Якби можна було займатися тільки своїм господарством, то ми б його збільшили — тримали б кілька свиней, більше курей. Але в матері головна робота була в колгоспі, зайнята вона була там цілими днями, а одержувала на трудодні дуже мало. У колгоспі люди працюють там, куди відрядить начальство, але в основному мама працювала в колгоспному саду. Сад був великий, і мама багато років працювала там у городній бригаді. Я добре пам’ятаю, як помітно відрізнялася вона від більшості своїх одноліток — завжди була у всьому чистому і трималася якось по-іншому. Коли село — поспіль вдови і діти, багато жінок перестають стежити за собою. Мати завжди була підтягнута. Згадую зовсім неупереджено: дуже була приваблива жінка. Але, згідно сільських понять, вважай, уже літня: вона народилася 8 серпня 1906 року, так що незабаром після війни їй стукнуло сорок.
Як я тепер розумію, війна обрубала багато звичаїв і навичок. З розповідей дорослих виходило, що до війни було більше пасік і меду, люди гнали дьоготь і смолу, гнули дуги і полози, в’язали сіті, робили самолови, короби, кошики, кували ободи для возів. Була розвинена гончарна справа, плетиво з лози і горіхових лозин, у деяких працювали токарські верстати з ніжним приводом. Усі ці речі не зникли зовсім, але саме їх значення, видно, різко пішло на спад. Це було пов’язане з початком руйнації сільського способу життя і із скороченням чоловічого населення — занадто багато чоловіків не повернулося з фронту, занадто багато старих померло (жінки виявилися більш живучими).
А тут, ледь закінчилася війна, хлопців, що помітно не дотягали до призовного віку, стали мобілізовувати до ФЗН — школи фабрично-заводського навчання. Надзвичайно коротке навчання робочій спеціальності — і на виробництво. Тих же, хто старший, відправляли на виробництво без будь-якого навчання. Причому, з нашої місцевості майже усіх направляли на Донбас, на шахти. А втечеш — заарештують як злочинця згідно сталінського указу, що вийшов ще на початку війни, 7 грудня 1941 року. Це був указ про дезертирство з підприємств оборонної промисловості. Кримінальна відповідальність за цим указом починалася з 14 років, і він діяв ще кілька років після війни. Я вже згадував, що брата забрали на Донбас. За якийсь час він відтіля втік. Але куди йому було бігти? Тільки до Чайкіна. Ледь з’явився, його заарештували, місяць відсидів у в’язниці — і знову в шахту. Може, шахти не прирівнювалися до військових заводів, а то б одержав мінімум п’ять років. Так він став шахтарем, і, поки не вийшов на пенсію, працював на шахтах. Правда, уже не в Донбасі, а в Приморському краї. Пустив там корені, як це звичайно буває — родина, троє дітей. Під кінець працював уже не в забої. Сил колишніх вже не було, перейшов до гірничорятувальної служби. Пенсіонером він був недовго, всього два роки. 26 жовтня 1984 року помер від професійної шахтарської хвороби, рака легень. Брата мого звали як ясновельможного князя Меншикова, Олександр Данилович, і прожив він на світі стільки ж, скільки той, 56 років, тільки зовсім по-іншому.
І Віра, сестра, через кілька років теж подалася на шахти. Вони з чоловіком (він був з нашого села) виїхали до Кузбасу на заробітки. Вважалося, що за довгим карбованцем. Сестра працювала машиністом шахтного електровозу. Все, що вони з чоловіком нажили — це троє дітей, а довгого карбованця в Кузбасі чомусь не знайшлося. Жили вони в містечку Березовському, це 35 кілометрів від Кемерова, залізнична станція Забійник. Році, здається, у 1978-му чи у 1979-му вона раптом стала говорити, що треба б їм перебратися до України. Потім приїхала до мене в Дніпропетровськ, ми з нею об’їхали всі приміські села, вона прикидала, де б їм з чоловіком кинути свій останній якір — поруч зі мною і з мамою (мама вже жила в мене). Не думав я тоді, що бачу Віру востаннє. Виїхала вона до своєї Кемеровської області з настроєм зніматися відтіля. Але швидко такі справи не робляться, а через рік вона померла. У 48 років, від інсульту. Вона в нас померла перша.
Бідна мама, пережила двох своїх дітей, не побажаю такого нікому. А в мене, завдяки брату і сестрі, шестеро племінників, щоправда, усі давно дорослі.
