— Я ж казав вам, — нема чого з нею морочитись. Відвезіть на кручу і… — Міллер клацнув пальцями, імітуючи звук пострілу, — і, як завжди…

— Так, так, на кручу, на кручу, на кручу! — стукав кулаком по столу і вигукував у якійсь істериці Заугель.

Жінка стояла нерухомо, немов йшлося не про неї. Міллер, похитуючись, пройшов у свій кабінет і за хвилину повернувся з якоюсь книжкою у руці.

— Ось реєстр, розпишіться!

Заугель швидко схопив авторучку і схилився над книгою.

З-за його спини Генріх побачив, як проти прізвища Людвіни Декок з'явилося три слова: «Вирок виконано. Заугель».

— Ганс! — торкнув Генріх за плече Міллера. — Можна вас на хвилинку?

Міллер відійшов з Генріхом трохи далі від стола.

— У мене до вас маленьке прохання, Ганс, дозвольте мені виконати цей вирок! Ваш Заугель однаково неспроможний цього зробити. А мені ця жінка подобається… ви мене розумієте?

— А, святий Антоній не витримав спокуси! Та, будь ласка, розважайся, скільки завгодно! — перейшов на ти Міллер. — Хочеш залишитися тут чи волієш завезти її до себе? Тільки щоб жодна душа не побачила!

— Можеш бути спокійним — у мене є ключ від чорного ходу.

— Завбачливий ви, Генріх! — Міллер посміхнувся. — І до світанку постарайся все закінчити! Заугель, поясніть барону, де ви це робите! Тьху, він уже спить! Ну, тоді я сам тобі розкажу. З нашого завулку вгору йде дорога, просто до скелі над річкою. Ти ставиш її край урвища, стріляєш або навіть штовхаєш, і жодна душа не дізнається, кого тут було страчено, бо річка віднесе тіло далеко на південь і так його поб'є…

— Зрозуміло. А тепер накажи відвести її в машину і в щось загорнути. Нехай біля неї повартує автоматник, поки ми з тобою вип'ємо по останній. Ну, наливай, а то в мене чомусь руки тремтять… мабуть, від незвички.

— О, це вперше завжди так буває! — Міллер поблажливо поплескав Генріха по плечу. — Нічого, звикнеш!

Була третя година ночі, в готелі всі вже спали, і Генріх непомітно провів Людвіну Декок до своєї кімнати. Жінка всю дорогу мовчала і по східцях ішла за Генріхом, мов сновида, не дивлячись під ноги, не торкаючись руками перил. Лише в номері вона ніби прокинулась від сну — вперше за весь вечір Генріх почув її голос.

— Мерзотник! — вигукнула Людвіна з огидою. — Гірший за того ката з лицем херувима.

Знесилена вибухом люті, вона похитнулася, але коли Генріх наблизився, щоб допомогти їй сісти, відштовхнула його з несподіваною силою.

— Не підходьте, я однаково не дамся живою!

— Гаразд, я не підійду! Але ви все-таки сядьте, Людвіно Декок. Я зараз покличу мадемуазель Моніку, і вона…

— Я не знаю ніякої Моніки!

— …І вона вам все пояснить.

— Повторюю, я не знаю ніякої мадемуазель Моніки!

— Тоді я вам нагадаю: це та дівчина, яка передала вам у Бонвілі відомості про поїзд і яка сьогодні зустрічала свою кузину на вокзалі.

— У мене тут немає жодної знайомої душі, і ніхто мене не зустрічав!

— Гаразд, ми зараз перевіримо.

Генріх підійшов до телефону і набрав якийсь номер. Очевидно, на дзвінок чекали, бо трубку відразу зняли.

— Моніко, я прошу негайно зайти до мене в номер! — почула Людвіна спокійно сказані слова, і відразу очі її немов заслало туманом, вона відчула, що кудись провалюється у безодню…

«Одержав відпустку з двадцять п'ятого січня на десять днів Четвертого лютого маєш бути Мюнхені Цілую Фатер».

Це нагадувало скоріше наказ, ніж запрошення.

Телеграму Бертгольда Генріх одержав на адресу штабу і відразу зайшов до генерала.

Але Еверс телеграми читати не став.

— Знаю, знаю! Мені позавчора подзвонив гер Бертгольд, і я пообіцяв відпустити вас. Але більше як на п'ять днів відпустки дати не можу. Поінформуйте мого друга про Обстановку, в якій ми живемо, щоб у нього не склалося враження, що я надто суворий з своїми офіцерами. Хоч я певен, що він не гірш за нас знає, що тут діється. В інший час я б з охотою відпустив вас на місяць, але зараз…

— Щиро вам вдячний, гер генерал! Отже, доведеться знову їхати до Мюнхена!

