Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Саме в 1988 році в Україні почався відчутний ріст суспільних рухів. Усунення цензури розв’язало язики, у людей став швидко вивітрюватися страх перед владою. Але ж ще так недавно цей страх здавався генетичним. Восени 1988 року почалися перші несанкціоновані мітинги, з’явилися — нечувана річ! — політичні клуби й об’єднання, у 1989 році виник «Народний Рух України за перебудову».

Хтось добре сказав, що реформи — це зміни, які відбулися вчасно. Спізнілі і половинчаті «реформи» в сфері управління народним господарством не вирішували жодного з завдань, які були покликані вирішити, і лише вносили дезорганізацію в хоч якусь, але налагоджену командно-централізовану систему керівництва народним господарством. Перша модель госпрозрахунку, друга модель госпрозрахунку, третя модель госпрозрахунку, Закон про державне підприємство... Якби всі ці моделі і закони почали впроваджувати двадцятьма роками раніш, не так поспішаючи і не в передінфарктному стані економіки, а обачно, крок за кроком, якась користь з цього, можливо, і була б. Хоча не поручуся. Але про реформи 1988 — 1991 років розумні люди говорили: це те ж саме, що в умовах правобічного руху дозволити окремим товаришам їздити за правилами лівобічного.

За якийсь час, думаю, наприкінці 1989 року чи в першій половині 1990-го, у оптимістів з нашої галузі ненадовго відродилися надії: начебто справа йде до серйозного, а не символічного роззброєння, вивільняються величезні кошти — може, частина з них буде спрямована на космічні дослідження? І тоді ми відновимо кинуту Місячну програму, будемо готувати разом з американцями пілотований політ на Марс, почнемо робити орбітальну станцію «Мир — Скайлеб», чому ні?

Ці надії прийшлися на незабутні місяці. На тлі зниження напруженості у світі розпалювалися пристрасті по всьому СРСР. Тут Україна чи не вибилась в лідери. Деякі мої колеги-ракетники щиро обурювалися з того, що якісь «учителішки» і «пацани» з Руху, УРП, УГС, «Товариства Шевченка», якісь писаки із Спілки письменників, вимагаючи повного відокремлення України від СРСР, можуть тим самим перекинути і зруйнувати нашу величезну багатомільярдну справу. Але я вже дивився на речі інакше. Щось в мені відбулося, я став бачити, у чому правда цих «учителішків». Хто саме з моїх співрозмовників висловився настільки зневажливо, вже вивітрилося з пам’яті, але добре пам’ятаю, як сильно це мене різонуло. Як би не був я захоплений своєю справою, мені ніколи, жодного разу не здавалося, що ракетник вище вчителя. Моя дитяча мрія стати вчителем не збулася, але те, що вчителі — сіль землі, я пам’ятав і пам’ятаю завжди.

Що ж до оптимістів-ракетників, вони — чи краще сказати «ми» — помилилися. Незабаром стало зрозуміло, що космічні прориви для Заходу, і для СРСР були частиною їхнього глобального військового суперництва. У 1986 році керівництво СРСР зуміло показати світу свою «крутість» у формі станції «Мир» і носія «Енергія», а в 1988 році (між іншим, через кілька днів після обрання Буша-старшого президентом США) — у формі багаторазового орбітального корабля «Буран». Разом із дніпропетровською «Сатаною» усе це справило потрібне враження, переговори про роззброєння пішли куди веселіше і незабаром привели до результатів.[119]

Космічні дослідження, звичайно, не припинилися, але вони стали прагматичнішими, країни прагнуть поєднувати свої зусилля. Для скорочення витрат використовуються взаємодоповнюючі розробки. Міжнародна орбітальна станція «Альфа» тому приклад.

«Морський старт» за участю України — теж. Завдяки роззброєнню у світі вивільнився великий парк одноразових ракет-носіїв, на ринок комерційних запусків прийшла здорова конкуренція. Здорова — це коли розцінки знижуються. Правда, парк ракет має властивість вичерпуватись, і якщо не робити нові, доведеться розоряти непорушний запас.

У 1990-і роки обвальне скорочення фінансування і дружні нападки дилетантської «громадськості» на аерокосмічну галузь спершу СРСР,[120] а потім відповідно Росії й України привели до краху багатьох проектів і багатьох надій. Але це вже інша історія. А про те, як «Південмаш» і «Південне» виживали без замовлень на бойові ракети, я розповідаю в цій книзі в розділі «Про ракети “южан” і високі технології».

