Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Стосовно транспорту Київ дуже мало нагадує Москву. Він — головний в Україні вузол пересадок тільки для авіапасажирів, що природно для столиці. А ось залізничних ліній до Києва сходиться лише чотири, тоді як, наприклад, до Харкова — вісім, до Львова — сім. Сама залізнична мережа України — це саме мережа, а не павутиння, що розкинулося від єдиного центру. Мережа досить-таки європейської, на відміну від Росії, конфігурації, хоча й не європейської щільності.

У Російській імперії у Києва не було ніяких столичних функцій, він був просто губернським містом. Він не посідав місця центру малої імперії всередині великої. У радянські часи навіть статус (з 1934 року) столиці союзної республіки не притягнув до нього якісь важливі нові залізничні магістралі просто через те, що більш чи менш головні напрямки на нашій території були освоєні ще до революції. Після неї залізничних шляхів додалося взагалі не так уже й багато. Різкому приросту загального кілометражу сприяло возз’єднання українських земель у 1939 — 1945 роках. Залізнична мережа Галичини виявилася відчутно густішою, ніж на території неньки-України.

Київ загалом не дуже «тисне» на міста України. Він не відтягнув на себе «майже все», як Париж у Франції або Лондон у Англії. Ясна річ, що Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса та Львів не дорівнюють Києву, але сумірні з ним. Україна за своїм устрієм в цьому ближча до Німеччини, Іспанії або Італії.

Україна має найбільший у Європі коефіцієнт транзитності — тобто ми могли б діставати від транзитних перевезень найбільший прибуток на континенті. Україна цю свою перевагу використовує недостатньо. Польща за даним показником посідає друге місце і кожен рік отримує від транзиту більше ніж чотири мільярди доларів. Наша країна розташована так, що через її територію пройшли наземні та повітряні шляхи. Сітка українських шляхів та трубопроводів, що склалася, більше чи менше сприяє цьому. Сьогодні цю мережу використовує не тільки Росія та її економічні партнери. Вона вже сьогодні важлива (і, сподіваюсь, стане ще більш важливою) для всіх інших наших сусідів, а також країн Північної Європи та Прибалтики, з одного боку, і Балкан, Закавказзя, Туреччини і азіатських країн СНД — з іншої. Але Україна повинна боротися за транзит. Будь яка з країн, що використовують транзит сьогодні, може знайти йому альтернативу, навіть Росія. Широтні магістралі ми мусимо доповнювати мерідіональними, враховуючи також міжнародні (наприклад, трасою Одеса — Львів — Варшава — Гданськ), мусимо провести модернізацію тих і інших, повинні побудувати, спільно з румунами, міст через Дунай поблизу від Ізмаїлу — як частину майбутньої кільцевої автостради довкола Чорного та Азовського морів. Нам необхідно будувати нові термінали та трубопроводи, вводити логістичне управління вантажами. Сьогодні лінейна частина газотранспортної системи України — найстаріша у Європі. За даними експертів, час починати реконструкцію 60% довжини всіх труб нафто- і газопроводів.

Стосовно Росії, вона така велика, що обминути її (тобто знайти альтернативні шляхи транзиту, коли не влаштовує російський) досить важко.

Соборна чи федералістська?

Безперечно, мільйонам українців, що сформувалися у Радянському Союзі, незвичне відчуття, що Петербург (який вони знали як Ленінград), Байкал та Волга тепер за кордоном — так само як Ризьке узмор’я, Піцунда, Медео, список можна продовжити, але, я сподіваюсь, тепер вони звернули більше уваги на свою власну країну. І, цілком можливо, зробили для себе приємне відкриття: таку країну любити легше, ніж неосяжну.

Будь-яку країну ми уявляємо собі як єдине ціле, але дуже різні масштаби обзору. Україна — країна іншого масштабу у порівнянні із Росією, розміри України припускають більш близький погляд, закохане роздивляння. Її, не втрачаючи з поля зору окремих частин, легше уявляти собі повністю.

Росія, зрозуміло, теж неоднорідна. До неї входить багато природних регіонів, і завважимо, що найбільші діляться не на «більш дрібні» (стосовно Росії такі вирази просто не підходять), а на менш великі. Далекий Схід поділяється на Чукотку, Камчатку, Охотське узбережжя, Приамур’я та Сахалін з Курілами. Велетенський Сибір складається зі Східного, від Далекого Сходу до Єнісею, та Західного — від Єнісею до Уралу; у Сибіру є Західно-Сибірська низина, Алтай, Саяни, Таймир, Прибайкалля, Забайкалля, Колимське нагір’я, полярні острови. Підрозділи ще більш низького рівня — поза моїми знаннями, що, я сподіваюсь, мені вибачать. Пам’ятаю лише Даурію у Забайкаллі — до речі, туди переселялися і наші селяни.

