До Парижа прибули лише третього дня вранці, бо поїзд двічі затримувався в дорозі — партизани у двох місцях розібрали колію. Курта на вокзалі не було. Умовившись про зустріч з генералом ввечері, Генріх взяв таксі і помчав на центральний телеграф. Він був певен, що ніяких новин Кубіс йому не сповістить, і тому спокійно простягнув документ у віконце з написом «До запитання». Як же він здивувався і стривожився, коли, повертаючи документ, телеграфний службовець щось вклав у нього.

«Сан-Ремі», — прочитав Генріх вгорі, там, де звичайно позначається місце і час відправки депеші, і повільно розгорнув телеграму. Він перечитав її раз, другий, третій… Ні, це не помилка, це не здалося, це справді написано!

«За три години після вашого від'їзду невідома вантажна машина збила на шляху мадемуазель Моніку яка не приходячи до пам'яті померла того ж вечора подробиці листом покладу вінок вашого імені Кубіс».

Моніки немає!

Ця звістка приголомшила Генріха. Не тямлячи себе, він вийшов з центрального телеграфу і, забувши про таксі, що на нього чекало, пішов залюдненою вулицею. Навкруги вирувало життя, у вуха вривався багатоголосий гамір великого міста, в якому людський гомін, шум машин, гудки, дзвінки зливаються в єдине ціле — вир, такий звичний для парижан і такий приголомшуючий для новаків, тільки-но прибулих з тихеньких провінціальних куточків Франції.

По дорозі на центральний телеграф Генріх з цікавістю розглядав усе навколо, жадібно вслухався в цю симфонію звичайного життя Парижа, про який так багато доводилося чути, читати і який він бачив уперше.

Але Генріх ішов, не помічаючи нічого, бачачи перед собою лише два телеграфних рядки. Він і досі не міг цілком збагнути їх страшного змісту. В його свідомість не вкладалося те, що от вирує життя, світить сонце, живуть люди, мільйони людей, існує він сам, а Моніки вже немає. Генріху здавалося, що варто йому зробити кілька кроків, пройти ще трохи і серед цього натовпу людей він обов'язково побачить її: в білому платті, простоволосу, з осяйною усмішкою на устах, з букетом квітів у руках — точнісінько таку, якою він бачив її востаннє з тамбура вагона, біля Сан-Ремі.

«Вбила машина…» Ні! Цього не може бути! Не повинно бути!

— Месьє офіцер! Месьє офіцер! Ви поїдете далі чи я можу вважати себе вільним?

Ні, це не сон! Все це дійсність! Ось і шофер таксі, який привіз його з вокзалу до телеграфу і тепер повільно їде слідом за ним…

Генріх сідає в таксі і, скоріше механічно, ніж свідомо, кидає:

— До комендатури!

Шофер робить крутий поворот, і машина то мчить на граничній швидкості, то ледь посувається, переїжджаючи залюднені вулиці: Генріх сидить непорушно, втупивши погляд в одну точку, не бачачи нічого попереду.

— Комендатура, месьє! — тихо кидає шофер.

Генріх прямує до під'їзду будинку, перед яким з автоматом напоготові крокують два німецьких солдати.

— Гер обер-лейтенант, з щасливим приїздом! Я теж тільки-но прибув!

Хто це? А, Курт!..

Не відповівши на привітання, Генріх мовчки простягає йому пожмакану телеграму.

Очі Курта розширюються. В них жаль, співчуття і жах. З напіввідкритих уст готове зірватися якесь запитання, але він тільки ковтає повітря і мовчки дивиться на невинний з вигляду клаптик паперу. Руки в нього трясуться.

Генріхові хочеться впасти Курту на груди, розридатися. Адже йому так не вистачає зараз того, хто найбільше потрібен людині в горі, — друга, щирого, перед яким не треба критися, якому все можна звірити…

— Гер обер-лейтенант!

Ага, біля комендатури, мабуть, не можна стояти на тротуарі! Генріх мовчки відповідає на привітання солдата і заходить до приміщення крізь високі масивні двері.

