Коли помер Сталін, я дуже горював. Мені було 14 років, я вже був комсомольцем і не міг уявити собі, як можна жити далі без Сталіна. Ані найменших сумнівів у правоті комуністичних ідей у мене не було. Взагалі, діти старшого віку і підлітки — найкращий матеріал для будь-якої пропаганди. Вони чисті серцем, налаштовані на справедливість, легковірні. У них, як правило, ще немає скепсису. Я запам’ятав вірш, надрукований в одній з газет у зв’язку зі смертю Сталіна. Чи треба говорити, що я сприйняв усе на віру?

Нам не забыть, как по фронту в метели

Шел он землей украинской не раз.

Сталина в серой армейской шинели

Видели Харьков, Полтава, Донбасе.

Тепер я маю підозру, що ці рядки складав якийсь старий цинік, який не мав щонайменших ілюзій з жодного приводу на світі (а найменше щодо Сталіна, що бреде в заметіль через фронтовий Донбас). Але мені страшенно подобалися ці вірші, і я читав їх напам’ять комусь з наших квартирантів-вчителів. Думаю, йому було що сказати з цього приводу, але він розумно утримався.

Голодному все смачно, і проте, мені здається, мати прекрасно кухарювала. Тому є й об’єктивне свідчення: коли приїздили які-небудь районні комісії, наше сільське начальство звичайно просило її накрити стіл у нашій хаті, а не в тих, хто жив багатше. Матері давали продукти, і вона варила на багато людей. Хто покуштував її борщу, забути його вже не міг. А ще в неї була одна з найкращих самогонок у селі — із пшениці, із жита. Вона чудово пекла хліб на дубовому листі, і він міг зберігатися напрочуд довго, днів вісім. Міг то він міг, але хто б йому дав?

Я вже згадував, що мати народилася в 1906 році, а це означає, що вона повинна була засвоїти молитви, а також церковну і домашню православну обрядність до того, як більшовики взялися за боротьбу з релігією. На Великдень, на Трійцю і на Різдво в нас улаштовувалася подоба святкового столу. На Великдень, крім фарбованих яєць, мати обов’язково діставала з льоху ковбасу, що зберігалася в салі. Вона робила цю ковбасу заздалегідь. Це було дійсне щастя, особливо якщо Великдень приходився на ранню дату, відразу після важкої зими. А радянські свята мама якось не помічала. У місті їх не можна було не помітити — усе-таки вихідні, паради, оркестри, гуляння. А в селі вихідних нема, материна робота не кінчалася ніколи — діти, худоба, збирання, куховарство, прання, город. Якби в народі склалися якісь обряди для святкування 7 листопада або 1 травня, може, мати їх і дотримувалась би, але вони не склалися.

І, як це взагалі притаманне людям, що входять у життя, воно, життя, здавалося мені абсолютно нормальним. Коли скінчилися сорокові і пішли п’ятидесяті, мені здається, і в дорослих з’явилося відчуття, що потроху легшає. У клубі влаштовували танці, завжди було повно народу. Чайкіно славилося симпатичними дівчатами. Вони і зараз у мене перед очима — Тоня Сердюк, Маруся Тимошенко... Гуляли допізна, співали пісень. Причому і російських, і українських — не мова пісні була критерієм вибору Я досить рано відкрив, що в мене непоганий слух, що я можу точно наспівати почуту мелодію. У нашій родині всі співали, особливо мама. Піде, наприклад, у город за огірками і пісню проспіває відповідну:

Посіяла огірочки

Близько над водою,

Сама буду поливати

Дрібною сльозою.

Сестра теж співала, а брат, поки був з нами, грав на гармошці. Так і я приохотився до співу.

У восьмому класі, коли до костобобровської десятирічки ходили зі мною ще двоє хлопців (один з них був мій двоюрідний брат Вася Лобок), ми співали на зворотньому шляху. Поверталися вже затемна, і обов’язково з піснями, в основному радянськими, типу «Катюші» або з кінофільмів. Потім вони перестали ходити, а один я вже не співав. Та й у холодну пору року було не до співу. Пройдеш дев’ять кілометрів туди та дев’ять назад — по вітру, по морозу — від вітру весь час ніс мокрий і сльозу з очей вибиває. Завжди ходив напівзмерзлий у гумових своїх чоботях. Ангіни в мене були такі, що температура піднімалася до сорока градусів, не було сил навіть піднятися з ліжка. Зими в нас винятково сніжні. Тому двері в наших краях завжди відкриваються усередину. Якби вони відкривалися назовні, узимку після снігопаду ніхто б не зміг вийти з дому.

