— Вибачай, бра! — капітан Горан підвівся, знов хляснув його по плечу, і волонтер зрозумів, що в цьому наче дружньому, жесті було більше погрози, ніж намагання підбадьорити. Він устав, закинув за спину наплічник із гранатами, зірвав із вікон тонкий дріт, на якому дивом ще теліпалися колись білі занавіски, і глянув на дівчину. Вона сиділа на ліжку біля старанно перев’язаного Стретича, склавши руки на колінах, і дивилась на волонтера. Від її погляду волонтер здригнувся…

— Я зараз повернусь. — Волонтер спробував покласти свою долоню на руку дівчини. Вона рвучко підхопилась. Її губи тремтіли. Вона заперечливо похитала головою. У її очах палав відчай і благання… Це був погляд, що прирікав волонтера на вічне каяття… Він це зрозумів. Капітан Горан дивився на них. Сумно дивився…

Волонтер вийшов з хати. Стежка (так — «Немає лісу без стежки») петляла між покручених стовбурів — дерева, переживши страшний вихор, не впали, але зачаїли в собі відчуття приниження та помсти…

Він майже біг стежиною, несподівано для себе звично і зручно ступаючи по глинястому ґрунту. Швидко, швидко, ось тільки два стовбури над стежиною — так, саме такі… Закрутити дротом один стовбур, присипати землею гранату, зачепити кільце іншим краєм дроту… Усе, справа зроблена — «Рука тверда, дух черен, верен яд…» І вірна загибель тобі, необережний веприк чи олень, що насмілилися ходити там, де ходять оскаженілі та підступні хижаки — люди…

Волонтер повернувся на пару сотень метрів і почав ладнати нову розтяжку. Він відкинув добрий шмат минулорічного пожовклого, майже прозорого листя. З-під розбурханої його рухом купи випала рука. Він підвівся, носком чобота відкинув решту листя. Ледь притрушений, кволо відкинувши руку, долілиць лежав чоловік у новенькому камуфляжі, перетягнутому портупеєю із підсумками, набитими набоями. Його русява чуприна занурювалася в розкішні зарості папороті… Волонтер присів і, схопивши мерця за плечі, перекинув його на спину. Відсахнувся й застиг… На нього дивилося обличчя мумії — жовто-зелене, напівпрозоре, із вишкіреним ротом, із тонкими чорними рисами колишніх губ, із запалими у впадинах обтягнутого висохлою шкірою черепа скляними очами. Але найстрашнішим було поєднання невимовного жаху і блаженства, зафіксоване на обличчі, немов геніальним пензлем геніального митця. На камуфляжі червоніла хорватська «шахівниця». Ще один «домобран»[11] лежав неподалік, навзнак… І єдиний промінь сонця, що безнадійно пробивався крізь гущавину, безжально блукав по його напівобличчі-напівчерепі… Ні ран, ні крові, ні подряпин. Бери й виставляй у музей воскових фігур. Новенькі однострої — взірцеві усташі «домобрани». Ось тільки з обличчями що робити?

Далі, у затишку тіні високих кущів дерну лежав ще один. У цивільному. Із великим хрестом у руках.

Волонтер підхопився, стискаючи автомат. Почав відступати, аж поки не вперся спиною у стовбур. І скроні пронизало голосіння. Саме те, що чув тоді, коли ховався за кам’яним хрестом на цвинтарі. І від цього голосіння голова ось-ось мала вибухнути… Побіг назад… Захлинаючись слиною, закинувши торбу з гранатами десь у зарості папороті, гулко човгаючи тяжкими чоботями по землі, плутаючись у траві, він вибіг на галявину й увірвався до хати.

Сержант Вук, перекинувши дівчину через стіл, затягував останній вузол на її зап’ястях. З кутків її рота струменіла кров. Посуд котився по підлозі… Капітан Горан, опершись однією рукою на стіл, іншою, скривавленою, тримав дівчину за підборіддя.

— Зараз, сука, усе розкаже… — тихо і впевнено бурмотів четник, тримаючи довгий ніж над язиками полум’я, що вихоплювалися із пічки…

…Ударом ноги волонтер вирубав сержанта Вука. Той гримнувся навзнак. Обличчя від удару тяжким армійським чоботом заюшила кров. Волонтер рвучко смикнув дівчину до себе, підвів її тонкі руки, немов би збираючись підвісити її на дибу, і одним блискавичним рухом руки із затиснутим (а коли я встиг вихопити?) у п’ятірні ножем розрізав мотузку…

— У що лізеш, бра? — голос капітана був втомленим і спокійним.

