…Знов запала мовчанка. Лише з сусідніх столів доносилася звична балаканина та про щось по-блатному віщало «Рус-скоє Радіо»… Історик N продовжив, не дивлячись на мене, — у ту хвилину він взагалі нікуди не дивився:

— А далі… далі через два дні я вже був удома. І все немовби закінчилося… Немовби… А знаєш… — погляд мого співбесідника встромився в мої зіниці, — я думаю: а скільки їх, наших, там, під землею? Мільйони, десятки мільйонів! Сконцентрована енергія, породжена незбагненними для нас стражданнями, болем і жагою помсти. Рано чи пізно вона вирветься на поверхню, просякне нашу кров і наші душі. І це буде жорстока і справедлива Істина. А ми, непевно відчуваючи її наближення, намагаємося втекти й заховатися у примітивних теоріях. Тільки не Бог готує для нас Страшний Суд, а саме вони… ті, що там… Тому що тридцять третій не закінчився ні для них, ні для нас…

Ми вийшли на вулицю. До ранку було ще далеко. І схоже було, що ранок не наступить ніколи. Ми мовчки потиснули руки й розійшлися. І наче життя розділилося навпіл.

Розпалося, немов розрубане яблуко. Я йшов, відчуваючи крижаний подих майбутнього в себе за спиною, і підняті заметіллю снігові вихори низько неслися над землею…

…Містечко, куди ми з Мариною добралися наступного вечора після довгих пересадок з однієї електрички на іншу, належало до типових шахтарських міст, що виникли як житловий додаток до тутешніх копалень.

Невдовзі знайшли невеликий готельчик і зняли там кімнату. Марина переодягнулася і впала на ліжко. Мабуть, від утоми вона навіть не розпитувала мене про причини останніх карколомних пригод. За своєю звичкою вона, щоправда, кілька хвилин покрутилася на ліжку, сонним голосом натякнула мені, що їй холодно, але мені було не до її тілесних принад. До того ж, не в моїх звичках було колисати дівчину, яка мене таким нахабним чином зрадила. За кілька хвилин Марина рівно задихала, я не витримав і озирнувся на неї. Коли вона спала, то дійсно нагадувала маленьку дівчинку, не вистачало тільки плюшевого ведмедика під ліктем. Можливо, за це я так колись любив її. Підійшов до вікна й відкрив кватирку — густі пахощі травневої ночі майнули в обличчя. Я зітхнув і повернувся до свого столу. Прийшов час загадкового пакунку зі схованки.

Для початку я витягнув значок, який реквізував минулої ночі в невідомого ворога, почепив на ніс окуляри (користувався я ними тільки в особливо важливих випадках) і став розглядати свій трофей. Значок був доволі великий, явно не сувенірний. На поверхні його тьмяно блищало вигравіруване чорне гостре крило чи то нічного упиря, чи то летючої миші. По краях темного металу звивався якийсь східний орнамент (можливо, китайський?), а внизу були вирізьблені дві літери — «О. Д». Номерного знака на звороті не було. Я поклав значок на край столу й витягнув згорток, знайдений у схованці.

У пакунку був стос паперів і якийсь окремий предмет, старанно загорнутий у шкіряну ганчірку. Я розгорнув обгортку й завмер. У моїх руках був значок, який своєю формою нагадував той, який я щойно уважно розглядав. Хіба що трохи більший, і посередині поміж гексаграм та дрібних ієрогліфів був викарбуваний золотий дракон, який стискав у лапах великий ієрогліф. Значок чи медальйон здавався стародавнім. Неважко визначити вік будь-якої речі — варто тільки на мить зосередитися, тримаючи її в руках. Від медальйона випромінювала якась дивна сила. Чи це мені тільки здавалося? Утім, я поклав загадковий медальйон на інший край столу. Два значки тепер тьмяно світилися під настільною лампою, але чомусь я відчув, що вони ставляться один до одного досить вороже.

Так, два полюси на своєму столі я створив, тепер настала черга паперів.

Частина з них була рукописами, частина — видрукована на друкарських машинках. Більшість аркушів були дуже старими та пожовклими. З десяток дрібних листків щільно вкривали японські ієрогліфи з дивними малюнками й таблицями.

