— Так, перевдягайся! — наказав я.

— Ти хотів сказати — роздягайся, — спробувала перейти на звичний грайливий тон Марина.

— Роби, що я кажу, — одягай джинси, кросівки, сорочку! Зараз ми звідси забираємося.

— Відпочивати?

— Так!

Марина радісно шугнула в кімнату.

Я обережно підійшов до вікна — подвір’я біля під’їзду було геть порожнє. Місяць яскраво освітлював високі тополі і старі обвалища, що вже починалися за дорогою навпроти.

Я сів на табурет біля дверей і перевірив шнурки на своїх кросівках.

— Скоро ти там? — крикнув я до кімнати, де продовжувала копирсатися Марина.

— Зараз, любий, — з-за дверей висунулася напівгола Марина, — почекай хвилину.

Розрахунок мій був простий: вийти з Мариною на вулицю, сісти на таксі, а там десь по дорозі вискочити серед будинків.

Але в мої плани знову втрутилися нові обставини. І, як завжди, ці обставини розпочалися з нового дзвінка у двері…

— Не відчиняй! — почув я розпачливий вигук Марини. — Це він!

— Хто — він? — трохи приречено запитав я.

— Владік! — перелякано відповіла вона.

Тим часом у двері продовжували нахабно дзвонити, час від часу додаючи удари ногами.

З мене було досить. Я відчинив двері — здоровенний голомозий амбал постав переді мною, немов чудовисько з темряви. Амбал, не звертаючи на мене уваги, ввалився до кімнати.

— Де Марина? — грізно запитав він.

— А ти хто такий? — утомлено запитав я.

— Слухай, мужик, у мене часу немає з тобою тюльку травити, де ця чувирла? Я ж бачу, що її туфлі в тебе стоять.

— Слухай, приятелю, ти все ж у чужій квартирі, може спробуєш бути більш увічливим? — у глибині душі я сподівався, що зараз Марина кинеться йому на шию, і я нарешті залишуся знов один.

З кімнати вискочила Марина — на ній — одна сорочка, а її напрочуд довгі ноги були взуті в мої капці. Узагалі, я завжди підозрював, що вона буває щирою тільки коли спить або коли виходить з себе.

— Слухай, Владік, я сказала тобі, що ти повний урод, і я не хочу навіть дихати одним повітрям з тобою! Забирайся з моєї квартири!

За інших обставин я просто замилувався б її гнівним тоном і від того ще більш чарівним обличчям, стрункою фігурою, яка, здавалося, ось-ось позбудеться цієї фланелевої сорочки й майне кудись до обріїв. Але у Владіка почуття прекрасного було, вочевидь, повністю атрофоване.

— Ах ти, б…! — заревів він і кинувся до дівчини. Особливих заперечень у мене не було, але й такі форми поведінки, особливо у власній квартирі, я не вітав.

— Охолонь, братан! — сказав я і спробував стати перед грізним Владіком, який, немов тяжкий панцир, пер уперед, намагаючись покарати за невідомі мені гріхи тремтячу Марину.

— Пішов ти..! — тяжкий кулак накреслив блискавичну траєкторію над моєю головою. Невеличка шафа для одягу, що, на своє нещастя, опинилася на цій траєкторії (я встиг пригнутися) розлетілася на всі свої складові. Мені нічого не залишилося, як буцнути ногою войовничого Владіка в пах. Дуже не благородно, але надзвичайно ефективно.

Бідака зігнувся, заскиглив, деформувався і впав на лінолеум. Я озирнувся на Марину. І мені на мить здалося, що в неї на пальцях поблискують сталеві нігті. О, що таке її подряпини, я знав занадто добре! Тому я втішив своє сумління думкою, що Владік порівняно легко викрутився. Про всяк випадок я нахилився над ним і рубанув ребром долоні по потилиці. Хвилин десять відключки тепер йому було гарантовано.

— Він ніколи один не ходить, — холоднокровно повідомила мені Марина.

— Одягайся швидше, нема часу ґав ловити! — гаркнув я на дівчину й кинувся до вікна. Як я й передбачав, на вулиці перед під’їздом похмуро чорнів силует «БМВ».

— Скільки їх може бути? — запитав я.

— Троє.

Я знову вискочив в коридор і випхав тіло нещасного Владіка через поріг. Марина вже одягнулася.

