Він розумів, що необхідно йти далі, якомога далі від цього місця. Але сил не залишалося, до того ж повернувся біль. Тіло ломило, немов би його прокрутили крізь м’ясорубку. У голові все гуло — здавалося, що череп ось-ось лусне від гострого болю. Волонтер обхопив скроні долонями. Зібравши останні сили, він витягнув пляшку, тремтячими руками відкрив її і зробив добрячий ковток. Потім заплющив очі й ліг навзнак, радісно відчуваючи, як поступово напливає рятівний сон…

Прокинувся волонтер від яскравих променів сонця, що били йому просто в обличчя. Він озирнувся навколо і з жахом згадав дивну дівчину і її стогін-плач.

«А мене, мабуть, добряче вибуховою хвилею довбануло! — подумав він, протираючи очі. — Могло ж таке примаритись!» Він взяв автомат і так-сяк перев’язав розщеплений приклад брезентовим ременем. Пару разів клацнув затвором — здається, не клинить… Хлопнув долонею по підсумку з двома магазинами — нормально. Як там Миколайчук співає? — «Гори Карпати, два автомати». Попри обставини, у яких він опинився, десь в глибині душі блимнув вогник оптимізму…

Здалека долетіло гуркотання грому… Ага… Як же… Грім… Хорвати з боснійцями шинкують тяжкою артилерією залишки Сербської Країни. «Пропали, як Сірко в базарі! Готуйте шиї до ярма!». І куди далі чвалати? Компасу немає, провіянту, окрім півфляги ракії, також… Кому на очі не потрапиш — капець… Не сьогодні-завтра тут за кожним деревом буде по два усташа з босняками на додачу. Дезертирам теж краще на очі не потрапляти… Тут вже і привидам будеш радий…

Хлопець згадав учорашню дівчину-примару… Він підвівся й озирнувся. Під сонячним світлом цвинтар вже не виглядав так похмуро… Навіть дещо мальовничо, як на любителя старовини… В інший час волонтер охоче поблукав би між кам’яних хрестів, намагаючись розібрати напівстерті слова й дати. Цвинтар стародавній і, судячи з усього, давно закинутий і забутий. Він спробував визначити, біля якого саме хреста бачив (а чи бачив насправді?) дівчину, але даремно — усі хрести виглядали однаково похмуро, тяжко і всі однаково були вкриті чорно-зеленим мохом…

Закинувши автомат за плечі, волонтер кинув останній погляд на покошені стіни церкви із перекинутим розп’яттям і закрокував, петляючи між могил, у бік дерев, що привітно зеленіли за цвинтарем…

«Якось вирулимо… Спробую лісами пробиратись до Книна… Ні, дурна думка! — напевне, Книн уже оточений, і з дня на день капітулює… Скоріш за все, коридор для відступу буде відкритий через Лапац — Срб… Але як туди дістатися? Ні компасу, ні карти… Що ж, спробую пробиратися на південь… Ось і мені тепер буде „Марш на Дріну“…».

Із такими невеселими думками волонтер, про всяк випадок знявши запобіжник і тримаючи «Калашнікова» напоготові, запетляв між могилами до лісу.

Ліс був не так щоб і густим, але за першими зеленими деревами все частіше почали траплятися чорні покручені стовбури, між якими стирчали хащі непролазних кущів. За кілька годин блукання по лісу, геть обдершись, у наскрізь змоклому від поту одязі, волонтер видерся на край галявини…

Вона виникла перед ним несподівано, наче ліс раптом розтанув: чорні дерева та покручені кущі зникли, і народилися із полуденного марева обриси широкої галявини, порослої високою густою травою… Посеред неї стояв великий дерев’яний будинок. Трохи далі відблискувала вода невеликого озерця…

Розпечене повітря коливалося. І волонтерові здалося, що коливається і тремтить сам будинок, бо виник з нізвідки, і ось-ось може розчинитися. І галявина, на якій він стоїть, щезне і знову перетвориться на непролазні хащі…

Волонтер уже хотів зробити крок, щоб піти з цього триклятого місця, як відчув, що десь з глибин його генної пам’яті підіймається та зростає відчуття хижої настороженості… Він ліг на землю, затаївшись за деревом. Необхідно було добряче роздивитися й вичекати певний час. Але й подвір’я, і сама хата здавалися безлюдними. Напевне, садиба колись належала лісникові або якомусь відлюдкуватому мисливцеві. Поруч з будинком стояла стара гарба без одного колеса, на стіні темніла пара хомутів. Вікна були хрест-навхрест забиті трухлявими дошками, але двері відчинені. Волонтер пролежав, мабуть, вже годину, пильно вдивляючись у садибу, але жодного руху не помітив. Хіба що кілька разів з густої трави підхоплювалися птахи і щезали в лісі.