Волонтер нічого не відповів. Загнаним вовком, зацьковано блимаючи з-під лоба очима, виставивши перед себе штик-ніж, він закрутився по світлиці, стискуючи іншою рукою правицю дівчини.

Четник неквапом пішов від грубки на волонтера. Лезо в його руках було білим, прозорим і розпеченим.

— Досить, бра… — капітан Горан підняв долоню і втомлено підвівся, — ти не знаєш, хто вона така, ми не знаємо, хто вона така… це ж війна, бра… на війні наречених не буває…

Волонтер випустив ніж на підлогу і схопив автомат, пальці пересмикнули затвор. Здоганяючи ніж, по глиняній долівці покотився набій. Автомат майже вперся стволом у груди четника із розпеченим ножем. Хоча дивився волонтер саме на капітана Горана…

— Вона моя… — ледь вимовив хлопець. Він боявся, що його тіло ось-ось заколотиться, і руки перестануть йому підкорятись. І тоді… але за себе він не боявся…

Він навіть не встиг помітити, як у руці капітана Горана з’явився автомат. Важкий АК-47, такий же як у волонтера, хіба що кольба не була розколота. Капітан тримав зброю легко, однією рукою, і волонтерові здалося, що ствол дихає, — принаймні, ясно відчув холодне металеве дихання, що вихоплювалося із чорного отвору…

Повільно відступаючи, він відсахнувся назад, спиною штовхаючи дівчину до дверей і закриваючи її своїм тілом. Відчув, як її пальці вчепились у його плечі. Волонтер смикнувся, скинув їх, почув шелест трави, зім’ятої бігом босих ніг.

Три чорних стволи похмуро дивились на нього своїми сталевими чорними зіницями…

— Спокійно, спокійно, бра, — капітан Горан миролюбно підніс долоню. Поміж пальцями капітана чорніла кров.

За мить автомат волонтера полетів на підлогу, вибитий непомітним рухом капітана. Наступний удар примусив хмарку зірок спалахнути в голові, і він покотився по підлозі. Останнє, що він зміг побачити, — окутий залізом приклад автомата, який раптом закрив весь світ, а потім і загасив його…

Повернення до тями було повільним і болісним…

…Здалеку доплили слова:

— А ти міцний, бра, до вечора встиг отямитись…

Капітан сидів за столом і дивився на волонтера. Сержант Вук звично набивав магазин набоями. Його обличчя було зосереджене й байдуже.

— Ти ще живий, бра, тому що нам потрібен кожен боєць, — майже привітно промовив капітан, звертаючись до волонтера. — До того ж, ти ще молодий і дурний і нічого не тямиш у війні… У нашій війні…

— Де вона? — через силу прохрипів волонтер.

Капітан Горан промовчав.

— Десь по лісу бігає, якщо вже комусь до рук не втрапила, — не відриваючись від своєї справи, сказав сержант.

— На, випий, — капітан Горан протягнув волонтерові флягу, — і перевір зброю. Як остаточно стемніє — будемо вирушати.

Хлопець, хитаючись, і намагаючись вгамувати біль, що розколював його голову, підвівся. Підійшов до лави, тяжко опустився на неї, витер з обличчя вже загустілу кров і взяв флягу. Ракія обпекла горлянку.

Волонтер почув глухий хрип. Він озирнувся в бік ліжка — Стретич сидів, привалившись спиною до стінки, на його губах пузирилась кров.

— Не треба було її чіпляти, — просипів поранений, — вона не людина… тобто, не зовсім людина…

Капітан криво посміхнувся:

— Ми вже давно самі не люди…

— Ви нічого не зрозуміли, — ледь вимовив Стретич, — ми всі приречені… Мора[12]…

Сержант Вук і капітан Горан здивовано перезирнулись. Волонтер, нічого не розуміючи, подивився на Стретича… Вони всі втрьох не зводили очей з пораненого, очікуючи, коли той продовжить. Але Стретич востаннє захрипів, смикнувся, і його очі закрились назавжди.

Сержант Вук перехрестився.

— Недовго ж він провоював, — сухо промовив капітан.

Разом вони винесли мертвого з хати й нашвидкуруч викопали неглибоку яму. Хреста не ставили.