Неясно, щоправда, яке визначення повинне вживатися замість слів «російський» («русский»), «український» і «білоруський». Оскільки багато століть самоназвами наших народів служили слова «русьский», «руський», «руский», «русский» і «русин», можливо, це повинно звучати так: «Достоевский — общерусский писатель»? Але тоді і Шевченко — «общерусский»? Боюся, однак, що прихильники відродження загальноросійської держави, «історичної Росії» будуть просто в захваті. Або «вітчизняний»? Який би не був термін, звикання до нього відбудеться швидко, але він повинен врешті решт влаштувати всіх. Пам’ятаю, деякі запевняли, що не можуть примусити себе вимовити «в Україні» замість звичного «на Україні», а зараз їм уже важко було б повернутися до колишньої версії.
Я не готовий дати «експертну» оцінку пропозиції в цілому, але її безперечним плюсом є те, що жодна сторона в результаті не стає біднішою, але всі три стають багатшими. Такий культурний пакт, ніяк не зв’язуючи нас політично, міг би стати найважливішою психологічною віхою, не виключено навіть, поворотним пунктом у відносинах трьох народів. Все одно нам не поділити Іллю Муромця і Садко, Ярослава Мудрого і Юрія Довгорукого, ігумена Данила і Панаса Нікітіна, Франциска Скорину й Івана Федорова, Феофана Прокоповича і Ломоносова, Пушкіна і Шевченка, Рилєєва і Кибальчича, Костомарова і Ключевського, Мечнікова і Вернадського, Софійський собор і храм Покрова на Нерлі. Вони наші спільні. Як і наша перемога у Великій Вітчизняній війні. Які весь велетенський культурний масив, один з найцінніших у світі.
Я повністю згоден з думкою Мирослава Поповича про роль для України російської мови і російської культури. «Розрив культурних зв’язків з Росією, — пише він, — був би таким же варварством і трагедією, як: розрив особистих зв’язків і прихильностей, що поєднують українських і російських інтелігентів». Але, поділяючи думку вченого про те, що «наше відродження неможливе без асиміляції загальноімперської культури», я хотів би зробити одне застереження. Сьогодні освоєння і засвоєння «загальноімперської» культурної спадщини гальмується в Україні повільним подоланням спадщини імперсько-політичної, тому що одне продовжує асоціюватися з іншим. Можливо, тому краще взагалі не вживати слова «загальноімперський». Воно не тільки відштовхує своїм коренем, але і не є стовідсотково точним за суттю. До того ж, для подолання політичної спадщини імперії свою частину шляху повинні пройти Росія і російське суспільство.
Розділ одинадцятий. Про ракети «южан» і високі технології
Ніхто не відстає назавжди
Вище я вже згадував про те, що численні іноземні експерти неодноразово намагалися прищепити нам думку про безперспективність інвестицій в українські високотехнологічні виробництва. Поки ми прислухалися до таких рекомендацій, наші економічні реформи і макроекономічна політика, особливо в першій половині 90-х років, були спрямовані насамперед на зовнішню орієнтацію економіки України. Така орієнтація показала себе подвійно руйнівною. З одного боку, вона ігнорує головний фактор економіки — внутрішній ринок, практично не сприяючи його розширенню, а з іншого нав’язує нам безперспективну для України модель розвитку з натиском на металургійну, хімічну, гірничодобувну галузі.
Ця модель, у випадку її послідовного втілення, привела б до відмови не тільки від високих технологій, але і від фундаментальної науки, а згодом практично від усієї науково-дослідної діяльності взагалі. Якісь вузько-прикладні недогризки науки залишилися б у вигляді лабораторій при великих підприємствах. Але це мало б стільки ж спільного з наукою, скільки підсобна інструментальна майстерня миловарного заводу з інструментальною промисловістю сучасного рівня. Є країни, що обходяться без науки і майже без високих технологій і при цьому мають куди кращі показники життєвого рівня, ніж сьогоднішня Україна. Вони прийшли до такого стану справ історично. Україна має зовсім іншу біографію. Сформована структура нашого суспільства повинна була виключити саму можливість появи подібних рекомендацій.
Не хочу, щоб сказане було зрозуміле так, начебто я підозрюю експертів у злому намірі. Звичайно вони виходять з так званих об’єктивних даних. Об’єктивні ж дані можуть бути хоч і правильними, але недостатньо повними. Наприклад, вони можуть не враховувати системи цінностей і орієнтацій досліджуваного суспільства. Експерти нерідко приймають систему цінностей свого суспільства за універсальну і єдино здорову. Найпростіший приклад: в американському суспільстві професія зубного лікаря набагато престижніша професії письменника, а наші люди відмовляються вірити, коли чують таке, підозрюючи, що це спроба оббрехати Америку. Ті чи інші особливості нашої історії або нашого менталітету, які запрошеними експертами можуть вважатися не маючими відношення до справи, здатні повністю знецінити всі їх рекомендації.
На те, як «об’єктивні дані» можуть завести в глухий кут, мені вперше відкрив очі, як не дивно, прочитаний у студентські роки роман, назву й автора якого я, на жаль, начисто забув. Забув навіть сюжет, але одне місце міцно засіло в пам’яті. Дія роману відбувається в далекому майбутньому, через багато століть після нашого часу. Археологи розкопують якесь кинуте місто й у пластах кінця XIX століття знаходять окуляри і монокль. Об’єктивна і здорова логіка змушує їх прийти до висновку, що окуляри носили люди багатші, а от бідняки не могли собі цього дозволити і задовольнялися моноклем.
Ця історія згадувалася не раз і при читанні перекладів деяких статей про Україну і Росію з західних газет і журналів. Напевно, їх автори намагаються бути об’єктивними і логічними, але, недостатньо знаючи наші країни, не володіючи ні українською, ні російською мовами, вони постійно грішать помилками того ж типу, що й археологи з забутого роману. В результаті, враження від цих статей таке, що читаєш про речі може і цікаві, але до реальної України і до реальної Росії ніякого відношення вони не мають.[94]
Коли маєш справу з західними політиками, відчуття неадекватності майже ніколи не виникає. Може, тому, що обговорювані питання завжди носять досить чітко окреслений характер і добре підготовлені помічниками. До того ж, політики — люди частіше за все інтуїтивні, вони, як правило, добре відчувають реальність.
Як би там не було, нам довелося витратити досить багато часу на те, щоб перебороти гіпноз зовнішньої експертизи і переконати тих, кого це стосується в самій країні і за її межами, що Україна не має наміру відмовлятися від розвитку своїх високих технологій.
Росія знаходиться в схожій ситуації! До того ж багато виробничих циклів виявилися розділеними між підприємствами наших країн. Іноді доводиться чути і читати, що оскільки у високотехнологічних виробництвах Україна і Росія сьогодні суперничають, всяка наша співпраця з Росією в цій сфері була б рівнозначна допомозі конкуренту, особливо на ринках озброєнь і авіакосмічному. Зрозуміло, це неправильно. За великим рахунком, всі країни на світі — конкуренти, але це не заважає їм налагоджувати найрізноманітніші форми співробітництва, зокрема і в галузі технологій. Якось незручно пояснювати таку очевидність.
Щоб підсилити докази про безперспективність інвестицій в українські високотехнологічні виробництва, починають запевняти, що світовий поділ праці уже відбувся, і для України в цьому секторі місця не залишилося, так що будь-які її спроби в даному напрямку будуть нераціональною витратою сил і коштів. Оце дурниця, так дурниця! Це все одно, що твердити, буцім-то світ створився у своєму остаточному вигляді, і відтепер ніщо в ньому змінитися не може. Прихильників такої точки зору вибачає лише те, що люди за всіх часів дивилися на світ навколо себе як на вже незмінний і безповоротний. Це взагалі одна з найпоширеніших логічних помилок: по-перше, люди знають, що низка минулих століть була заповнена суцільними змінами, а, по-друге, чомусь думають, що більше змін не буде. І добре б вони помилялися так в середні віки. Ні, і в наші дні з’являються учені трактати під назвою «Кінець історії».