— Слухай, дитинко, — сказав я, взявши її за плече, — ти сама не підозрюєш, у яку історію ти вляпалася, тому від того, чи будеш ти мене слухатися чи ні, буде залежати твоя подальша безпека. Ти мене зрозуміла?

Марина мовчки кивнула головою.

— Ти знаєш, де в нашому лісі криниця? Пам’ятаєш, ми туди ходили? — Марина знов кивнула.

— Так ось, я виходжу першим, потім ти з нашими торбами, думаю, що від тих биків я якось утечу, а ти спробуй добратися до тієї криниці. Через двадцять хвилин я тебе там чекаю. Не забудь зачинити двері. Ферштейн?

Я спустився сходами і вийшов на вулицю. Витягнув цигарку, спокійно підійшов до «БМВ», постукав у тоноване скло й запитав:

— Хлопці, вогню не знайдеться?

Скло трохи опустилося, і звідти висунулася волохата рука з запальничкою. Я затягнувся, сказав:

— Дякую, — і вже з-за спини кинув: — а, ледь не забув, Владіка свого заберіть, він там десь на площадці валяється.

Коли захлопали дверцята іномарки, я вже встиг підійти до остову колишнього будинку.

— Гей, лох, стояти! — почувся позаду крик. Давно я не грав у квача. Довелося пограти.

Коротко кажучи, вони програли…

Через півгодини я сидів біля джерела. Навколо звисали важкі крони дерев. Я подивився на годинник. Марина вже повинна була підійти. Хлопці з «БМВ» мали ще блукати між зруйнованими будинками.

Перш ніж полізти до схованки, а вона мала бути в п’яти кроках від мене, за одним з гранітних блоків, якими було обкладено джерельце, я вирішив упевнитися, що навколо нікого немає. Обережно видряпався на невеликий схил і зачаївся між кущами. Хвилин через п’ять почулися тихі кроки. Але замість Марини на галявину перед джерельцем вийшов середнього зросту чоловік — він озирнувся навколо і… поліз на протилежний бік схилу.

«Скільки глядачів заради однієї красуні!» — подумав я.

Невдовзі з’явилася й сама красуня, щоправда, було видно, що вона занадто перелякана й тяжко дихає після бігу. До того ж тягнула вона на собі дві торби. Вийшовши на середину галявини, Марина почала розгублено озиратися, потім вронила торби й сіла на них, обхопивши голову руками. Тепер я знов побачив, як темна постать з протилежного схилу почала безшумно наближатися до Марини. Хто це міг бути? Якийсь маніяк, з тих, що чатують на необачних дівчат посеред темного лісу опівночі? Маловірогідне припущення: як правило, красуню легше опівночі знайти в центрі міста, ніж у занедбаному лісі. Скоріше за все, це був хтось з невідомих, які стежили за Сергієм.

Тим часом чоловік нечутно підібрався ззаду до Марини. Я витягнув револьвер і приготувався до стрибка. Здається, Марина щось відчула, вона перелякано озирнулася і в ту ж мить незнайомець стрибнув на неї. Чоловік явно був професіоналом — дівчина не встигла навіть смикнутися, як уже опинилася на землі із заломленими за спину руками й затиснутим ротом. Чоловік нахилився над її вухом і щось прошепотів. Але бути свідком цього спілкування мені аж ніяк не кортіло. Мені вистачило двох стрибків, щоб дістатися їх. Чоловік спробував вскочити й сунув руку під свою куртку, але перевага у швидкості все ж була на моєму боці. Перший удар ногою в живіт чоловік встиг відбити, але наступний — стволом револьвера по голові — звалив його з ніг. До речі, досить дієвий прийом. Я про нього вичитав у якомусь романі-вестерні. На Дикому Заході він називався «завалити бізона».

Тепер я переможно стояв над «бізоном», який не подавав жодних ознак життя. Марина вчепилася мені в рукав:

— Треба тікати! — придушеним голосом сказала вона Але цей акт гри треба було доводити до кінця. Я нахилився над незнайомцем і обшукав його — як я і здогадувався, під курткою в нього виявилася кобура із здоровенною «береттою», більше нічого — жодних документів, ключів і так далі. Раптом мої пальці відчули в боковій кишені «бізона» якийсь круглий предмет — я витягнув його — це був досить масивний значок, але часу роздивлятися цей значок у мене не було. Я поклав його собі в кишеню, сунув «беретту» за пояс і тицьнув свій револьвер Марині: