Саме в успіху більшовицької пропаганди серед українського селянства бачить один з важливих факторів поразки національної революції 1917 — 1920 років канадсько-український історик Орест Субтельний.
До честі вождів української національної революції та української соціал-демократії Симона Петлюри та Володимира Вінниченка, вони при всьому своєму лівацтві і навіть радикалізмі (в період Директорії), виявились стійкими до комуністичної інфекції. Мало сприйнятливою до неї виявилась також їхня партія УСДРП. Ця інфекція уразила в українських губерніях зовсім інших соціалістів — есерів. 15 травня 1918 року їхня партія УПСР остаточно розкололась і її ліва фракція, «боротьбісти», прийняла комунізм як ідею та програму. Хоча й не як конкретну політику. У своєму листі Леніну «боротьбісти» описували цю політику в Україні так: «Советские войска дошли до самого Києва, заняли всю Левобережную Украину [в січні-лютому 1919 року], их поддерживало местное население. Сами советские войска были украинскими. Пролетариат, а главное — крестьянство твердо стояли за Советскую власть. Были уезды, где советские войска проходили без единого выстрела. Воля трудящихся Украины выявилась вполне... Дальше началось “советское” строительство... Злым умыслом невозможно обьяснить то, что творилось, но творилось так, как будто Советской властью на Украине руководили опытные черносотенцы... Советская власть на Украине пала [в серпні 1919 року]... Но жива Советская власть на Украине. Она и будет там, если Российская коммунистическая партия проявит действительный интернационализм и не будет проводить политику насаждения “красного” империализма (русского национализма) на Украине».
Тобто уже тоді можна було багато про що здогадатися, багато про що, якщо не про все. Але надто великим був у народі запас віри у більшовицьких благодійників. Селян хвилювало питання про землю, а не про мову. Вони не вникали у резони дій (та бездіяльності) українських національних урядів. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні цілий рік, але землі не дала, Скоропадський посилав каральні експедиції проти селянських самозахоплювань. Директорія теж лише «виробляла» земельну реформу, а з точки зору простої людини просто-таки гаяла час. І тільки більшовики добре чи погано, а роздали більше п’яти мільйонів десятин землі, і цим, при всіх можливих обмовках, вирішили наперед загибель УНР і свою кінцеву перемогу.
Я не ідеалізую жоден народ. Чимала частина простих людей із захопленням поставилась до більшовицького заклику «грабь награбленное» («грабуй награбоване»), багато хто брав участь у спустошенні спиртових та цукрових заводів, поміщицьких садиб та заможних хуторів. Їхнє буйство абсолютно знецінило людське життя. Я не можу читати, не здригаючись, як на хуторі Любочка на Полтавщині у грудні 1918 року була по-звірячому вбита наша чудова письменниця Олександра Яківна Єфименко разом з дочкою, талановитою поетесою Тетяною Єфименко. Страшно подумати, скільки тисяч подібних вбивств бачили і Україна, і Росія в ті роки. Чинилося те, що віруючі люди називають відпаданням від Бога та його заповідей. Але й цьому теж сприяли більшовики, їхній атеїзм та активне богоборчество!
Не у виправдання, а щоб пояснити. Мільйони людей прожили б життя «у страсі Божому», як говорили раніше, якби не Світова війна. Вона відірвала їх від родини, кинула в окопи, привчила до видовища смерті, привчила, що копійки не варте чуже життя — та й своє теж. Ці отруєні ядом насильства люди повернулись додому не з порожніми руками. Майже кожен повернувся зі зброєю. Революційна енергія мас, про яку так любили говорити більшовики, втілилася у людині з гвинтівкою, яка визнає лише прості рішення. Доктринальний вірус революційного марксизму знайшов собі ідеальне живильне середовище. Так званий «марксизм-ленінізм» (вірніше було б вести мову тільки про «ленінізм») набув виразних ознак загальної та затяжної епідемії.
