У теплу пору красувався я в полотняних штанях і в полотняній же сорочці. Їх на своїй швацькій машинці шила мені мама. Великою майстринею в цій справі маму я не назву, але машинка була нашим скарбом. Адже купити ми нічого не могли, таке просто виключалося. На зиму була якась фуфайка, вона ж тілогрійка. З моїх однокласників, хто багатший, ті ходили у валянках, це вважалося майже шиком. А мені зимовим взуттям служили гумові чоботи. Коли я скінчив сім класів, ми усі фотографувалися, і мені, щоб виглядати відповідно, довелося в когось позичити хромові. Всьому цьому я, через щасливу необізнаність, не надавав тоді ніякого значення. Поки не вступив до університету, навіть не думав на цю тему.
На краю Костобоброва був яр, а за яром вже знаходилась Росія і стояло малюсеньке, сільце Липиця, скоріше хутір, кілька будинків. І до Білорусії, а точніше, до того місця, де сходяться кордони Білорусії, України і Росії і стоїть Курган Дружби, від нас було теж не надто далеко, кілометрів дев’яносто.
Східнослов’янський Вавілон
Я міг народитися і в РРФСР. Я дізнався про це, уже ставши президентом, коли зацікавився державним розмежуванням України і Росії в 20-і роки і запросив відповідні документи. От як це могло відбутися. В перші роки радянської влади помітно перекроювались межі старих імперських губерній, які часто не збігалися з етнічними. Спершу укрупнили Білоруську РСР, що, до моменту свого входження до складу СРСР була занадто малою в порівнянні з територією білоруського народу. Це була кричуща невідповідність — наприклад, Вітебська, Могілевська і Гомельська губернії після революції опинилися в складі РРФСР. У березні 1924-го і в грудні 1926-го до шести первісних повітів Білорусії було приєднано ще 26. У принципі, цей перекрій суперечив ще живому в ті роки гаслу про світову пролетарську революцію, яка скасує всі кордони, але, на відміну від світової революції, був правильним за суттю. Вірніше, міг бути, якби проводився справді послідовно, що траплялося не завжди.
Одночасно з білоруським врегулюванням почалися позови стосовно україно-російських кордонів. Саме позови, тому що тут справа відразу пішла дуже туго. Українська сторона ще на початку 1923 року поставила перед ВЦВК тільки що створеного СРСР питання про передачу УРСР ряду волостей і навіть повітів Брянської, Курської і Воронезької губерній РРФСР у зв’язку з явною перевагою в їхньому населенні українців. Неофіційна реакція російської сторони була в дусі героя фільму «Іван Васильович змінює професію» домушника Милославського, який раптом відчув себе державним діячем: «Волостей не напасешься». Однак, Президія ВЦВК створила спеціальну комісію на чолі з головою ЦВК Білорусії Черв’яковим, і переговори почалися.
Але відразу пішли російські контрпропозиції. Серед них була і така: передати з УРСР до складу Курської губернії РРФСР Новгород-Сіверський (наш!) повіт, частину Глухівського і дві волості Кролевецького повітів Чернігівської губернії. Цього не трапилося, мабуть, тому, що куди більше Росія мріяла одержати назад передані Україні в 1920 році із складу Області Війська Донського Таганрог і Донецький округ з містом Шахти. Вона їх зрештою і одержала, передавши Україні Путивль з повітом і досить багато волостей уздовж більшої частини кордону. Зовсім поруч з нами відійшла до України від Новозибковського повіту Брянської губернії Семенівська волость. Семенівка тепер місто і навіть райцентр. Але все легко могло відбутися зовсім інакше.
Природно, сьогодні виникають питання: чому в когось могла з’явитися думка, начебто Новгород-Сіверський відноситься швидше до Росії, ніж до України? І чому Путивль до 1925 року був у складі РРФСР? Це ж класичні міста не просто Київської Русі (зрештою, і Новгород Великий, і Москва — це теж міста Київської Русі), але ще і чернігівсько-сіверських князівств, «Слова о полку Ігоревім». Адже героєм «Слова» був новгород-сіверський князь Ігор Святославович, а в Путивлі знаходився замок, де «на заборолах» стояла і плакала Ярославна, очікуючи Ігоря з походу «у поле незнане, половецьке».
