— Тихо, тихо, моє серденько… Не треба… Зараз.
Я відчував її пальці — тонкі, прохолодні й на диво сильні. Відчував залізну високу спинку ліжка і… як на моїх зап’ястях затягується тонкий шкіряний ремінець… Боронитися в мене не було сил. Моє вкрай розслаблене тіло було не здатне чинити жодного опору. Я спробував щось сказати, але з мого рота вирвався тільки хрипкий стогін, який м’яко закрили її губи.
Христина сіла на мої стегна, трохи відкинулася назад, закидаючи волосся за спину. Її очі дещо іронічно дивилися на мене. Раптом до мене дійшло, що я дійсно опинився в геть безпорадному й незвичному для себе становищі підкореного.
Дівчина мовчала, замислено дивлячись на мене — і я теж не міг відвести від неї очей. Чарівне тіло, сповнене неосяжної жіночої звабливості і краси, струменіло під місячним сяйвом, крапельки поту, що рясно вкривали її плечі, високі груди й живіт, кришталево блищали. Мені здалося, що вона ось-ось перетвориться на веселковий потік, закрутиться срібними мерехтливими метеликами й розчиниться легким маревом.
Щоб скинути із себе оці химерні чари, я спробував звільнити руки. Безрезультатно — свідомість дещо прояснилася, але руки анітрохи не стали вільніші. Покрутив головою. Нарешті зміг промовити:
— Дівчино, я в такі ігри не граюся… Принаймні, не в такій ролі…
Христина засміялася. Дзвінкий сміх покотився по кімнаті й розтанув.
Мені стало страшно. На мить згадав, як колись відпочивав в одному санаторії й відправився пройтися з двома дівчатами в ліс понад річкою. Сутеніло, дерева навколо ставали все більш похмурими і зловісними. Я щось теревенив про відьом та іншу нечисть, розповідав усілякі історійки, які мали забезпечити мені поважну репутацію знавця потойбічних справ. І раптом дівчата водночас почали сміятись. Просто — вони стояли, дивилися на мене і сміялися… Сміх їх лунко відбивали дерева й водяна гладінь. Мені тоді стало якось не по собі… А потім, на зовсім короткий проміжок часу я відчув, що ціпенію від страху. Якогось архаїчного страху, котрий з давнини живе в кожному чоловікові перед чимось таємним, незбагненним і переможним, що таїться в кожній жінці… Тоді це була лиш коротка мить…
Але тут, тепер, підстав злякатися в мене було значно більше.
Христина помітила мій страх. У моїх очах, у тому, як моє тіло марно намагалося напружитися, збираючи сили для звільнення. Вона нахилилася наді мною і приклала палець до моїх губ:
— Тихо, тихо… Не хвилюйся, серденятко… Просто тепер ти повністю мій…
Вона знову притулилася до мене, міцно сповивши руками й ногами. Її волосся знову закрило моє обличчя. Втрачаючи свідомість від її солодкого й п’янкого дихання, я заплющив очі і її поцілунок знову відправив мене в забуття…
Глава VI
Загадковий рукопис
За вікном сірів ранок. Сніжинки повільно вкривали підвіконня пухким білим шаром. Я сидів на ліжку, намагаючись отямитись і відновити цілісну картину того, що сталося вночі. Реальний світ поступово проступав із хаосу відчуттів і марень, як проявляються світлини у фотолабораторії. Похмура світлина. Сіра, нерухома й байдужа. Я відчув, як зимно в кімнаті, і як із щілин підвіконня віє вологою прохолодою. Невже я дійсно тут всю ніч потопав у спекотних вигинах тіла Христини? Я озирнувся — дівчини ніде не було, ні поруч зі мною на ліжку із зім’ятими й перекрученими простирадлами, ні в глибині коридору, наскільки його було видно з кімнати. Деякий час я напружено й безнадійно прислуховувався, сподіваючись почути, як вона виходить із ванни.
Я вийшов на балкон, похмуро закурив, дивлячись на сніжинки, що повільно спускалися у квадрат внутрішнього двору, затиснутого високими сірими стінами.
Коли вона встигла зникнути? Може дійсно розчинилася в місячному сяйві, перетворившись на «веселковий потік сріблястих метеликів»? А може її і не було, просто Місто зіграло зі мною один зі своїх жартів, котрі водночас дарували щастя й тяжку тугу?