Хтось скаже (і матиме, напевно, рацію), що я приділяю тут занадто багато уваги ракетно-космічній галузі. Що тут скажеш? Я віддав їй третину століття. Це був час героїчного штурму всесвіту, який назавжди ввійде до літопису людства. Те, що прийнято називати «космічною ерою» (а вона почалася, нагадаю, запуском першого радянського штучного супутника Землі в 1957 році), за своїм значенням можна порівняти з епохою Великих географічних відкриттів. Чи можна уявити собі, щоб хто-небудь з матросів Магеллана, навіть давно відійшовши від моря, перестав постійно повертатися до свого кругосвітнього плавання? Можливо, я б спокійніше ставився до ракетної сфери, якби моя причетність до неї обмежувалася тільки інженерною і конструкторською роботою. Але я провів багато років на Байконурі, я проводжав ракети в космос, з них не одна злітала за моєю командою, я не можу згадувати про це без хвилювання, не можу бути байдужим до даної тематики.

Але є ще одна причина. Усі вітчизняні досягнення тієї епохи вважалися і були, зрозуміло, радянськими. Після розпаду ж СРСР якось саме собою вийшло, що гордість за радянську космічну епопею успадкувала одна Росія — разом з постійним кріслом у Раді Безпеки ООН і ядерною зброєю, хоча ракети і космічні кораблі будували, виводили на орбіту і літали на них начебто усі разом. Внесок України був виключно великим, і якщо ми дозволимо собі про нього забути, звинувачувати в цьому нам доведеться тільки себе. Росія не зобов’язана нагадувати нам про нашу славу.

Серед космонавтів було немало українців. Попович, Береговий, Гречко, Горбатко, Романенко, Кізим, Добровольский, Вікторенко, Левченко, Філіпченко, Маленченко, Поліщук, Арцебарський, Корзун, Вовк, Гідзенко, Онуфрієнко — рахую тільки тих, кого згадав, а пам’ятаю я не всіх, тому що був мало зв’язаний з пілотованими польотами. Однак всі вони вважаються сьогодні російськими космонавтами. Тобто, якщо дивитися на речі формально, Україна має право вважати своїм тільки одного космонавта, Леоніда Каденюка. Але це конче несправедливо і фактично неправильно!

Я вже не кажу про те, скільки українців було і є серед генеральних і головних конструкторів і директорів заводів, пов’язаних з космосом, їх, на відміну від космонавтів, я пам’ятаю кожного поіменно, і саме з цієї причини утримаюся від переліку: список вийшов би занадто великим. Для мене очевидно, що «українська частка» у досягненнях радянської космічної ери була набагато вищою, ніж ті 18 відсотків, що складали питому вагу України в населенні СРСР. Але як визначити цю частку? Шляхом простої каталогізації імен, і тільки? Це питання, по суті, продовжує те, що обговорювалося вище — питання про межі нашої культурно-історичної спадщини.[121]

Розділ тринадцятий. Прощання із СРСР. Чи є україна «історичним боржником»

64 місяці

Всю зиму 1989/90 йшла активна підготовка виборів до Верховної Ради УРСР — перших майже (майже!) вільних виборів до законодавчого органу державної влади України за більш ніж 70 років. Саме цій Верховній Раді випало проголосити незалежність України, про що ми, звичайно, тоді не мали уяви. Верховна Рада попереднього, XI скликання більшу частину свого терміну працювала за старими правилами, що склалися ще із сталінських часів — тобто, збираючись на коротенькі сесії, удавала з себе парламент, не будучи їм. Правда, під час своїх останніх сесій і цей декоративний орган став мінятися. У жовтні 1989-го він практично одноголосно прийняв Закон Української РСР про мови, який проголосив українську мову державною. Ну, а вже від нової Верховної Ради всі чекали — хто з надією, хто з острахом — великих змін для України. Вибори були призначені на початок березня 1990 року, а в лютому відбувся пленум ЦК КПУ, присвячений майбутній події. Виступаючи на цьому пленумі (генеральний директор «Південмашу» не міг не бути членом ЦК КПУ), я висловився за те, щоб нова Верховна Рада, не відкладаючи, прийняла закон про повний економічний і політичний суверенітет України як держави. Таку точку зору розділили досить багато виступаючих. Для нас тоді ж придумали прізвисько «суверен-комуністи».

109
{"b":"207468","o":1}