Уже будучи студентом, я намагався на зимові канікули приїхати додому. 30 кілометрів від станції звичайно доводилося йти пішки. Одного разу вийшов у страшний холод, та ще, за своєю звичкою (а вірніше, за студентської бідності), на гумовому ходу, і десь на половині шляху зрозумів, що зробив велику помилку: не можна було відправлятися в дорогу по такому морозу. Але дітися вже було нікуди, тільки йти вперед, як джеклондоновський герой. Поки дістався домівки, думав — все, віддам кінці. Зовсім уже прощався з життям.

Хтось прочитає і вирішить, що я сварюсь на природу рідних місць — грунти занадто бідні, зими занадто крижані, — але це зовсім не так. Як раз навпаки, мені все тут подобається — і зима, і літо, і ріки, і ліси. Я уявляю собі, як по цих лісах, між могутніх (у той час) стовбурів, ходив з рушницею мій батько-лісник. У 1941 році йому було вже під сорок, і він, мабуть, не підлягав призову за віком. Виходить, пішов воювати добровільно? Від дружини і трьох дітей? Раз він вчинив так, значить сам перед собою не відчував права вчинити інакше. Думаю, для нього була нестерпною думка, що чужоземці можуть господарювати в його лісі.

І мати страшенно любила рідні місця. Коли всі діти розлетілися по просторах СРСР, вона занудьгувала, продала будинок і поїхала до Олександра на Далекий Схід. Прожила кілька років у його родині, потім я її забрав до себе. Близько 15 років вона жила в нас, але майже кожне літо говорила мені: «Відвези ти мене, Льоню, на батьківщину». Сідали в машину і їхали «на батьківщину». Там вона гостювала завжди у Василя, сина свого покійного брата Івана (мені Василь — двоюрідний брат). Там і її останній притулок.

Моя мама, Параска Трохимівна Кучма, померла 27 липня 1986 року, не доживши кілька днів до 80 років. Вона похована на тім же цвинтарі, де двома роками раніш був похований Олександр. Так що мати лежить там поруч із сином. Це в селі Олександрівка, у шести кілометрах від Чайкіна.

Коли я довідався, що мої земляки вирішили побудувати в Чайкіні церкву в ім’я святої Параскєви П’ятниці, я допоміг їм, чим міг, і їздив на освячення. Мати раділа б цьому. Сказала б: от тепер наше Чайкіно законне село, а не якесь сільце.

Напевно, усвідомлена (а не інстинктивна) любов до рідного краю приходить після того, як з’являється можливість якихось порівнянь. Дніпропетровськ, куди я потрапив із свого села, — це степова смуга, і тамтешня природа довго здавалася мені чужою і навіть якоюсь неправильною. А потім поступово прийшла і подяка долі, що зробила моєю батьківщиною дивний край Полісся. Зараз я можу із спокійною совістю сказати: я щасливий, що народився і виріс на Поліссі. Які в нас по весні були розливи і повені! Заняття в школі припинялися, не Венеція ж, щоб на човні до школи плисти. Той, хто знає, який краєвид відкривається на долину Десни від Дегтярівки (це трохи нижче за течією від Новгорода-Сіверського), той розуміє значення слова «благодать». Це більше, ніж просто краса. Це безкраї ліси на обрії, веселі заплавні луги, двадцять відтінків зеленого, простір, хмари, волога, бабки, птахи, вітерець, щастя Божого світу.

Новгород-Сіверський та «Історія русів»

Наш районний центр, Новгород-Сіверський, — маленьке містечко, тисяч десять жителів, менше доброї козачої станиці, а скільки в ньому усього! Є навіть тріумфальна арка. Згадую торгові ряди з галереями по периметру, як у Гостиному дворі в Петербурзі, і чарівні тихі вулички, що збігають до Десни. Найбільш помітна визначна пам’ятка — Спасо-Преображенський монастир. Якби цей монастир стояв у якій-небудь столиці, він був би уславлений, у ньому б постійно юрбилися туристи. Колись він, мабуть, був оточений валом. Зараз це м’які схили, вкриті густою яскравою травою, а над ними здіймаються білі стіни і вежі. Серце завмирає, і навіть не зовсім зрозуміло, чому. У монастирі є будинок бурси. Відразу пригадуються знамениті «Нариси бурси» Пом’яловського, але цей ошатний, якийсь святковий будинок вражає повною невідповідністю тим уявленням про бурси і бурсацьке життя, які народжувала ця книга.