Про мету поїздки знав лише Міллер. Навіть Лютцу Генріх вирішив поки що не говорити про свої взаємини з дочкою Бертгольда. Адже в гауптмана завжди свої погляди на ті речі, які викликають загальне схвалення, часом і захоплення.

— Ну що ж, Генріх, їдь, — чомусь зітхаючи, говорив Лютц. — Сподіваюся, що від свого батька ти дізнаєшся про речі, яких наші газети і радіо навіть не згадують. А так би хотілося знати все, що діється на світі! Набридло бути кротом: закопали нас у цю яму, і мусиш сидіти, нічого не знаючи і не бачачи.

Дні, що лишилися до від'їзду, проминули швидко. Довелося ще раз їздити до Понтея — приймати збудований там новий дот, відвезти якийсь пакет до Шямбері. виконати кілька дрібних, але клопітких доручень.

З Монікою через це Генріх бачився лише раз: дівчина прийшла до нього повідомити, що з Людвіною Декок все обійшлося гаразд — вона у цілковитій безпеці. Моніка так перехвилювалася і за Людвіну, і за Генріха, що тепер просто сяяла від щастя, і Генріх не наважився сказати їй про те, що їде в Мюнхен.

Але критися з цим довше було незручно, і напередодні від'їзду, вранці, Генріх спеціально зайшов до ресторану, щоб попередити, що ввечері він зайде попрощатися.

Мадам Тарваль зустріла його докорами:

— Месьє Генріх, ось уже три дні, як ви навіть не переступили порога мого ресторану! Я розумію, ви мали з нами стільки клопоту…

— Боронь боже, мадам! Я просо не хотів завдавати вам зайвих турбот. Адже тепер з продуктами так скрутно, як ніколи. Хазяїн казино, де ми обідаємо, і той скаржився, а він же одержує все потрібне без обмежень і в першу чергу.

— Але я ще не закрила ресторану! Як би скрутно з продуктами не було, для вас, месьє, завжди щось знайдеться.

— Дуже зворушений, мадам, вашим до мене ставленням. Я його відчуваю на кожному кроці. І зараз щиро сумую, що мені доведеться на кілька днів розлучитися і з вами, і з мадемуазель Монікою.

— Як, ви знов їдете? Коли й куди? — Моніка намагалася не виказати свого хвилювання, але обличчя її відразу посмутнішало.

— Завтра вранці, до Мюнхена.

— О, знов до Мюнхена!

— Цього разу лише на п'ять днів. На моє щастя, генерал не має змоги відпустити мене надовше.

— І ви забігли попрощатися отак, на хвилину? — образилася Моніка.

— Я прийшов попросити дозволу завітати до вас сьогодні ввечері. Ми так давно з вами не бачились!

Але ввечері Генріху не довелося зустрітися з Монікою. Несподівано зайшов Лютц.

— Ти що ж порушуєш традицію, Генріх? Вечір перед від'їздом годиться проводити в доброму товаристві.

— Воно б не завадило влаштувати прощальну вечірку, та зараз це здаватиметься невчасним, Карл, навіть непристойним. Справи на фронті не блискучі…

— Говори прямо — погані.

— Навіть дуже погані, коли бути відвертим.

— Скоро вже місяць, як я ходжу, мов очманілий, — поскаржився стомлено Лютц. — У мене таке відчуття, ніби мене, як дурника, весь час ошукували, замилювали очі і раптом виявилося: все, у що я вірив, певніше, у що мене примушували вірити — мана, якась клоунада, не більше!

— На тебе так вплинули події під Сталінградом?

— Вони лише прискорили процес мого прозріння. Німеччина, перед якою, нам говорили, мусить скоритися весь світ, перед якою ниць лягла Європа, не може визволити понад три сотні тисяч своїх добірних військ! Ти розумієш, що це означає? Банкрутство! Наше командування надсилає на допомогу оточеним армію за армією, мов дрова у піч, ми кидаємо під Сталінград нові дивізії, корпуси, і їх справді наче пожирає вогонь. В кращому випадку, вони повертаються звідти довгими ешелонами покалічених, контужених, божевільних. О, як болить моя душа!

Гольдрінг і Лютц не раз говорили між собою про становище на фронтах, але ніколи ще Генріх не бачив свого друга в такому пригніченому настрої.