У двері хтось постукав, і Матіні не докінчив фрази. На порозі з'явилася покоївка графині.
— Синьйор обер-лейтенант, графиня просила вас зайти до неї, як би пізно ви не звільнилися!
— Передайте вашій пані, Лідо, що я зайду обов'язково, — відповів Генріх, пильно вдивляючись в обличчя дівчини.
Може, через те, що Генріх вперше назвав її ім'я, може, з якихось інших причин, але дівчина зніяковіла.
— Гаразд, — відповіла вона тихо і вийшла.
— Так от, я хотів би знати, — почав було Матіні, але його знову перервали.
Цього разу двері відчинилися без стуку навстіж, і на порозі виросла постать Кубіса.
— Де двоє чи троє зібралися в ім'я моє, там і я серед них, — цитатою з євангелія привітався Кубіс.
— Сідайте, Кубіс, — запросив Генріх, — ми, правда, вже повечеряли, але трохи вина залишили, пам'ятаючи про вас.
— Оцієї кислятини?
— Іншого не буде, Пауль, не забувайте, ми біля ліжка пораненого.
— І бог, бачачи потаємне, воздасть вам явно! — як на молитву склавши руки, знов процитував Кубіс.
— Сьогодні Кубіс настроєний на молитовний лад, — посміхнувся Лютц.
— Бо я сьогодні подумав: чи не доведеться мені знову міняти одяг? Колись я змінив сутану на мундир, а тепер, можливо, доведеться зробити навпаки. Ну та це все в майбутньому, а я людина сьогоднішнього дня. А він не віщує мені нічого доброго!
— Знову якісь неприємності? — поцікавився Генріх.
— Найбільша — у мене відібрали перспективу! Сповістив начальство про новопомерлого раба божого Іоганна, а мені наказують: виконуйте його обов'язки, доки не пришлемо нового начальника. Отже, моє просування по службі, а виходить, і збільшення папірців, які гак приємно шелестять у руках, відсувається на непевний строк. І я знову змушений бути на утриманні доброго і щедрого барона фон Гольдрінга, який колекціонує мої розписки. І після цього ви мені пропонуєте кисле вино! Ви б ще завели розмову про медицину і тлінність всього живого взагалі! До речі, й синьйор Матіні тут…
— А перед вашим приходом ми саме й говорили про медицину. Матіні розповів нам про один дуже цікавий дослід. Як хірург, він ним просто захоплений і мріяв би його повторити.
Матіні вражено дивився на Генріха, обличчя його поволі червоніло, брови погрозливо зсунулися до перенісся.
— Молю вас, благаю, уклінно прошу! Не розповідайте мені такої гидоти! Вона мені зіпсує апетит перед вечерею!
— А я гадав, що ви цікавитесь наукою. Ви самі колись наполягали, щоб Матіні…
— Барон фон Гольдрінг, це для мене остільки несподівано… я просто не знаходжу слів… — Матіні перехопило дух.
Лютц почав, очевидно, про щось здогадуватись і кинув лікарю застережливий погляд. Той відразу ніби обм'як.
— Я знаю, що ви не наважувались просити Кубіса, тому й роблю це за вас: Матіні потрібна людина, над якою б він міг провести свій експеримент. Оскільки він небезпечний, потрібна…
— Здогадуюсь, здогадуюсь… та, будь ласка! У нас таких кролів хоч відбавляй. Я з охотою віддам вам першого ліпшого і навіть подякую за послугу, бо наш комендант СД допився до білої гарячки і не може зараз виконувати своїх функцій. Беріть хоч зараз!
— Бачите, Матіні, як все добре владналося! — повернувся Генріх до лікаря. — З вас комісійні! Погоджуюсь на тому, що ви дозволите мені бути присутнім при…
— Пробачте, Генріх, що я вас перерву. Але ввечері, та ще вихідного дня, я не звик так марнувати час! Душа мого покійного шефа протестує проти таких сухих поминок, і я змушений, бароне…
— Скільки? — лаконічно запитав Генріх.
— За упокій Міллера гадаю не менше п'ятдесяти марок…
Одержавши потрібну суму. Кубіс вийшов. Генріх провів його аж до вихідних дверей, чого ніколи не робив і чим дуже здивував своїх гостей.
— Ну, про все домовлено! — сповістив він, повертаючись до опочивальні.
— Я все-таки не розумію… — почав схвильовано Матіні.
