Дівчина, ледь переводячи дихання, вибігла на невеличку галявину, укриту високою травою. Місяць байдуже освітлював її бліде обличчя, тіло, ледь укрите подертою сорочкою, червоні смуги від ударів гілок, якими були вкриті руки й ноги. Інгула завмерла. Раптом вона збагнула, що навколо дуже тихо. Незбагненно тихо. Хіба що приглушено дзвеніло нічне повітря. І ця ненормальна тиша лякала найбільше. Інгула обережно вийшла на середину галявини, виставивши кинджал перед собою й так стояла декілька хвилин, напружено вслуховуючись у тишу. Жодного звуку…

Невже все завершилося? Невже їй вдалося втекти? Дівчина полегшено зітхнула…

Раптом їй здалося, що прямо під ногами в неї у траві сковзнуло довге й тонке чорне тіло змії. Вона перелякано стрибнула вбік, але не встигла — щось довге, гнучке й жорстке міцним зашморгом затягнулося на її щиколотках. Інгула впала навзнак і, відразу занурилася у високу траву. У ту ж мить високі стеблини впилися в її тіло й голову, обплутуючи їх гострою сіткою. Утікачка заборсалася, намагаючись виплутатися із пастки. Вона дерла на собі траву, несамовито звивалася, відчуваючи, як її тіло все більше й більше втрачає можливість рухатися.

Кинджал випав із спітнілої долоні. Інгула рвучко повернулася набік, намагаючись дотягнутися до нього. Вона побачила ==СВОЇ НОГИ — уже ДО СаМИХ КОЛІН її МІЦНО СПОВИЛИ ЗМІЇ. Ні, не змії, швидше якесь коріння — живе, гнучке, укрите зеленими плямами, — воно рухалося по її ногах, стягуючи їх своїми кільцями. Інгула схопила кинджал, стиснувши зуби, спробувала лезом розрізати ці жахливі пута й завмерла — з усіх боків між травою до неї підбиралися інші змії-корені… Дівчина спробувала рубанути кинджалом найближче з них, але лезо лише сковзнуло по його шорсткій поверхні, а за секунду коріння вже охопило зап’ястя жертви… Від болю і страху, який паралізував її сильніше за будь-які пута, вона знову вронила кинджал, і той остаточно щез у траві… Інгула не витримала й закричала, відчуваючи, як все нові й нові корені обплутують її руки, плечі, груди, із безжальною та нестримною силою занурюючи її у трави…

Вона ще намагалася звиватися, але, коли кожне нове кільце затягувалося на її тілі, рухи полонянки ставали все слабшими і слабшими… Інгула вже не кричала. З її грудей, стягнутих путами, вихоплювався лише слабкий стогін. Вона відчувала ці пута… Вони були живі й безжальні. Вони ворушилися, повзли по її тілі, огортаючи руки, пальці, запобігаючи кожному її рухові… І ще… Інгула відчувала, як ними пульсує дика й зловісна енергія, котра передавалася їй, примушуючи безпомічне тіло вібрувати в нестримному й несамовитому дрижанні… Дівчина лежала горілиць, і її очі сліпив місяць, що завис прямо над нею. Спробувала відвернути голову, але тонке коріння миттєво обкрутилося навколо її голови і шиї, стеблини трав вплелися в її волосся. Ліс раптово перетворився на похмурі непролазні хащі з покручених дерев, помережаних густими заростями папороті. І він дихав. Щось велетенське повільно рухалося в ньому. Воно очікувало на жертву. І цією жертвою була Інгула…

Трави під дівчиною повільно зарухалися, і їй здалося, що вона безпомічно гойдається на поверхні води, яка несе її до страхітливого виру. Бранка спробувала знову закричати, але товсте коріння закрутилося навколо її рота. Корені і стебла трави повільно, немов дорогоцінне підношення, затягували свою жертву туди, звідки доносилося страшне дихання лісу. З очей дівчини котилися сльози. І скрізь їх прозоре марево і ґрати довколишньої трави вона побачила постать на протилежному краю галявини. Це був Даміан… Одяг на ньому був весь подертий і скривавлений, у руках він стискав уламок меча. Лицар тяжко дихав і розширеними, майже божевільними, очима дивився на Інгулу…

«Даміане, Даміане, урятуй мене!» — хотіла крикнути дівчина, але з її рота вирвався лише стогін, сповнений благання… І тільки очі, сповнені сліз із останньою надією дивилися на лицаря, що стояв навпроти…

…Наступного дня яскраво світило сонце й весело дзвеніло повітря над степом. Над рікою коливалося легке марево. Двоє дівчат — одна білява, друга чорнява — у звичайних полотняних сорочках, взявшись за руки, повільно йшли степом. Їх обличчя були втомлені, та задоволені. Десь вдалині посеред степу чорніла рілля, по якій похмурий віл тягнув рало. Один широкоплечий чоловік напружено йшов, налягаючи на руків’я, другий направляв вола. Від ріллі спускалася по схилі прямо назустріч дівчатам молода русявка. Вона весело щось наспівувала. Побачивши дивну пару, вона зупинилася й дещо спохмурніла. Але дівчата весело привіталися із нею.

