Хто хоч раз в житті сидів на березі з вудкою в руках, чекаючи тієї миті, коли риба клюне, той зрозуміє, чому Штенгель стрімголов кинувся до води, не думаючи ні про що, крім здобичі, що тікала, і вудлища.

Форель любить бурхливі гірські ріки, де вирує вода, де водоспади женуть течію з неймовірною швидкістю. Уподобане Штенгелем і Генріхом місце тим і було зручне, що нагромадження каміння біля ущелини і в самій річці звужувало прохід для води, і вона, пінячись, перекочуючись через підводні валуни, закручуючись у водовороти, мчала особливо швидко.

Коли б Штенгель обережно увійшов у воду, можливо, нічого б і не трапилось. Але він, поспішаючи врятувати вудлище, просто стрибнув у річку і відразу заточився, послизнувшись на оброслому мохом мокрому валуні. Він хотів збалансувати, простягнув руку, щоб вхопитися за інший, трохи вищий валун, що стримів з води, та, похитнувшись, промахнувся, вдарився об камінь головою і упав у річку. Швидка течія підхопила непритомне тіло і перекинула його через один камінь, другий…

Генріх пробіг берегом за течією кілька кроків і, вибравши зручне місце, кинувся в воду назустріч тілу Штенгеля, що неслося на нього, немов важка велика колода. Сам ледве втримавшись на ногах, він підхопив майора під пахви і, змагаючись з течією, потяг його до берега.

Штучне дихання поновило нормальну діяльність серця, але не повернуло майора до свідомості, і Генріх вже хотів іти до замку по допомогу, як побачив покоївку, що швидко збігала стежкою вниз, а за нею Курта. Виявляється, дівчина з верхньої тераси парку, куди вона вже встигла зійти, побачила нещастя і, гукнувши Курта, побігла назад до річки.

Втрьох вони обережно перенесли Штенгеля на нижню терасу парку, а вже звідти на саморобних, зроблених з ковдр, ношах до кімнати Генріха. Майор не приходив до пам'яті, — не чув, як його роздягали, вкладали в ліжко, як оглядав його Матіні, якого Генріх негайно викликав телефоном.

— Можливий струс мозку! — констатував Матіні і попередив: — Найменший рух може йому зараз пошкодити, і тому про те, щоб перевезти потерпілого до госпіталю, нема чого й говорити.

Подзвонивши Лютцу в штаб і розповівши йому про пригоду, Генріх просив повідомити генерала про те, що затримається біля хворого, поки налагодить за ним догляд.

Опритомнів Штенгель лише годині об одинадцятій. Розплющивши очі, він байдужим поглядом окинув кімнату, ще не розуміючи гаразд, де він і що з ним сталося, чому біля його ліжка схилилися Матіні і Гольдрінг. Та поволі погляд його почав світлішати, на обличчі у нього майнула тінь тривоги.

— Де мій мундир? — спитав він занепокоєно і спробував підвестися.

— Лежіть, лежіть спокійно, — спинив його Матіні.

— Мундир ваш сушиться біля каміна, — заспокоїв Генріх.

— А документи, документи де? — скоромовкою запитав Штенгель, ще більше нервуючи.

— Документи лежать біля вас на столику. Не турбуйтеся, усе ціле, ніхто нічого не чіпав.

— Покладіть мені під подушку! — ледве повертаючи язиком від слабості, встиг сказати Штенгель і знов знепритомнів.

Генріх охоче виконав прохання майора. Адже ці документи вже його не цікавили. По суті серед них нічого особливого й не було. Якщо не рахувати невинного на перший погляд папірця — копії наказу, в якому майору Штенгелю висловлювалася подяка за розробку нових заходів по охороні вже готової продукції — радіоапаратури — під час перевезень її за межі заводу.

— Гер обер-лейтенант, а що робити з фореллю, може, почистити і посмажити? — запитав Курт, коли Генріх вийшов до другої кімнати.

— Ні, випусти її назад у річку! — чомусь весело розсміявся обер-лейтенант. Помітивши здивований погляд Курта, він підморгнув йому.

— Може, ця форель зачарована, як ота золота рибка в казці, що вірно послужила рибалці, який її випустив у море! — додав він.