Багато з названих географічних регіонів більші від усієї України, але вони бачаться наче з вікна реактивного лайнера, з такої висоти, звідки неможливо розібрати вигин путівця та заворот струмка. Україна відкривається в більш (принаймні, на мій смак) гуманному вимірі — з пташиного польоту. У моїй душі вона, швидше за все, рівновелика Росії російського патріота — у нас з ним просто різна деталізація картини.

Україна ніби-то зіткана із виразно різних історичних областей. У кожної притаманні тільки їй риси, вигляд, їх не переплутаєш. Для байдужих та недругів це ковдра із клаптиків, для тих же, хто любить Україну, — виповнений глибокого змісту і краси візерунок. Щодо цього Україні близька Польща з її Великопольщею, Малопольщею, Сілезією, Мазурами, Помор’єм, Підляшщям, Поозер’ям, Бескидами, Розточею, Мазовшами. Близька нам також Іспанія, що складається з Каталонії, Валенсії, країни Басків, Галісії, Естремадури, Ламанчі, Старої та Нової Кастілії, Астурії, Андалуєії, Арагона, Мурсії, Наварри, Леона. Близька, власне, будь-яка європейська країна достатнього розміру, тому що вона обов’язково поділена — офіційно чи неофіційно (як Франція) — на історичні області із назвами, що звучать так романтично.

Наші адміністратори та плановики непричетні романтиці, і Україну вони ділять зовсім інакше — на десять вигаданих ними регіонів плюс столиця. Регіони ці такі: Північний, Центральний, Північносхідний, Північно-західний, Дніпровський, Західний, Південнозахідний, Південний. Автономна республіка Крим (з містом республіканської підпорядкування Севастополем), Донецький, Київ. Кожен з цих регіонів, окрім столичного, об’єднує від двох до п’яти адміністративних областей. Все це, з припущенням на різницю масштабів, нагадує російські адміністративні нововведення (Уральський округ. Північно-західний округ і таке інше). Наші фахівці у справах районування, без сумніву, знайшли б спільну мову із своїми російськими колегами.

Росія — країна федеративного устрою, Україна — унітарного. Автономна республіка Крим у складі України не робить її федерацією. Разом з тим, саму наявність в Україні історичних областей деякі теоретики сприймають як запрошення до перебудови країни на федеративних основах. Ніяких особливо сильних доказів на користь такої перебудови поки що не прозвучало. Іноді звертаються до авторитету Грушевського, цитують його слова про те, що зневажати історичні назви небезпечно, оскільки вони виникали «не капризом дипломатів або урядових службовців», повторюють, що ось, мовляв, Грушевський, той був переконаний федераліст, стояв за соборну та федералістську Україну. Мені ж бо з цих двох слів більше подобається перше.

Я спеціально вивчав біографію Грушевського, і не тільки з природної цікавості до великої людини, а ще й тому, що Грушевський був фактично першим президентом України,[7] а портретна галерея наших президентів поки що невелика. Одразу завважу: Михайло Сергійович Грушевський, батько української незалежності, був схильний переоцінювати чесноти роду людського.

Як пишуть його біографи, у ідеї федералізму йому бачився ідеал справедливості, у цій ідеї для нього наче у фокусі сходилося все найсвітліше — рівноправність, демократія, самоврядування та соціалізм (Грушевський був послідовним соціалістом, але його соціалізм дещо відрізнявся від соціалізму ленінського РСДРП). Він був упевнений, що не так багато часу треба задля втілення його мрії про Україну — «державу (писав він) трудящегося народа, которая должна послужить образцом, школой для других демократий мира, куда они будут когда-нибудь посилать своих детей — учиться, жить, работать». Його практична діяльність як керівника продовжувалась трохи більше року, він не встиг зіткнутися із загрозами «місцевій самоідентифікації». Він був переконаний, що нащадки полян, бужан, волинян, древлян, дулебів, тіверців, улічів нарівні володіють загальноукраїнською самоусвідомленістю, а дух місцевого патріотизму і бажання змагатися із сусідами підштовхне розвиток кожного регіону і тільки прискорить розвиток України в цілому.

10
{"b":"207468","o":1}