Те, що ми маємо сьогодні — похідне не так нашої географії, наших великих розмірів (а може хтось вважає, що Україна, навпаки, стиснута у просторі?), як новітньої історії. Ми успадкували промисловість, що складала частину промисловості СРСР. Вона брала участь у внутрішньосоюзному розподілі праці і розвивалась згідно з директивами московського Держплану. Ефективність господарчої діяльності у різних кінцях СРСР могла бути дещо різною, але не могло бути разючих відмінностей.
Втім, справа не тільки в історії і не тільки в географії. Ми, українці, любимо вихвалятися тим, що ми дуже працьовиті, прихильні до порядку та старанності, не те, що інші. Ми волелюбні індивідуалісти за своєю натурою, і якщо вже дістанемо справжню роботу — на себе, а не на дядька, то нас не зупиниш. Та й в мене таке саме враження — порівнював городи й будівлі на подвір’ях вихідців з України та їхніх сусідів, коли гостював у сестри, що переселилася у Кузбас.
Загалом, хвалити себе (в межах пристойності) необхідно, оскільки самовикриття здатне вганяти цілі країни і народи у нудьгу, воно вбиває віру людей у себе, підриває дух нації. І все ж давайте зачекаємо із занадто оптимістичними самохарактеристиками. Екстенсивний дух сидить в нас. Досі у нас було алібі на будь-який життєвий випадок — все можна було звалювати на радянську владу. Ми невдовзі дізнаємося, чого варте це алібі. Наші якості як працівників і господарів перевірить земельна реформа, що йде в Україні уже кілька років. У сільському господарстві все виявляється куди швидше й більш наочно порівняно з промисловістю. Пишаюся тим, що я, селянський син, не спасував перед упертістю «червоних» з нашої Верховної Ради і розпочав впровадження реформи за допомогою указів, через те, що втрата часу була б смерті подібна. Особливо я пишаюсь трьома своїми указами: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи» від 10 листопада 1994 року, «Про порядок паювання земель» від 8 серпня 1995 року та «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 року. Це були новаторські укази. Ми першими на післярадянському просторі проклали шлях трансформації державної власності на землю у приватну. Указ про земельну реформу був прийнятий вже у перші три місяці після виборів — це була частина моєї програми. Я виконав те, що пообіцяв. Повторюю: пишаюсь цим. Земельне питання у світі завжди вважалось найбільш складним.
Звичайно, є ще чимало складного та підводних рифів, але головне те, що 6,4 мільйони селян отримали сертифікати на земельні паї. Україна захистила права власників сертифікатів (щодо цього був окремий указ), аби люди, які не мають відношення до сільського господарства, не могли скуповувати землю по занижених цінах. У нас земля була розподілена справді по принципу: «Землю тим, хто її оброблює». В середньому на пай припадає більше чотирьох гектарів, а всі разом ці паї складають 27 млн га кращих у світі земель або 45% території України! Збувається мрія наших дідів та прадідів (а також поколінь українських лібералів). Монополію державної власності на землю ми безповоротно подолали, і це історичне звершення.
З 1 січня 2002 року почав діяти Земельний кодекс, що закріплює на законодавчому рівні введену Конституцією 1996 року приватну власність на землю. Згідно цьому кодексу селяни протягом трьох років отримають нотаріальні акти щодо володіння землею, а починаючи з 2005 року матимуть можливість її продавати і купувати. До 2010 року діятиме обмеження розмірів власності (не більше 100 га на людину). Заборони та мораторії — тимчасові. Три і навіть вісім років швидко промайнуть, часу ледве вистачить для землемірної зйомки та поділу земель на планах, для складання кадастрових книжок, прийняття закону про оцінку земель, про іпотеку, багатьох підзаконних актів. Масштаби діяльності, якщо брати до уваги територію України, величезні. Втім, куди важливіше інше: за цей час люди звикнуть до думки, що земля може і повинна бути чиєюсь власністю, без цього віддачі від неї не буде.
У Росії, починаючи з 90-х років, теж проходить земельна реформа. Було покінчено з монополією державної власності на землю, значні площі (вдвічі більші за всю територію України) були передані у власність — але, здебільше, у власність юридичних осіб. Фізичним особам дісталося набагато менше, та й серед них переважно — власники присадібних, дачних та садових ділянок. Справжні селяни володіють невеликою частиною землі. Може, у цій подробиці криється помилка російської реформи, не знаю. У всякому разі, на початку 2000 року середні по Росії аукціонні ціни на державні та муніципальні землі сільськогосподарського призначення поза населеними пунктами складали 300 рублів, або трохи більше 10 доларів за гектар. На першому земельному аукціоні, який влаштував саратовський губернатор Аяцков, 20 гектарів сільгоспугідь пішли за 600 карбованців. Виходить, для того щоб купити один комбайн, довелося б віддати під заставу половину сільгоспугідь Саратовщини — а ми ж бо знаємо, які там землі. При подібних цінах інвестиції в сільське господарство не прийдуть і ніяка іпотека неможлива.