Може, справа в тім, що ці землі ввійшли до складу Росії задовго до Переяславської ради. Це відбулося, коли «государ усея Русі» Іван III відвоював у Литви ряд чернігівських і сіверських міст (Козельск у 1494 році, Путивль. Брянськ і Рильськ у 1500 році, Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, Трубчевськ, Мценськ, Стародуб і Карачев — у 1501 — 1503 роках) з їхніми повітами. Якщо подивитися на мапу, це дуже велика територія — стародавня Сіверщина тяглася до Брянська. До початку XX століття, тобто за 400 років, ці землі зазнали великих змін. Їхній тил і одночасно ядро, Чернігів, цілком зберіг свій український характер. До того ж, недалеко від Чернігова довгий час знаходилися такі центри загальноукраїнського значення, як гетьманські столиці Батурин і Глухів. Зате Брянськ, Козельск, Трубчевськ (місто віщого Бояна), Карачев — колишні північно-східні форпости Чернігівщини і Сіверщини — до початку XX століття стали майже повністю російськими.
Але залишалася неабияка проміжна територія, де ще в XIX столітті було важко провести якісь етнічні межі. Узяти хоча б ту місцевість, де народився я. У нас говорили на змішаній українсько-білорусько-російській мові. Причому на деякій відстані від нас до півдня і до південного заходу, у напрямку Чернігова і Конотопа, починалася вже безсумнівно українська мова. Східне Полісся завжди було історичним стиком. Тут смугами жили і живуть українці, білоруси, російські старовіри і просто росіяни. Але це ще не все. Тут живуть поліщуки або полішуки (яких білоруські вчені вважають швидше білорусами, а українські — швидше українцями). Між іншим, Федір Михайлович Достоєвський походив від поліщуків. Невеликий маєток його батька, Достоєво, знаходився не дуже далеко від наших місць, у Білорусії. Дочка Федора Михайловича писала: «Один з моїх литовських предків, що перекочували в Украйну, змінив релігію для того, щоб одружитися на православній українці».
Правда, деякі вчені говорять: ні, ті, кого ви називаєте поліщуками, насправді живуть на захід, а тутешні носії специфічного прислівника — це так звані «литвини» або «севрюки», і їх мова ніяка не суміш, а природний підсумок розвитку живої мови тутешніх селян, що перебували в нашому куті Полісся багато сторіч, з часів Київської Русі, у відносній ізоляції за своїми глухими лісами. До речі, добре пам’ятаю, як мій улюблений учитель Тимошенко теж говорив, що в старовину чернігівські, ніжинські і путивльські називали жителів наших місць «литвинами», що викликало в них образу: до Литви ми не мали жодного відношення, та вона і далеко. Але розповідав він про це не на уроці, а в себе на городі. У мене таке враження, що в ті роки вся ця етнографія не дуже заохочувалася.
Пізніше я довідався, що якийсь час у Росії литвинами називали всіх українців. Це було ще до того, як росіяни почали називати нас черкасами. Подібні імена (або прізвиська) — зайве свідчення того, що відчуття «русского единства» у московських людей було відсутнє. Добре це чи погано, але його просто не було.
Я вже говорив, що за яром на краю Костобоброва починалася Росія. Щоб бути зовсім вже точним, Брянська область. На мапі видно, як тут вона великим, майже прямокутним виступом, досить сильно заходить на захід. Цей виступ — Стародубщина, вона аж до 1919 року входила до Чернігівської губернії. В часи Богдана Хмельницького тут була територія Стародубського козацького полку, тобто законна частина «Малоросії» (а Новгород-Сіверський був лише сотенним містом Стародубського полку!). Більш того, починаючи з другої половини XVII століття, місто Стародуб стало ледь не найбільшим ринком для українських товарів. На два великих щорічних ярмарка товари привозилися також з Москви, Риги, Петербурга й Астрахані. Стародубське купецтво славилося своїм багатством. Як же вийшло, що таке місто сьогодні не в Україні? А вийшло от як. З кінця 1650-х у стародубські ліси стали втікати з Росії старообрядники і селитися тут на рубежі Речі Посполитої. У 1708 — 1709 роках старообрядники, до того переслідувані російським урядом, за власним почином боролися зі шведами (попросту кажучи, партизанили), узяли багато полонених і привели їх до Петра І у Стародуб. За це їм були подаровані всі землі, на яких вони встигли розселитися. Відтоді приплив старовірів у ці краї посилився. Поступово один із двох повітів, що складали Стародубщину, Новозибківський, став практично російським (крім самої південної волості, Семенівської — її і передали Україні, про що я вже згадував), а в другому, Стародубському, жив різноманітний народ. Причому, коли в 20-і роки стали розбиратися з етнічною картиною, з’ясувалося, що на кордоні з Україною жили поспіль росіяни (ті ж самі старообрядники), а українці жили начебто «за» ними. Мабуть, розумно викроїти кордон в цьому східнослов’янському Вавилоні виявилося неможливим. Або хтось не захотів.
