Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Прошу взяти до уваги, що всі ці роки наш парламент, з яким я, загалом, завжди намагався і намагаюсь шукати спільну мову, знаходився в глухій опозиції реформам. При тому це була не права опозиція, призначення якої — протистояти комунізму, як кажуть, у великому та малому. Українська трагедія полягає у тому, що в нас фактично не було справжньої правої опозиції. Всі грають в популізм. Об’єднання в єдиний табір залишків колись вагомої, ніяк не лівої, політичної сили Народний Рух України з лівими — комуністами та соціалістами — не випадковість. Далася взнаки відсутність на правому фланзі принципової політичної сили, яка врівноважувала б «червоні» настрої.

Україна посіла важливе місце в системі міжнародних і, перш за все, європейських відносин. Ми мали, скажу м’яко, проблеми з нашими сусідами — з Росією, Польщею і Румунією, і нам вдалося полагодити ці проблеми цивілізованим шляхом. Не стомлююся нагадувати, який важкий шлях відновлення взаємної довіри на державному рівні ми пройшли з Росією. Але ми його пройшли, ми підписали «Великий договір», вирішили проблеми Чорноморського флоту. Українська сторона діяла абсолютно коректно, всебічно враховуючи інтереси Росії. Що ж до дрібних чвар, вони неминучі, це природний процес притирання. Хто їх згадає через 50 років?[133]

Не збулося жодне з песимістичних (і злостивих) пророцтв, нестачі яких ми не відчували всі десять минулих років. Україна кожен раз виявлялася стійкішою, мудрішою, твердішою, ніж побоювалися її друзі і сподівалися недруги. І це теж одна з красномовних оцінок пройденого нами шляху.

Капітальний ремонт

Те, що стан справ в Україні поступово поліпшується — об’єктивний факт, хоча багато політиків сприймають (чи роблять вигляд, що сприймають) цей факт скептично. Дуже важливо, що зміни на краще в нас не «зав’язані», як у Росії, на експорт енергоносіїв. У нашому випадку ми в набагато більш чистому вигляді маємо справу із цілющим впливом ринкової економіки як такої — я вже говорив про це в розділі «Від УРСР до України». Але і ті, хто визнає поліпшення наших показників важливим досягненням, нерідко досадують на те, що шлях до нього був занадто довгим. Часто можна почути слова про втрачені вісім (варіанти: «сім», «дев’ять») років. Мені ці роки не здаються втраченими, без них позитивний перелом був би неможливий. Протягом цих років у нашій економіці йшли природні процеси пошуку більш життєздатних форм, самоорганізації на нових основах, притирання і припасування. Звичайно, у теорії цей шлях міг би бути більш коротким. Я і сам вважаю, що він був довгуватим. Але іноді мене бере сумнів, чи так вже все однозначно погано. Спробую пояснити цю думку.

Зміни в Україні були занадто вже радикальні, для звикання і пристосування до них потрібен був значний час. Зараз зворотним зором бачиш, що в радянську епоху більшість людей у нас жили в якомусь неприродному режимі. Деякі взагалі все життя спали, впевнені, що не сплять. Ситуація, коли від людини мало що залежить, коли коло її можливостей гранично звужене, не виховує дійсно самостійних характерів.

Стаючи дорослішим, ти повинен, на жаль, неминуче пройти через важкі етапи, особливо на початку. Злі язики називали їх «шоком без терапії», що, звичайно, не зовсім справедливо. Але у вчорашніх радянських людей вистачило мудрості правильно оцінити події і не поставити знак рівності між демократією і ринком з одного боку і дорожнечею, інфляцією, затримкою пенсій і зарплат — з іншого. На вільних і демократичних виборах Україна відкинула повернення до минулого.

Взагалі становлення демократії — видовисько не для людей із слабкими нервами. Як викривали, як паплюжили своє суспільство щирі і чесні американські письменники і публіцисти на початку минулого століття! Вони вважали його безнадійним. Звичайно, вони згущували фарби, але їхня критика не пройшла даремно. Головне, обговорення було відкритим, і це урок для всіх молодих демократій. Етап становлення треба пройти, його неможливо перестрибнути.