— А хто там на ріллі оре? — привітно запитала білявка.

— Це брати мої, — відповіла дівчина, — я їм обід носила. Вони вирішили цю царину підняти.

— А самі ви звідки? — запитала чорнява.

— Та з Млинівки, звідки ще? — здивувалася русявка. — Народу в селі прибавилося, ось і взялися за степ.

— А… Ну добре, — посміхнулася білява. — А брати твої неодружені?

— Та ні, дівчат у нас у селі небагато, багатьох обри в позаминулому році в полон побрали.

— Та нічого, ти ж он яка гарненька! — білявка потягнула руку до довгої коси русявки.

Та злегка відсахнулася і з-під лоба подивилася на дівчат:

— Мені вже йти додому треба.

— Та йди вже, йди, скоро зустрінемося, — посміхнулася чорнява, але її очі хижо зблиснули.

Русявка побігла, не озираючись, хоча їй здавалося, що загадкові дівчата проводжають її поглядами. І від цього дивне й нехороше відчуття не залишало її, аж поки вона не дійшла до млина й не побігла вздовж берега річки до села.

Дівчата ж перезирнулися, посміхнулися і знову пішли до ріллі. Брати побачили їх і припинили роботу, задивляючись. Білявка посміхнулася і зняла з голови стрічку — її волосся хвилями розсипалося по плечах. Чорнява привітно помахала їм рукою…

Брати повільно, мов зачаровані, пішли їм назустріч…

…Воєвода повертався в своє помістя колись широким битим шляхом, що зараз ледь виднівся, укритий реп’яхами та густою травою. Удома він не був вже багато років, перебуваючи на службі у далекій Панонії. І ось зараз вирішив повернутися й закінчити свої дні в маєтку, яким з давніх-давен володіли його предки. Він їхав на коні, пильно вглядаючись у добре знайомі йому місця. Шлях вився над річкою, минав млин, далі заглиблювався в ліс. Позаду воєводи торохкотів критий візок. Біля візниці сиділа донька воєводи — молода темноволоса красуня. Вона із великим зацікавленням розглядала місцевість, що належала її батькові. Позаду візка неспішно їхали латники із довгими списами в руках. Раптом воєвода зупинив свого коня. Під великим дубом на галявині, куди вони виїхали сиділа молода жінка. Її яскраво-русяве довге волосся було сплутане, колись розкішний одяг був подертий, брудний і ледь прикривав тремтяче тіло.

Жінка мовчки дивилася на воєводу.

— Хто ти? — суворо запитав воєвода.

— Я шляхтянка. Звуть мене Ядвіга. Мене викрали розбійники й хотіли продати раданитам, але я втекла… Не залишай мене, лицарю…

Жінка говорила, її губи тремтіли. Але очі дивилися спокійно, і воєвода потопав у них. Він зіскочив зі свого коня, підійшов до жінки й зачаровано простягнув їй руку:

— Поїхали зі мною, шляхтянко. У мій маєток.

— Дякую, благородний пане!

Жінка підвелася, і воєвода підвів її до візка, допоміг їй вмоститися поруч із своєю донькою. Шляхтянка посміхнулася дівчині. І від цієї посмішки донька воєводи здригнулася…

Сонце повільно спускалося до обрію. Отець Бергус вже сидів на коні, нервово поправляючи тяжку сумку, надійно приторочену до сідла. У ній щось дзвеніло. Доктор Калігуса стояв поруч і, посміхаючись, дивився на священника:

— Цього вам вистачить, панотче, надовго… Але ви все одно повернетесь… — тихо промовив він.

— А може й не повернусь… — у голосі Бергуса виразно почувся сумнів.

Доктор Калігуса засміявся:

— Панові воєводі потрібні майстри, а селянам млин… І капличка, щоб чути Слово Істини… А Ритуалу… Ритуалу — його завершення… Так що повернетесь… Вдалої дороги, панотче!