Ліжко в кімнаті було одне, тому я примостився скраю, намагаючись не зачепити Марину, яка спала, скрутившись біля стіни, сунув револьвер під подушку й заплющив очі…

— Ти не спиш? — тихий голос Марини вивів мене з похмурих роздумів. Я нахилився над нею. Урешті-решт, на тлі тої зловісної, ще остаточно не осягнутої мною таємниці (а хіба людина взагалі спроможна осягнути світ потойбіччя?), ця дівчина з її дурною зрадою здавалася мені такою безпомічною і слабкою. Я поцілував Марину, і вона радісно потягнулася до моїх обіймів…

Уранці я відіслав Марину за харчами, а сам сів працювати з паперами. Треба було навести якийсь лад у всій цій містичній історії.

Для початку я записав на папері імена, які так чи інакше могли бути пов’язані з Шень-меєм.

«Осавул, Дагоєв, Ольга Дашевська, Багуляк, Раух, Іван Байдак».

Виходило, що найбільше мені було відомо про Івана Байдака. Щоправда, і в цій інформації було аж занадто багато незрозумілого. Дагоєв загинув. Вірогідно, загинув тоді в Маньчжурії і Багуляк. Осавул, якщо виходити з записів Байдака, вмер десь у 1938 році, що сталося з Дашевською — було невідомо.

Яким чином могла вся ця історія мати своє продовження тут, в Україні, та ще втягнути мене у свій вир?

А можливо, демона Шень-мея взагалі не існує, і просто рукопис давнього художнього твору став детонатором, що й закрутив усю цю веремію?

Питань було занадто багато. У мене розболілася голова, тим більше, що я так досхочу й не виспався. Я потягнувся, дістав цигарку й закурив. Демон Шень-мей. У ньому полягало головне розв’язання цієї таємниці. Але чи існує він насправді?

Можливо, заплутані таблиці старого гірського інженера могли б допомогти. Останній рік я досить старанно досліджував китайську філософію. Що поробиш — п’ятнадцять років занять у-шу зобов’язували.

Я викинув цигарку і, тяжко зітхнувши, сів за таблиці. І тут згадав про китайський медальйон. Він лежав на столі. Узяв його в руки й замислився. Раптом згадав, що бачив у документі з японськими ієрогліфами малюнок з подібним драконом та ієрогліфом. Справді, на старому папері був намальований цей символ. Але не встиг я пожалітися на свої лінощі — скільки разів збирався вчити японську! — як у двері постукали.

Уже звичним рухом запхав у кишеню револьвер і підійшов до дверей.

— Любий, це я! — почувся з-за дверей голос Марини. Я полегшено зітхнув і повернув ключ.

Двері відчинилися, і переді мною постала картина, немовби цілком перенесена з якогось дешевого голлівудського фільму.

Переді мною стояла тремтяча Марина. Позаду неї стирчав якийсь здоровань у спортивному костюмі, його руки міцно тримали дівчину за плечі. Біля Марини стояв інший кремезний чоловік у синій джинсовій куртці. Він з недоброю посмішкою дивився на мене. Здавалося, що саме його я відрубав тоді в лісі.

Сунув руку в кишеню, але не встиг навіть ухопити руків’я револьвера. Могутній аперкот примусив мене зігнутися навпіл, світло в моїх очах спалахнуло дивними плямами, і я впав на підлогу, ловлячи ротом повітря.

Прийшов до тями, сидячи на стільці. Руки мої були скуті позаду наручниками, ребра нестерпно боліли. Я кволо повів головою. Мій знайомий не поспішаючи копирсався в моїх речах. Документів на столі вже не було. Другий стояв навпроти мене й байдуже дивився у вікно. У руках тримав мій револьвер. Марина, зіщулившись, з крейдяним обличчям сиділа на ліжку.

— Ну що, каратисте, прийшов до тями? — голосом, сповненим майже непідробного співчуття, запитав мене чоловік у джинсовій куртці.

Я спробував йому пояснити, що не каратист, але вирішив зараз не вдаватися в тонкощі східних бойових мистецтв. Чоловік присів біля мене й пильно подивився мені в очі. У його погляді занадто явно проступали всі його наміри. І вони нічого доброго не обіцяли…

Мені нічого не залишалося, як мовчки чекати дальшого розвитку цих невтішних подій. Принаймні, я спромігся згадати один зі своїх улюблених висловів: «Якщо довго сидіти на березі річки — рано чи пізно повз тебе пропливе труп твого ворога». Можливо згадуючи це, я занадто виразно подивився на свого супротивника. Той, здається, добре зрозумів мій погляд. Поклав руку мені на плече й неквапно промовив:

— Слухай сюди, хлопче, зараз ми повільно вийдемо звідси й сядемо в машину. Якщо ти чи твоя тьолка почнете рипатися — ваші обидва трупи стануть для місцевих ментів неприємним сюрпризом. Зрозумів?