Сьогодні, після одинадцяти років української незалежності, загальна думка така, що життя стало цікавішим. Це чиста правда, але крапку на цьому не поставиш. Життя стало цікавішим для бадьорих, заповзятих, бідових, повних сил, тих, хто не боїться життя і так далі. Але ж не всі такі. Є працівники кризових підприємств. Є люди сором’язливі, не надто активні, які важко адаптуються, не дуже здорові, готові задовольнятися малим і навіть зовсім малим — аби не робити різких рухів, аби не вийти за рамки звичного. І, нарешті, є просто літні і старі. Всякі є люди, і всі мають право на життя. Я не сприймаю такого соціального дарвінізму: нехай виживають найсильніші.

Мені пишуть люди з різних кінців України. Я бачу, що найгостріші проблеми — не у великих містах. У маленькому містечку або селищі людина може бути й обдарованою від природи, і моторною, і навіть легкою на підйом, але все це раптом виявляється непотрібним. Працював, наприклад, чоловік на місцевому єдиному на все і вся підприємстві, і дружина десь працювала, і їм вистачало. Але от підприємство розвалилося, дружина одержує копійки. Ризикнути зірватися з місця він не може, тому що зв’язаний — діти-школярі, старі, будинок. Ніяка нова робота не світить, до підприємництва треба мати талант, а він, кажуть, є у 4 — 5% населення. У великих містах є вибір, маса можливостей, у селах же і селищах вибору майже немає. Ціла низка наших нових законів — про інвестиційний режим, про технопарки, так чи інакше, прямо чи принагідно, але повинні допомогти цим людям.

Нема сумніву, що життя стало і складнішим. А це водночас добре і погано. З одного боку, тепер воно різноманітніше. Зникло багато безглуздих заборон, які сковували людей раніше. З’явилися невідомі колись можливості — наприклад, побачити закордонні країни, з’явилися нові спокуси у вигляді різних благ цивілізації, відкрився цілий світ нових речей і послуг. А спокуси — це одночасно і стимули. Стимули силкуватися, міркувати, діяти, не лежати на канапі. З іншого боку, більш складне життя — завжди більш жорстке. Це незвична для багатьох необхідність робити самостійний вибір, ускладнені «правила гри», це більш тверді вимоги, висунуті життям (одні податкові декларації чого варті). Багато хто сприймає все це як безумовний дискомфорт і погіршення життя.

У зв’язку з цим я, на відміну від багатьох, не так вже сильно горюю, що реформи в нас трохи розтягнуті. Для багатьох це прикро, мовляв, тупцюємо на місці. Проте ніхто не тупцює, капітальний ремонт країни йде, на четвірку з двома мінусами (цю оцінку ми можемо спільними зусиллями підвищити), але йде. Однак дуже важливо, щоб у людей був час на звикання до чергового етапу змін, на адаптацію. Точніше говорити не про уповільнення реформ, а про амортизацію різких поштовхів. До того ж, я не уявляю, щоб у нас, як у Прибалтиці, могли виселити родину з квартири, якщо вона не сплатила за три місяці. Уже не кажучи про те, що сама квартплата там в багато разів вища — коли ми в себе із ваганнями зважуємось підняти її на відсотки! Коротше, я не маю сумніву, що ми в Україні вирішимо всі наші проблеми. Вирішимо хай і повільніше, зате людяніше.

Деякі викривачі «нових часів», не помічаючи, суперечать самі собі. Ті ж люди, що говорять про загальне зубожіння, через кому скаржаться, що розвелося нестерпно багато машин. Звичайно, у потоці авто на наших дорогах чимало «літніх» іномарок. Тепер придбати їх для багатьох — не проблема. При деяких мінусах такої ситуації, у цілому вона — благо. У радянські часи вважалося нормальним, якщо людина горбатилася на машину третину (а то і половину) життя, за новими були багаторічні черги, причому до черги на машину не записували, поки не принесеш довідку, що ти не стоїш в черзі на житло. Аргумент був такий: якщо в тебе завелися зайві гроші, ти не можеш розраховувати на безкоштовне житло, вступай до ЖБК замість того, щоб нахабно мріяти ще і про машину. Мимоволі згадаєш Гоголя: «Иван Яковлевич хотел бы и того, и другого, но знал, что было совершенно невозможно потребовать двух вещей разом, ибо Прасковья Осиповна очень не любила таких прихотей». Всього за якихось десять останніх років автомобіль став у нас масовим транспортом, і це найважливіший прорив. І психологічний, і соціальний. Автомобіль додає свободи. Навіть старий, аби їздив.

122
{"b":"207468","o":1}