Чи не з найменших своїх років пам’ятаю, як мати мене підштовхувала — давай, учися. Коли я став трохи старшим, це вже звучало так: ні у брата, ні в сестри не вийшло, вчися хоч ти. І це стало моїм обов’язком, моєю обітницею. Оскільки кінці з кінцями звести ніяк не виходило, мама ще здавала кут. На щастя, завжди здавала вчителям — то одному, то іншому. Це були вчителі, яких направляли до нашої школи. Тобто це були кращі квартиранти, яких тільки можна собі уявити. Якийсь час жила в нас навіть сімейна пара: він — учитель фізики, вона — російської мови. Зараз вони вже старенькі, давно живуть у Новгороді-Сіверськім. Коли я туди приїжджаю, обов’язково приходять на зустріч зі мною. Останній раз це було в 2000 році.
Тепер я розумію, що на мене сильно вплинули не тільки ті вчителі, що жили в нас, але і наш сусід, теж учитель, Степан Филипович Тимошенко. Мені в ньому дуже подобалося те, що він свій, не приїжджий, а однаково вчитель. І те, що він одружився на дуже симпатичній молоденькій учительці. І мама в нього була дуже гарна, доброти незвичайної. Він мені здавався недосяжно великою людиною, майже як Ленін. У нього, як я потім довідався, була лише середня освіта. Він і зараз стоїть у мене перед очима. У дитинстві я не зміг би сформулювати, що ж мене в ньому так приваблювало, а тепер розумію: на тлі нашого Чайкіна в нього була інтелігентна родина — незважаючи на такий же город і таких же курей, як у всіх. Щоправда, треба сказати, вони виділялися ще і статком. Степан Филипович усе-таки був директором школи, вони працювали разом із дружиною, і на тлі тодішньої бідності це вражало. Напевно, усе це разом на довгі роки зробило професію вчителя моїм ідеалом. Я не став учителем зовсім випадково.
Тимошенко до четвертого класу вів у нас усі предмети. Я учився дуже легко, навіть надто, завдяки гарній пам’яті. Кажуть, такі швидко стають ледачими. Але Тимошенко лінуватися не давав і взагалі був досить суворим, незважаючи на сусідські відносини. Кілька разів навіть виставляв із класу. Справа в тім, що я був надзвичайно сміхотливим. Як то кажуть, палець мені покажи, і я вже заливаюся, не можу зупинитися. У народі це називають «дурносміх». А ще кажуть: дерев’яне залізяччя знайшов. Це минуло разом з дитинством.
Я не відразу зрозумів, що пам’ять у мене краща, ніж у більшості оточення. Іноді навіть сумнів брав: дійсно людина не пам’ятає те і те чи прикидається? Як же можна було таке забути?! У перших класах з підручниками було скрутно, один затьорханий на кілька учнів, але я від того особливих незручностей не відчував. Прочитаю один раз або просто урок прослухаю — і відстріляв наступного дня без запинки. Матері в селі казали, мовляв, Льоня у тебе дуже розумний, все на льоту уловлює. Але пам’ять — ще не розум, це тільки можливість його мати, це я знаю точно.
Помітивши, що я охоче читаю, а потім пам’ятаю прочитане, Степан Филипович став говорити мені те ж саме, що і мати: потрібно, Льоня, учитися далі. Але щоб це стало можливим, необхідно було закінчити десятирічку, а в нас у Чайкіні — тільки семирічка. Великого потягу до навчання я у своїх одноліток не бачив. Всі з полегшенням завершили свою обов’язкову освіту, скінчивши семирічку. У вересні 1952 року тільки троє хлопців, рахуючи мене, стали ходити за 9 кілометрів до Костобоброва, де була десятирічка. Я вже його згадував, це було досить велике село. Чим, за дореволюційними поняттями, справжнє село відрізнялося від менших поселень? Тим, що мало церкву. Так от, у Костобоброві була церква, це було справжнє село.
Моя мати родом відтіля. Церква, щоправда, через кілька років згоріла.
Ходили ми втрьох, ходили, але двоє моїх товаришів через якийсь час не витримали і кинули школу. Що не кажи, а це було досить-таки важко. Відразу за Карасями дорога (чи те, що вважалося дорогою) йшла через ліс. А в наших краях узимку бешкетували вовки. Лякали мене і двоногі вовки — часи були лихі, особливо після величезної («ворошиловської») амністії 1953 року. В ту амністію випустили тільки кримінальних, до політичних черга дійшла пізніше. Так що всяке могло бути. Бог, однак, милував.
