть уявити не можеш, що він тобі дасть… — голос доктора Калігуси був тихим, переконливим і заворожуючим. — Лицарю, ти все життя хочеш скніти на побігеньках у якогось полохливого й бундючого сюзерена? Хочеш здохнути в гарнізоні забутої Богом і людьми напіврозваленої фортеці? Або згинути в якомусь поході на сусіда твого господаря? Ти ж все життя будеш каятися, що не долучився до Ритуалу! А якщо не відступиш негайно, то шкодувати почнеш прямо зараз…

Губи Даміана затремтіли.

— Біжи, Інгуло! — закричав він у відчаї, немовби намагаючись придушити свої вагання. — Рятуйся!

Інгула кинулася до дверей. У спину їй вдарив сміх доктора Калігуси…

Інгула вихопилася на подвір’я й заточилася, майже засліплена яскравим сяйвом повного місяця, що зависав прямо над її головою. Небом котилися чорні хмари, але якимось дивом оминали місяць. По дворищі, тяжко збиваючи землю, навіжено вибрикував її кінь. Дівчина підбігла до нього, крутнулася дзиґою, ледь уникнувши удару копитами, ухопилася за гриву й за мить опинилася верхи. На її щастя, хоч сідла й не було, та уздечка мотлялася навколо його голови, вкритої білою піною. Інгула щосили вдарила босими п’ятами по змилених боках тварини й полетіла в степ… У її обличчя тяжко вдарив вітер. По небу глухо прокотилося відлуння далекого грому. П’янкі пахощі трав закрутили голову. У повітрі відчувалася свіжість близького дощу. Попереду тьмяно стелився вільний степ. Інгула гнала коня, і з її грудей рвався переможний крик. Ось і терни — проскочити їх і все — цей страшний млин і ця річка зникнуть, немов дикий сон…

Перед тернами кінь став «свічкою» — Інгула ледь утрималася на ньому, охопивши руками кінську шию… Тварина схарапуджено закрутилася на місці — з тернів вихопилися чорні тіні із палаючими червоними очима… Вовки? Великі пекельні пси? З півдесятка хижаків кинулися до коня. Той кинув копитами, відбиваючись від них, розвернувся й погнав назад… знову до млина… Вовки оточували його півколом… Вони неслися поруч, не торкаючись широкими лапами землі, і лише, коли Інгула намагалась спрямувати свого скакуна вбік, щоб вихопитись із цього жахливого капкану, найближчий хижак із гарчанням кидався на коня, наполегливо спрямовуючи його назад, до млина, обриси якого вже чітко виступали під світлом місяця…

Вони ж мене назад заганяють!!! — серце Інгули здушив крижаний холод. Урешті їй вдалося спрямувати вороного трохи вбік — найближчий вовк на мить відстав — але цього було досить, щоб кінь оминув подвір’я млина й понісся до широкого річкового плеса… Ще одна тінь, на цей вже раз людська, у довгому чорному плащі (Отець Бергус? Чи доктор?) вихопилася з темряви… Над головою Інгули майнула довга сітка… Дівчина ледь встигла нахилитися, майже втиснувшись у спину свого скакуна. Тяжка свинцева куля боляче вдарила по спині, але сітка полетіла далі.

Утікачка переможно озирнулася — кінь добіг до води… Декілька разів вона намагалася спрямувати його в річку, але він крутив головою й перелякано тупцював на краєчку берега, грузнучи копитами в піску… Інгула знала свого добре вишколеного коня, їй не раз доводилося долати на ньому значно небезпечніші стрімкі гірські ріки, але на цей раз його щось жахало в цій спокійній повільній течії. Позаду залунали крики… Вони наближалися і зливалися в одне безжальне слово — «Лови!»…

Вовки зупинилися і, нахиливши довгі хижі пащі, загрозливо гарчали. Вершниця зіскочила з коня і хляснула його по змиленому крупу… Скакун заіржав і погнав чвалом уздовж берега. Дівчина почула за спиною свист арканів, але, не озираючись, одним стрибком вскочила у річку. По поверхні плеснули відразу два зашморги, але Інгула вже плила глибоко під водою…

Вона пропливла більше десяти метрів і винирнула на поверхню, жадібно хапаючи ротом вологе й тепле нічне повітря… Зненацька почула позаду плескіт і рвучко озирнулася — прямо на неї дивилися величезні й неприродно красиві дівочі очі… Прозоро-бліде обличчя, освітлене яскравим білим місяцем, пасма зеленого довгого волосся, які м’яко стелилися навколо довгої білої шиї по водяному дзеркалі, на мить примусили Інгулу застигнути. Тонкі пергаментні губи русалки скривилися в посмішці, і вона дзвінко й зневажливо засміялася в обличчя втікачки.