При тому я твердо знаю одне: якби наш народ, нехай недосконалий та грішний, хоча б запідозрив, що його прагнуть підкорити чужій та сторонній волі, він ніколи б не допустив такого. Але у тому-то й справа, що більша частина українського народу увійшла до пастки з вірою у близьке світле майбутнє, з надією на правду та справедливість. Та й самі його творці не підозрювали, що ладнають пастку. Більшість з них померли не своєю смертю.
Довірливість
Я ні з ким не веду дискусії, а лише ділюсь висновком, до якого дійшов сам і без «підгонки під відповідь», як казали у нас в школі. Цей висновок став для мене великим полегшенням. Україна проявила не покірливість та смиренність, а довірливість. Ця довірливість обійшлася їй тяжкими десятиріччями неволі, — як і Росії. Український народ не був «у наймитах у росіян». Радянський більшовизм був нашою спільною творчістю, спільним наївним та злощасним пориванням до світлого майбутнього.
Довірливість як природжену рису українців підмітив і злий геній революції, більшовик №2, уродженець Херсонщини Лев Троцький (у дитинстві він, до речі, як пишуть його біографи, говорив, змішуючи російську з українською). У січні 1920 року він такими словами надихав на дорогу більшовицьких агітаторів, яких відправляли на Україну: «Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войны — каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою “самостійность” и живут то под Литвой, то под Польщей, то под Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен». Втім, як не був переконаний Троцький в українській довірливості, але після григорівського заколоту відправляв мобілізованих українців воювати подалі від України — про всяк випадок.
Довірливість виявили обидва народи, але українцям радянський період дався важче. Перед російським народом, принаймні, не майоріла перспектива втратити своє етнічне обличчя. Сьогодні комуністичний експеримент став здобутком історії та істориків, але він не повинен бути забутим. У своїй книзі «Про найголовніше» я сформулював цю думку так: «Можна, звичайно, сьогодні відмахнутися від комуністичної ідеології як від чогось чужого нам, нав’язаного ззовні. Але це було б самообманом». Нехай пам’ять про нашу спробу втілити комуністичний проект на вічні віки послужить нам щепленням від усіх утопій.
Та все ж не можу не повторити: як би не були ми впевнені у своїй реконструкції подій, у своїх висновках, нам не дано глянути на цей експеримент очима його сучасників, учасників, жертв.
У світлі таких ось роздумів про 70-річний комуністичний експеримент та його витоки читач краще зрозуміє моє ставлення до сьогоднішніх комуністів України.
Колись, ще зовсім молодою людиною, я вступив до КПРС, ніяк себе не силкуючи, цілком розділяючи виголошені цією партією ідеали соціальної справедливості і не маючи сумніву в її авангардній ролі щодо очолюваного нею радянського народу. У роки перебудови, уже куди менш наївним, я приєднався до «демократичного крила» КПРС з надією, що давши добро на викриття помилок минулого, вона зможе вивести країну з глухого кута, у якому всі ми опинилися. Я тоді розмірковував як інженер: так, зроблено безліч помилок, але велетенська конструкція керуючої партії править за опору всьому, що є у СРСР. Хоча це й ненормально, але за десятиліття єдина партія у країні перестала бути об’єднанням прихильників комуністичної ідеї, а придбала функції кістяка — без кістяка ж тіло існувати не може.
КПРС сама наламала дров, але тільки сама зможе і налагодити справу, і це буде найбільш раціональний та безпечний шлях, так мислилось мені тоді. Знову ж таки, як інженер, я бачив, що з тисяч проблем, які стояли перед СРСР, найголовніша — це невпинне зниження конкурентоспроможності країни у світі. Потрібні були радикальні кроки, найсерйозніші зміни.
Втім, досить скоро стало помітно, що з 20 партійних керівників всіх рівней 19 не готові ні до яких змін і більш за все сподіваються, що метушня, розпочата Горбачовим, як-небудь сама по собі затихне і можна буде залишити все як було. Було багато розмов про демократизацію партії, але яка вже там демократизація! Якщо вона й спостерігалась, то переважно у низовій ланці, та й то далеко не у всіх організаціях.