У цьому напрямку ми, схоже, випередили Росію. 6,4 мільйони наших селян, що отримали земельні паї ще до прийняття Земельного кодексу, — це, здебільше, голови селянських родин. Тобто власниками в Україні стає майже все селянське населення країни. У нас продали свої паї менше одного проценту їхніх власників, і не так часто можна почути розмови про те, що, мовляв, селяни не бажають брати землю.
Гадаю, що друге українське диво новітніх часів (першим дивом став Божий дар незалежності) станеться саме у сільському господарстві. Ще не цього року, і не наступного, так швидко справи не робляться, але станеться. І станеться саме в потрібний термін. Світові годинники грізно відраховують час. Щорічний приріст населення Землі дорівнює 80 — 90 мільйонам, а втрати орних земель складають 6 — 7 млн га щорічно. Продовольчий дефіцит у світі зростає, надії на «зелену революцію» виявилися перебільшеними. Через 10 — 15 років продовольча проблема може загостритися аж до всесвітньої кризи. Щоб такого не сталося, вже до 2010 — 2012 року виробництво продовольства у світі повинно подвоїтись. Головні експортери продовольства більше виграють. Україна має шанс опинитися серед них.
Але я усвідомлюю й те, що іноді події повертають зовсім не туди, куди всі чекають. Якщо таке, не приведи Господи, станеться з нашим сільським господарством, будуть винні не відсутність капіталовкладень, не колгоспний спадок чи митне загородження Євросоюзу. Доведеться сказати собі: ми не пройшли випробування працею. Але такого не станеться. Я вірю в Україну. Давайте зачекаємо ще трохи.
Близькі одна до одної моделі ведення господарства в Україні та Росії, чи не дуже, але схеми шляхів сполучення в наших країнах відрізняються досить наочно — і знову ж таки з історичних причин. Сітка залізничних шляхів основної, серединної частини європейської Росії нагадує павутиння, що розходиться як одинадцять радіальних ниток від «павука» — Москви. На деякій відстані ці нитки, у свою чергу, розгалуджуються, і таким чином загальне число ліній, що сходяться до Москви, досягає, мабуть, двох десятків. Москва — головний російський вузол пересадок. В дорозі з одного московського вокзалу до іншого (а їх не більше й не менше — дев’ять, і є також Київський) у кожний момент, окрім хіба що глибокої ночі, знаходяться десятки тисяч транзитних пасажирів. Так склалося історично. Не думаю, що це ідеальний устрій шляхів сполучення, хоча саме завдяки йому більш як за сто років багато мільйонів людей мали можливість хоч якось побачити головне місто Росії, скласти про нього перше враження (пригадую, що біля кожного вокзалу приїжджих завжди зазивають за три години побувати на екскурсії у Кремлі та по Москві).
Такий устрій транспортної мережі — автодороги прокладені майже так — дуже наочно відображує не тільки географічні та господарські реалії Росії, але й централізаторський характер російської держави, що склався одвіку. Залізниця повторила напрямок державних трактів давніх часів. Московське павутиння плелося ніяк не менше п’ятисот років, після чого (і водночас з нею) двісті, а то й довше, ткали й інше, з центром у Петербурзі. Нарешті, у XX столітті знову був затверджений «москвоцентризм» з відповідними наслідками для транспортного будівництва. Нині московські та петербурзькі промені виявились накладеними один на другий. Будучи протягом третини тисячоліття частиною держави з центром спочатку у Москві, потім у Петербурзі і, нарешті, знову у Москві, Україна знаходилась, на щастя, на достатньому віддаленні від обох столиць. Коли шляхи-промені (Петербург — Вінниця — Кишинів, Москва — Харків — Крим, Москва — Луганськ — Ростов — Кавказ та інші) доходили до її території, вони вже повністю втрачали транзитну байдужість до простору, який перетинали. Їх українські відрізки і сьогодні, після розпаду «спільносоюзного» господарства, повністю відповідають нашій економіці, не стали у ній чужорідним тілом. Окрім мерідіональних, у нас досить розумно прокладені залізниці широтного напрямку.