Я похмуро кивнув головою, не зводячи очей зі свого ворога. Добре розумів, що це прості виконавці, і мені навіть було цікаво — хто ж так хотів зустрітися зі мною.

— От і добре, — промовив той і кинув напарникові, — ідемо, Сєрий.

За кілька хвилин ми вийшли з готелю. Навпроти входу стояла велика машина із тонованими вікнами. Біля машини стирчав ще один гевал, пихкаючи цигаркою. Нас штовхнули на заднє сидіння. З обох боків втиснулися охоронці. Марину відразу скинули під ноги. Дівчина спробувала промимрити щось заперечливо, але один з охоронців мовчки нахилився й ледь доторкнувся до її шиї. Тіло Марини відразу обм’якло, і вона втратила свідомість. «Навчитися б і собі так, — подумав я, — з жодною балакучою подругою проблем би не було».

Велетень у спортивному костюмі натягнув мені на голову якийсь темний мішок. Машина легко зрушила з місця й ми поїхали.

Їхали приблизно з півтори години. За цей час, прикинув я, можна було б це містечко об’їхати разів десять. Утім, здається, навколо цього міста й не гасали. Уже хвилин через десять я перестав чути шум інших машин. Охоронці сиділи мовчки, тільки іноді палили цигарки й перекидалися нічого невартими фразами. Чи шкодував я в цей час, що вв’язався в історію, яка вже принесла стільки проблем, обіцяла принести далі ще більше і яку я так і не міг осягнути? Напевно, що ні. Можливо тому, що розумів — марно нарікати на ті шляхи, які нас обирають…

Нарешті машина зупинилася. Мене вивели, не знімаючи з голови мішок, на руках знову клацнули наручники. Рука охоронця жорстко тримала мене вище ліктя. Позаду почув легкий стогін Марини, але яким способом її приводили до тями, побачити, на жаль, не міг.

Дорога під ногами була добре асфальтована, а повітря навколо — чистим і свіжим, можливо, лісовим. Попереду почувся стукіт залізних воріт, а ще через кількадесят кроків відчув, що мене заводять у якийсь будинок. Потім піднялись не дуже довгими сходами й зупинились на пухнастому килимі.

— Сідай, — почув я голос охоронця. З голови нарешті зірвали мішок — озирнувся довкола.

Кімната, у якій я опинився, нагадувала апартаменти кіношних мафіозі з російських серіалів. Найцікавішим було те, що якраз навпроти мене за великим столом сидів усміхнений сивий бородань, надзвичайно схожий на Антибіотика — головного антигероя серіалу «Бандитський Петербург», який викликав таке щире захоплення в Марини. До речі, де Марина? Я озирнувся, але її в кімнаті не було. Охоронці теж кудись поділися.

«Антибіотик» щиро посміхнувся і, немовби читаючи мої думки, промовив:

— А ви справжній герой, Павле Сергійовичу, романтик. Але не переймайтеся дурницями, дівчина ваша зараз відпочиває після перенесених пригод. Погодьтеся, занадто багато їх уже звалилося на її чарівну й не обтяжену зайвими рефлексіями голівку. Що поробиш, сучасна молодь, на жаль, продукується кліпами «МТУ», але ви людина поважна, і чи варто вам звертати увагу на цих масово клонованих ляльок?

Бородань з усмішкою дивився на мене. Я знизав плечима:

— Думаю, що ви наказали притягнути мене сюди не для того, щоб обговорювати кризу сучасного світу й молоді зокрема.

«Антибіотик» лагідно засміявся. Він якось радісно потер долоні й дістав з ящика довгу сигару.

«Це вже переходить усі межі, — сумно подумав я. — „Хрещений батько-3“, якась дурна голлівудщина!»

— Я сам не палю, це так, для гостей, пригощайтеся! — мій співрозмовник явно читав думки.

Я повів руками в наручниках, позаду почулися тихі кроки й чиїсь руки відімкнули сталеві браслети в мене на зап’ястях. Сигара виявилася досить пристойною.