Нарешті волонтер наважився вирушити до будинку. Він зручніше перехопив автомат і вже майже зробив перший обережний крок, як на протилежному боці, там, де ліс підступав до краю галявини, над деревами полохливо залопотали крильми і злетіли декілька птахів. Волонтер знову впав на землю. Вказівний палець торкнувся курка. Крізь приціл він побачив, як між деревами майнув зелений френч і на галявину вискочила дівчина… Та сама дівчина… Він одразу впізнав її.

Чорне волосся було сплутане, поли завеликого френча тріпотіли за спиною, немов крила, обідрана довга біла сорочка заляпана чорною землею. Обличчя дівчини рясно вкривав піт, вона задихалася й жадібно хапала ротом повітря. Сил у неї не було, і тільки жах ще дозволяв їй бігти. Але не встигла вона подолати й десяток метрів, як з лісу вискочило двоє озброєних чоловіків… Дівчина озирнулась, заціпеніла у відчаї, заточилась на ногах, сплутаних високою травою, і впала. Переслідувачі за кілька секунд підскочили до втікачки й накинулись на неї…

Волонтер стиснув зуби. Серце відчайдушно закалатало. Тримаючи автомат, готовий вистрілити в будь-яку мить, він підвівся, спостерігаючи за боротьбою. Утім, сил відбиватися в дівчини вже не залишилось. А якби й залишилося, то це б їй мало допомогло — кожен з чоловіків важив рази в два більше, ніж їх жертва. І з нею вони не панькалися… За хвилину чоловіки скрутили їй руки й запхали до рота якусь ганчірку. Поки один затягував мотузку на її зап’ястях, другий підвівся й з автоматом (укороченим десантним «Калашніковим») напоготові повільно озирнувся… Був одягнутий у камуфляжну куртку без жодних шевронів чи нашивок і камуфляжні штани, заправлені в кирзові чоботи. На мить волонтер побачив його обличчя — жорстке, неголене; довге сиве волосся, зав’язане на потилиці… Здалося, що чоловік побачив його, і волонтер щільніше притиснувся до стовбура дерева. Його руки затремтіли, стискаючи автомат… Коли він знову визирнув з-за дерева, чоловіки вже тягнули дівчину до будинку. Точніше, тягнув, міцно схопивши за викручені зв’язані руки, чоловік у цивільному одязі — теж худорлявий, сивий. За його спиною бовталась двоствольна мисливська рушниця. Чоловік у камуфляжі йшов за кілька кроків позаду. Він продовжував тримати автомат напоготові, час від часу зупинявся й кидав назад насторожений погляд. Дівчина намагалася опиратись, її ноги волочились по траві… Вона озирнулась і… волонтер був упевнений, що їх погляди зустрілися… Він відчув німий гострий відчай у очах дівчини, почув слабкий тонкий крик, який ледь пробивався крізь ганчірку-кляп…

На обличчі волонтера виступили краплі холодного поту. Його тіло тремтіло. Декілька разів він підносив автомат, вперши приклад у плече, але розумів, що не зможе вистрілити…

Чоловік вже затягнув дівчину до будинку. Перш ніж щезнути в чорному отворі дверей, дівчина знову озирнулася… і знову її погляд був звернений до волонтера… Тепер був впевнений, що вона знає про його присутність, і що погляд був німим благанням про допомогу… Зверненим саме до нього…

Той, що був у камуфляжі, трохи затримався біля дверей, ще раз уважно озирнувся навколо, нахилився, підхопив оберемок довгих шкіряних ременів — напевно, залишків збруї, що валялася біля порога, — і теж зник за дверима…

Ноги волонтера раптом зробилися мов ватяні, перестали його тримати, і він опустився на землю… Десь поділися й хижацький інстинкт, і чіткість думок… Він намагався вгамувати хаос почуттів, що поглинули його, зціпив зуби, ледь стримуючи виття, що рвалося з його грудей…

…Тікай звідси, війна для тебе закінчилася… це чужий світ і чужі люди… ти дивом залишаєшся живим… нащо лізти під кулі… тікай знову в ліс… іди на південь… ти викарабкаєшся…