Я заглибився в читання…

…Не знаю, скільки минуло часу, бо чим довше я читав, тим більше здавалося, що час зникає, повільно розчиняючись у темряві. Не знаю, за годину чи дві підвів голову і здригнувся — навпроти, на темній стіні кімнати розпливається зображення китайського медальйона. Я підхопився й подивився на стіл — медальйони лежали на тих місцях, куди я їх поклав.

Я знову подивився на стіну — марення зникло. Полегшено зітхнув і в ту ж мить відчув, що хтось торкається моїх плечей. Миттєво озирнувся — позаду мене стояла Марина. Спочатку вона відсахнулася, але відразу знов поклала руки на мої плечі.

— Любий, що з тобою, чому ти не лягаєш? — ніжно запитала вона.

Я уважно подивився на неї — дивовижний світ, у якому я щойно перебував, розтанув. Залишилася тільки ця дівчина й сутінки готельної кімнати. Багато б віддав, щоб повернути старі добрі часи, коли міг розповісти Марині за пляшкою пива про свої справи. Тепер ці часи минули. Вона мовчки дивилася мені в очі, і я добре розумів, що означає цей погляд. Але часи мого кохання до неї вже минули. Здається, і вона це зрозуміла.

— Марино, — намагаючись надати своєму голосу лагідності, сказав я, — зрозумій мене, я ніколи не зможу ставитися до тебе так, як раніше. Ти хороша й розумна дівчина, але ти ще не розумієш, хто тобі насправді потрібен, а я не Твій герой.

Вона сіла на ліжко й заховала обличчя в долонях, плечі її тремтіли.

Я зітхнув і повернувся до документів.

Звідки приходить кохання й куди воно зникає?

На жаль, у мене немає ні часу, ні можливості переповісти тут зміст усіх прочитаних мною за ту травневу ніч паперів. Найбільший за обсягом зшиток був копією рукопису невідомого автора і, судячи з контексту, належав до двадцятих років минулого сторіччя. У ньому розповідалося про якісь фантастичні пригоди емігрантів у далекій Маньчжурії в період безкінечних війн між китайськими феодалами-мілітаристами. Про ці часи я трохи знав, але описи якогось зловісного демона — Шень-мея і криваві ритуали, пов’язані з ним, нагадували мені якийсь химерний містичний роман. Але, читаючи інші документи, починав розуміти, що все це якоюсь мірою стосується реального життя.

Друга за обсягом частина паперів була записами, наскільки я зрозумів, самого Івана Байдака. Старий виявився напрочуд обізнаним з китайською міфологією та демонологією. Більшу частину записів складали незрозумілі мені таблиці сонячних ритмів, астрономічних даних, звірених, згідно з китайськими уявленнями про коливання інської та янської енергії в космосі. Інші замітки були вкрай заплутаними й вимагали для аналізу набагато більше часу. Але останній аркуш записів привернув мою особливу увагу. Я зрозумів, що всі ці записи є нічим іншим як примітками до загадкового рукопису.

«Що сталося з осавулом, залишилося невідомим. Вірогідно, він загинув або в 1937, або в 1938 році. Можливо до цього часу йому вдавалося тримати Шень-мея під контролем (?). Обставини загибелі осавула залишилися таємницею. Вірогідно, за ним полювали. Хто саме? Швидше за все, загадковий 18 відділ НКВС, який, наскільки мені відомо, займався розслідуваннями й обробкою всіх паранормальних явищ. Дізнатися — у чому була причина закриття цього відділу в 1945 році…»

Кілька документів, зрозумів я, додані Сергієм. Це були ксерокопії карних справ, які стосувалися загадкових убивств останніх років. Усі вбивства були об’єднані спільними рисами: з особливою жорстокістю одночасно було вбито кілька родин і випадкових людей, які перебували в будинках, де були скоєні вбивства. Злочини скоєні без зрозумілої мотивації. Останній подібний злочин — убивство родини — стався саме в Грушівці за тиждень до вибуху в покинутій шахті. Читаючи жахливі описи вбивств, я вже не міг позбутися думки про їх ритуальний характер.

…Під ранок закінчив читати документи. Потер утомлені очі. Треба було хоч трохи поспати, щоб наступного дня продовжити роботу над паперами: їх необхідно було класифікувати й побудувати якусь більш-менш ясну логічну систему, яка б дозволила пов’язати всю інформацію в єдину схему…