У ту ж мить Інгула відчула, як десь там, під водою, цупкі руки схопили їїЇ за литки, коліна, стегна — і нестримно потягнули на дно. Вона безпорадно й перелякано сплеснула руками і, ледь встигнувши схопити ротом повітря, із широко розкритими очима занурилася під воду. Прямо перед собою вона побачила ще одну дівчину… Обрамлена зеленими косами, які, мов змії, вилися навколо її голови, та теж сміялася. Інгула чула її сміх, бачила прозору довгу сорочку, яка ледь коливалася навколо гнучкого тіла, відчувала руки, які тиснули на плечі й занурювали у глибину… Навколо Інгули в сріблястому сяйві води крутились дівочі тіла у прозорих сорочках. Дівчата тягнули руки, хапаючи її своїми тонкими руками із неприродно довгими пальцями… Русалки сміялися, і утікачка божеволіла від їх сміху… Чиїсь руки тягнули її на дно, і байдужі риби повільно пропливали над її головою. Інгула відчайдушно заборсалася… Русалка, яку вона побачила першою, уже не сміялася. Вона обхопила її, міцно притиснувши її руки. Інгула забилася, не в змозі позбавитися цих нелюдських міцних обіймів. Останні краплі повітря залишали легені. Русалки в божевільному танці вилися навколо… У їх руках звивалися водорості, якими вони готувалися сповити тіло своєї нової жертви…

Русалка, яка тримала Інгулу, уп’ялася губами в уста полонянки. Та здригнулася… Вона зрозуміла — ще мить, і її земне тіло просто вибухне, а потім, сповите водоростями опуститься на дно. А далі? А далі повинна була прийти свобода, Свобода Русалки. Утім, якась частина Інгули ще знаходила сили для опору. Її пальці намацали руків’я кинджала, який ще висів у неї на поясі… І коли Інгула рвонулася, несподівано легко позбавившись русалчиних обіймів, то побачила в зелених очах тієї щось схоже на людський жаль чи здивування… Чи те й інше водночас? З’ясування цього було зовсім не на часі. Інгула закрутилась, креслячи навколо себе кола кинджалом. Русалки майнули від неї, і розрізані мотузки з водоростей, гойдаючись, стали опускатися на дно… Дівчина схопила зубами лезо й попливла до поверхні…

…Хитаючись, вона вийшла на берег і безсило впала на коліна, випльовуючи воду з легенів. Сили повільно поверталися до неї. Страх і розпач погнали її вперед — до лісу, що темнів на пагорбі… Перші краплі дощу задріботіли по її обличчю, мокра сорочка обліплювала тіло, в’яжучи кожен рух… Із очей Інгули котилися сльози, стиснувши зуби й напруживши м’язи, щоб хоч трохи вгамувати невпинне дрижання, вона видряпувалася по схилу до перших лісових дерев… Зупинившись коло найближчого, дівчина прихилилася до високого стовбура, обхопивши його тремтячими руками. Ноги не тримали її. Інгула повільно опустилася на коліна, впершись гарячим чолом у вологу кору. Їй здалося, що вздовж стовбура пульсує стрімка енергія, частина якої передається і її тілу. Вона озирнулася — з річкових комишів виринали білі тіні й легко, майже не торкаючись землі, наближалися до неї. «Дякую, тобі, дерево!» — Інгула із жалем відпустила стовбур і майнула в ліс.

…Вона бігла, петляючи між деревами. Зарості ставали все густішими, час від часу тонке гілля кущів хляскало по тілі, але вона не зауважувала болю. Жах знову повертався до Інгули — вона чула, як зовсім недалеко позаду хрумкотить гілля — гонитва наближалася.

— Інгуло! Інгуло! — чулися радісні крики. Чоловічі й жіночі. Але в них майже не було нічого людського. Здавалося, вони лунають із якихось потойбічних вимірів, які раптом розкрилися й випустили в цей ліс цілу зграю зловісних істот… І ці істоти зараз переслідували її, Інгулу…