«Любий друже! Ви питаєте, яких заходів я вжив, щоб поправити своє здоров'я, і чи знайшов я тут добрих лікарів? Дуже вдячний Вам за увагу, яку я розцінюю, як вияв щирих, дружніх почуттів. На жаль, не можу потішити Вас доброю звісткою: почуваю себе зле. А найгірше те, що не маю зараз ані часу, ані змоги подбати про себе, бо…»

Генерал спинився, ще раз перечитав написане і з роздратуванням захлопнув бювар. Ні, він не може сьогодні відповісти Гундеру! І не тільки через те, що не має чого відповісти, а й тому, що всі його думки зараз лежать в зовсім іншому плані. Щоденні турботи і неприємності навалилися на генерала горою!

Вони впали на нього, як лавина, що посунула з гір. І, як лавина, зародилися з однієї маленької грудочки, яка, покотившися вниз, по дорозі обростала все новим і новим шаром снігу, аж поки не перетворилася на велетенську сніжну гору, на грізну небезпеку.

Цією маленькою грудочкою для німецького командування став наказ про обеззброєння італійських військ. Рушивши з місця, ця грудочка відразу обросла шаром ускладнень і неприємностей. Почалося з того, що не всі італійські частини покірно скорилися наказові: одні лишилися на місцях, але відмовилися скласти зброю, і їх довелося оточити в казармах і обеззброїти силоміць; інші просто втекли в гори до партизанів — і таких втікачів в районі розташування дивізії було не так-то вже й мало, щось близько батальйону.

Розуміючи всю небезпечність становища, генерал Еверс діяв на своїй дільниці рішуче і оперативно: після обеззброєння він не випустив італійців з казарм, а наказав охороняти їх ще пильніше, аж поки не скінчиться вербовка добровольців для формування нових італійських частин, відданих спільній справі. Здавалося б, захід розумний. Але і він призвів до несподіваних ускладнень. Побачивши кулемети, звернені дулами на казарми, де, мов арештантів, тримали італійських солдатів і офіцерів, місцеве населення обурилося і в ряді випадків вдалося навіть до спроб силою звільнити своїх співвітчизників. Ці спроби, правда, зазнали невдачі, але вони могли повторитися; на допомогу населенню рано чи пізно, а обов'язково прийдуть партизани, і тоді…

Відпивши ковток міцного, вже прохололого чаю, генерал Еверс поморщився і з силою натиснув на кнопку електричного дзвоника.

— Гарячого, міцного, з лимоном! — наказав він денщику і, підвівшися з місця, пройшовся по кімнаті.

Ось знову затерпли ноги і під грудьми тисне. Не повелося йому в Кастель ла Фонте! Саме тепер, коли він мусить бути в формі, сили почали швидко підупадати, з'явилася оця слабість у ногах і страшенна дражливість. Може, він зловживає міцним чаєм? Треба порадитися з лікарем. Цей Матіні, кажуть, добре розуміється і на нервових хворобах. Але все це потім. Ніякі ліки, ніякий режим йому не допоможе, поки він не покінчить з вербовкою добровольців і не доможеться, щоб у районі розташування його дивізії встановився відносний спокій.

Йому треба сформувати дві таких дивізії добровольців: «Монте-Роза» и «Гранд-Парадіссо». Але поки є тільки ці бучні назви, а солдатів, як не прикро це визнати, нема. А за даних умов навіть такі погані вояки, як італійці, дуже б здалися. Бо все помітнішою стає нестача людських резервів для поповнення знекровлених армій.

Так, солдатів фатерландові явно не вистачає! Досить глянути на поповнення, що прийшло нещодавно до Міллера. Раніше до військ СС брали лише тих, хто був не нижче як сто сімдесят два сантиметри на зріст, а тепер прибули якісь карлики — сто шістдесят п'ять сантиметрів. Це вже межа, далі якої нікуди котитися. Та хіба тільки зріст? А вік? Нові й нові мобілізації все більше вливають до армії жовторотих хлоп'ят, яких і юнаками не можна назвати, або підстаркуватих білобілетників, що часто-густо мають вже онуків, не те що дітей. Спробуй повоюй з такими солдатами, коли всі їхні думки вдома, біля тих, кого вони залишили. Тут уже не діють належні перед атакою порції шнапсу, які кидали раніше людей під кулеметний вогонь. Нашвидку проковтнувши свою порцію, такий солдат починає молитися богові і хреститися, перш ніж висунути голову з окопу.