На душі було дуже сумно. Немовби повернувся із далекої чарівної мандрівки в давно звичну й ненависну буденність, у якій маю доживати останні роки свого безрадісного життя. Я докурив, повернувся в кімнату. Подивився на зім’яте ліжко. Знову відчув гостру самотність і спустошеність. І з чого б це так? Хіба вперше? Знайомство, квартира, шалена ніч, ранкова сигарета, розставання назавжди… Ось тільки не зараз. Чим Христина могла так прив’язати мене до себе?
Я безпорадно опустився на зім’яту постіль. Безтямно підняв свій наплічник, який недбало кинув ввечері поруч із ліжком. З нього випав і розсипався по підлозі стос пожовклих аркушів. Я здивовано дивився на них. Підняв один листок. Якийсь машинопис. Стародавній, скоріше за все, десь початку минулого сторіччя, шрифт. Звідки цей рукопис опинився в моєму рюкзаку?
Я зібрав аркуші — добре, що на кожному стояв порядковий номер. Уривок з якогось роману? На першій сторінці темніли великі літери — «Розділ X. Графиня Баторі Н-ського повіту».
Я заглибився в читання…
«…Господиня маєтку міцно вхопила Інгу за руку і стрімко потягнула за собою, наполегливо минаючи якісь коридори та сходи нагору і вниз. Гостя ледь встигала помічати антураж середини маєтку, слабо освітлений мерехтінням свічок у старих канделябрах…
— Мене звуть Тереза… Таке дивне ім’я подарували батьки, — графиня посміхнулася, на мить повернувшись до Інги. На кістлявих плечах Терези, ледь тримаючись, звисала довга коричнева шаль із китицями, іншою рукою господиня маєтку недбало стискала тонку папіроску, устромлену в довгий кістяний мундштук. Урешті-решт вони опинилися у великій залі, зігрітій вогником каміна, із довгим столом посередині, потертим диваном, обтягнутим темно-жовтою шкірою, та розвішаними по всіх стінах портретами набурмосених чоловіків у мундирах з медалями.
Тереза відразу всілася у крісло й затягнулася цигаркою. Її, дотепер відсторонені, очі зиркнули на столик, на якому стояла срібна таця із двома білими доріжками якогось порошку…
— Ох, ви знаєте, опіум зараз не в моді, — млосно протягнула графиня, — а ось засіб від головного болю — кокаїн — уже випереджає морфій за популярністю. Тим більше, що його можна придбати в будь-якій аптеці… Як там у нашого генія? „Улица, фонарь, аптека…“
Інга стояла посеред зали, учепившись руками у свій ридикюль. Чорний блискучий, важкий ридикюль. Вагу йому надавав маленький дамський револьвер „Дилінжер“, і це заспокоювало.
— Та роздягайтеся, роздягайтеся, — помітивши напругу гості, промовила Тереза.
Раптом дівчина відчула м’який доторк долонь на своїх плечах. Хтось позаду допомагав їй зняти задубіле від морозу пальто. Вона здивовано озирнулася — позаду стояла красива жінка із жовтим азійським обличчям та довгим чорним волоссям, зібраним у високу чудернацьку зачіску.
— Не лякайтеся, це Аюмі, японка. Коли мій дід був губернатором у Сибірі, він привіз звідти її батьків…. З того часу й вони, (нині, на жаль вже покійні), і Аюмі, їх донька, яка народилася тут, віддано служать нашій родині, — затягнувшись цигаркою і замріяно випустивши дим у стелю, промовила Тереза…
Інга, дещо зніяковіла, дозволила японці зняти з себе пальто, хутрову шапочку і, залишившись у гімназійній сукні із чорним атласним комірцем, сіла у крісло, поклавши ридикюль на коліна.
— Ох, це були такі дивні часи, — мрійливо закотивши очі, сказала господиня, — знаєте, Інгочко, раніше наші предки вміли жити і вміли насолоджуватися… Ось зараз — емансипе, літературні та теософські салони, декаданс, срібний вік та інша дурня… Усе це з безвиході та відчаю… Погодьтеся, від відчуття неминучої катастрофи… Усе почалося із скасування кріпацтва… Уже тоді можна було зрозуміти, що світ, його устрій, його розумну ієрархію невідворотно зруйновано…
Тереза почала скручувати у трубочку якийсь зелений папірець.
Інга озирнулася — Аюмі в залі не було. Вона щезла так само непомітно, як і з’явилася.
Помітивши її здивування, графиня кволо посміхнулася:
— Минулі, славні часи… Часи, коли в розпорядженні мого діда знаходилося безліч людей. Усе навколо було наше. Вся ця земля і всі ці люди. А зараз… хто ми без них, і хто вони без нас?