Черговий комендатури сповіщає йому адресу курсів і вручає список готелів, в яких рекомендується зупинятися німецьким офіцерам, і якісь три інструкції, надруковані на машинці.

Рекомендую уважно ознайомитися з ними! — радить черговий, прощаючись.

І знов таксі, і знов страшні думки, що не вміщуються у мозкові.

Як автомат, він заходить до канцелярії курсів при військовій частині, здає свої документи, з кимсь знайомиться, комусь відповідає на запитання. І, як в автоматі невидимий механізм, так в мозкові якась незначна клітинка точно керує всіма рухами, відраховує потрібні дози недбалої зверхності, поблажливої люб'язності, ділової зацікавленості. Поки він не лишився сам на сам. Поки таксі знов не помчало його вулицями цієї величезної пустелі, де нема нічого — тільки він і його думки.

Здивований шофер раз у раз поглядає в оглядове дзеркальце, потай спостерігаючи за цим незвичайним пасажиром, який без упину ганяє його вулицями Парижа одним коротеньким словом: «Далі!» Хто він, цей пасажир? П'яний, божевільний, злочинець, що прибрався в офіцерську форму і, ховаючись від поліції, плутає сліди? Ще сам вскочиш з ним у халепу! Рішуче загальмувавши, шофер зупиняє машину.

— Месьє, ми вже годину їздимо, а я працюю від світанку. У мене швидко скінчиться бензин!

— Бензин? Який бензин?.. Ах, так! Везіть мене до готелю «П'ємонт».

Лише тепер Генріх пригадує, що, вийшовши з комендатури, він відрядив Курта вперед замовити в готелі номер і відвезти речі. Певно, Курт уже давно чекає і непокоїться.

І справді, Курт зустрічає його в вестибюлі «П'ємонта» схвильований і розгублений. Вже година, як він чекає гера обер-лейтенанта, довелося взяти трикімнатний номер, бо він з ванною і всіма вигодами, воду для купелі нагріто…

Курт веде обер-лейтенанта в номер. Тут уже все турботливо приготовано для туалету з дороги і відпочинку. На тумбочці біля ліжка стоять попільничка, коробка сигар, навіть сифон з холодною зельтерською водою.

Але Генріх не звертає уваги на всі ці вияви піклування про нього, бо тепер його невимовно дратує сама присутність Курта в номері, його пригнічений вигляд і співчутливий погляд. Швидше б лишитися самому!

Присівши біля стола, Генріх пише текст телеграми Лютцу з проханням негайно повідомити листом всі подробиці загибелі Моніки.

— Відправиш цю телеграму гауптману Лютцу.

Нарешті, він сам у номері!

Не роздягаючись, Генріх падає на ліжко ниць. Тепер йому не треба стримуватися, він може ридати, вголос розмовляти з Монікою, кричати… Але сліз нема. Уста також безмовні. Всередині в нього все немов заціпеніло. Лише мозок працює напружено, гарячково, невпинно.

«За три години після вашого від'їзду…» Чому смерть Моніки Кубіс пов'язує саме з його від'їздом? Збіг обставин? Дивно! Особливо коли зважити на те, що гестапо давно зацікавилося особою мадемуазель Тарваль! «За три години після вашого від'їзду…» Отже, вона встигла повернутися з вокзалу і, певно, виїхала з дому велосипедом. Вона ж пообіцяла, що ввечері її не буде в Сан-Ремі… Але як могла наскочити на неї машина? Автомагістраль біля Сан-Ремі широка й рівна, а Моніка чудова велосипедистка! Машина тут може розминутися не то що з велосипедом, а з цілою валкою найпотужніших грузовиків. «За три години після вашого від'їзду…» Чому його мучить ця редакція, саме ця редакція! Немов Кубіс натякає на щось.

Як йому хочеться поїхати зараз до Сан-Ремі, на місці з усім обізнатися, припасти головою до свіжого могильного горбочка! Такого самотнього, бо друзі Моніки не зможуть навіть відсалютувати над могилою своєї товаришки.

І раптом з глибини пам'яті виникає кадр з давно баченого фільму «Щорс». Молодий командир стоїть біля свіжої могили свого бойового друга і, звертаючись до бійців, каже: