Певен, що саме так і буде, але хочу додати: не тільки такт та інтерес. Є ще магічна чарівність України. Вона прив’язує до моєї батьківщини людей, не пов’язаних з нею походженням, куди більш надійно, ніж будь-які гербові папери, через те, що давно сказано: «чуден Днепр при тихой погоде», і немає в світі ріки, що могла б з ним зрівнятися.
Втім, зрозуміло, що демократична Україна нікого не буде силувати у його культурному та етнічному виборі, а тим більше приневолювати до такого. Якщо людина лояльна до держави, громадянином якої є, то держава не має права вимагати від неї, аби вона поділяла також усю гаму громадянсько-патріотичних почуттів, яку відчувають ті її співгромадяни, для яких національне посідає перше місце. Не стане хоча б тому, що такі вимоги виходили б за межі законів і, перш за все, за межі Основного закону, Конституції. Ми не можемо та й не збираємось вимагати від громадян України, які належать до російської культури, щоб вони не співчували Росії, не пишалися б нею, не вболівали б за неї. Разом з тим давайте чесно скажемо собі: ідея самоототожнення виключає подвоєння етнічної свідомості. Роздвоєння свідомості — взагалі погана річ. Важкі випадки роздвоєння називають шизофренією. І якщо моя книга допоможе хоча б одній людині уникнути роздвоєння, то я вважатиму, що не даремно працював.
Останнім часом я кілька разів наштовхувався у пресі на одну й ту ж цитату — слова одного з «батьків» сучасної Італії графа Камілло Кавура. У 1861 році, після того, як процес об’єднання країни, до того часу поділеної, завершився, він сказав історичні слова: «Італію ми створили, тепер наше завдання — створити італійців». Будь-який афоризм, звичайно, згущує барви, і все ж не можна не помітити, що перед сучасною Україною постає схоже, з поправкою на «згущення», завдання.
Колись у збірці «Физики шутят» я прочитав таку фразу: «Если вы объяснили свою идею предельно внятно и доступно, какая-то часть аудитории, возможно, уловит тему вашего выступления». Я багато разів переконувався, що це не жарт, а цілком життєве спостереження. Його зовсім не слід так розуміти, що люди дурні. Навпаки, більшість людей сьогодні досить освічені та начитані. І це чудово. З фрази, яку я привів, швидше можна зробити висновок, що ваша аудиторія має чимало власних ідей і уявлень, хай не завжди впорядкованих, а тому ваші посилання до якихось фактів та істин можуть просто погано стикуватись із колом понять вашого слухача або читача.
Жартівливе спостереження невідомого фізика торкається насправді однієї дуже важливої проблеми — проблеми викладення матеріалу. Те, що явне для одного, може виявитися повною несподіванкою для іншого. Він, можливо, й погодиться з вами, але не раніше, ніж ви добре поясните. Але ви не пояснюєте те, що, на вашу думку, загальновідоме. До чого, наприклад, нагадувати, що Правобережна Україна на карті ліворуч від Дніпра, а Лівобережна — праворуч, це й так всім відомо. А якщо не всім?
Краще раз і назавжди сказати собі: речей самоочевидних для всіх і кожного не існує, а тому не соромтеся їх пояснювати. Перш за все — найголовніші і найважливіші для тебе ідеї. Краще повторитися, ніж породити нерозуміння. Твій читач або слухач швидше пробачить тобі десять банальностей, ніж одну дурницю. А за дурницю він вважатиме (по заслузі!) ту думку, яку ти не зміг йому добре пояснити.
Саме тому я розповідаю у своїй книзі про те, що може здатися загальновідомим. Вважаю, що про це треба говорити. Сьогодні більшості з нас просто необхідно визначити своє ставлення до багатьох простих тем та предметів. Або «позіціонуватися», з’явилося й таке слово. Час, уже час позіціонуватися у ставленні до речей, водночас і простих, і вкрай важливих. Такий час настав для України, такий час настав для мене особисто.
Тема «Україна — не Росія» зобов’язувала автора постійно звертатися до російської тематики, до російських реалій, говорити й розмірковувати про Росію, саме тому книгу можна назвати і дещо інакше: «Україна та Росія».
Ця книга написана українцем і з української точки зору, тому я не чекаю, що мої російські друзі будуть повністю з нею згодні. Втім, той, хто шукатиме на її сторінках щось антиросійське, марно витратить час. Так, Україна — не Росія, але це зовсім не привід, щоб погано ставитися до Росії. Принаймні — для мене.
Розділ перший. Занадто різні країни
Два обшири та два місцероположення
Нині, коли Україна та Росія роз’єдналися остаточно, наші відмінності стали куди більш наочними. Це, щоправда, зовсім не заважає нам залишатися багато в чому схожими, а в чомусь, либонь, майже ідентичними, але я зараз веду мову про відмінності. За радянських часів, коли республіки всі до купи розташовували на одній географічній карті, не так легко було й побачити, де закінчується Україна, де починається Росія і де Росія переходить у Казахстан, тим більше, якщо карта була фізичною. Карта цілком відбивала життя — мандруючи «по просторам Родины чудесной», не завжди можна було й здогадатися, що вже покинув одну республіку і в’їхав у іншу. Наші відмінності затушковувала однаковість господарства Союзу, їх приховували абсолютно однакові пам’ятники Леніну від тундри до субтропіків, повний збіг цін на всі три сорти ковбаси, та й ще тисячі рис і рисочок радянського образу життя.
В тому була своя логіка, коли школярам Української РСР, а також усіх інших РСР пояснювали, що «ми» граничимо з Китаєм і Норвегією, а Берінгова протока відділяє «нас» від США, що 9% «нашої» території лежить поза Полярним колом, 14% складають простіри тундри, а 31% заполонила вічна мерзлота (засіло в пам’яті зі шкільних часів!), але, незважаючи на це, «ми» вирощуємо бавовни більше, ніж такі південні країни, як Єгипет та Пакістан.
Тепер у школах України вчителі пояснюють нашим дітям інше — що у нас (уже не в лапках) немає ані тундри, ані вічної мерзлоти, що жодна п’ядь нашої землі, погано це чи добре, не лежить поза Полярним колом. Позбавлені ми й хоча б завалященької пустелі (незважаючи на те, що піску в Україні — уздовж численних лиманів на чорноморських та азовських косах — скільки завгодно). У нас уже не «дванадцять морів та три океани», як було раніше, а всього два моря, втім, без сумніву, свої. Є в нас і гори (Карпатські та Кримські), є великі річки (нехай не Амур та не Єнісей), але вони нам до вподоби, є безкраї степи, кращі у світі чорноземи та прекрасні ліси.
Не межуючи, на відміну від Росії, з Північною Кореєю і не виходячи до полюса, Україна посідає, разом з тим, виняткове місце на світовій мапі. Її місцеположення доводить, що найважливіша регіональна держава (а Україна стане такою, коли подолає свої нинішні економічні труднощі та хвороби зростання) не обов’язково має бути величезною. Україна входить до Карпатського та Чорноморського регіонів, вона — законна частина Східної Європи, а своїм морським фасадом звернена до Туреччини. Україна прилягає також до Центральної Європи, до Балканського та Північнокавказського регіонів.
Крім того, Україна стоїть на гирловій частині Дунаю, а таким чином, є однією з дунайських країн — нарівні з Румунією, Болгарією, країнами колишньої Югославії, Угорщиною, Словаччиною, Австрією та Німеччиною. Не будемо забувати, що найсучасніший судноплавний канал з’єднав Дунай з Рейном та Північним морем, отже ми тепер зв’язані також з цими басейнами.
Наш Сіверський Донець впадає у Дон, а це означає, що через систему Волго-Донського каналу Україна може підключитись до водних магістралей всього Волзького басейну, до Волго-Балту й Каспію. Сьогодні пароплави не можуть піднятися від Дону до української території, хоча заважає цьому дрібниця: судноплавний відрізок Сіверського Донця починається одразу ж за нашим кордоном, від російського міста Донецьк Ростовський. Сучасним гідробудівельникам цілком під силу виправити справу.
Не всі води з території України стікають у Чорне та Азовське моря: наш Буг (не плутати з Південним Бугом, до речі, теж нашим!) тече на північ, щоб влитися, уже в польських межах, до Вісли, чий кінцевий пункт — Балтика. Інакше кажучи, ми входимо також і до країн Балтійського басейну, щоправда поки що теоретично. Але півтора століття тому Буг з’єднали системою каналів з Неманом та Дніпром — і як знати, може ці канали ще матимуть друге життя?.[4]