— А зрозуміти так просто! Коли троє порядних людей дізнаються про смертельну небезпеку четвертому…
— Ви маєте на увазі Антоніо Ментарочі?
— Нарешті ви здогадалися! А то я думав, ви мене спопелите своїм грізним поглядом. Чи, може… — Генріх запитливо глянув на Матіні.
— Я сподівався, що ви кращої думки про мене, — образився лікар.
— Але як же організувати всю техніку цієї справи? — запитав Лютц.
— У нас ціла ніч попереду, щоб про все поговорити. А зараз, пробачте, я мушу зайти до Марії-Луїзи.
Графиня вже давно чекала на Гольдрінга і зустріла його докорами:
— Це просто неввічливо, бароне, примушувати мене так довго чекати! Я помираю від цікавості! Невже це правда, що забито Міллера і Лютц поранений?
Генріх коротко розповів, що їх обстріляли партизани.
— О, тепер я особливо ціную те, що ви зробили для дяді і барона Штенгеля. Ці звірі могли повбивати і їх!
— Я завжди до ваших послуг, графине. Адже я обіцяв бути вашим рицарем…
— І дуже погано виконуєте свою обіцянку! Я бачу вас раз на тиждень, та й то лише тоді, коли сама запрошу. Слухайте, ви загалом мужчина?
— Здається…
— А мені ні. Жити під одним дахом з молодою жінкою і лишатися зовсім байдужим до неї. Хоч би про людське око упадали за мною! Ось вам покарання — завтра вранці чи по обіді ви будете супроводжувати мене на прогулянці. Я вже давно не їздила верхи.
— Я не маю коня.
— Візьмете з моєї стайні. І взагалі я вирішила зробити з вас справжнього кавалера. Колись дама вашого серця подякує мені за це!
— А що скаже з цього приводу барон Штенгель?
— Він зрозуміє, що досі ловив гав!
— Отже, я мушу відігравати при вас роль…
— Роль залежатиме від актора… — Графиня кинула на Генріха довгий погляд. — Від того, наскільки він зуміє захопити свого партнера…
— Така гра може обох нас завести дуже далеко…
— Ви цього боїтесь?
— Бо я розумію серйозність небезпеки. Для себе і… своєї нареченої.
Генріх затримався у графині дуже довго. Коли він повернувся, Лютц і Матіні вже солодко спали.
— Постели мені в кабінеті, — наказав Генріх Курту. Той приготував постіль, але не йшов, переминаючись з ноги на ногу біля порога.
— Я хотів вас запитати, гер обер-лейтенант… — почав він несміливо і спинився.
— Здогадуюсь про що… Справа стосується Лідії? Вгадав?
Курт густо почервонів.
— Я хотів вас запитати, чи може німецький солдат одружитися з італійською дівчиною…
— Якщо обоє вони запасуться терпінням, щоб дочекатися кінця війни. А як же з твоєю нареченою, Курт?
— Марта, гер обер-лейтенант, вона якась… О ні, не подумайте чогось лихого! Вона гарна дівчина… чесна. Але… я побачив зовсім інших дівчат, які прагнуть до чогось більшого, ніж своє гніздечко… Ми з Мартою не будемо щасливі, гер обер-лейтенант! Лідія, вона зовсім інша, вона… — Курт остаточно зніяковів і замовк. — Пробачте, гер обер-лейтенант, вам час спати, я піду…
Коли Курт вже був у дверях, Генріх його затримав:
— До речі, Курт я все забуваю спитати: ти передав записку графині, пам’ятаєш, тоді, коли ми їхали в Палермо, для переговорів з партизанами?
— Графиня ще спала, я передав її через Лідію. Я вам говорив про це, гер обер-лейтенант.
— Ах, так, тепер пригадую… ти справді щось казав. Ну, на добраніч, Курт, хай тобі присниться твоя Лідія, вона, здається, дуже хороша дівчина.
Лишившись на самоті, Генріх довго ще не спав, обмірковуючи ту нову обстановку, яка склалася тут, у замку і в Кастель ла Фонте, після подій сьогоднішнього дня.
КУБІС ДБАЄ ПРО МАЙБУТНЄ
Лист Генріха про смерть Міллера глибоко схвилював Бертгольда. Наявність такого перевіреного і відданого служаки в Кастель ла Фонте цілком влаштовувала Бертгольда з двох причин: з погляду чисто службових і з погляду своїх особистих інтересів. І тепер нагла смерть начальника служби СД в маленькому італійському містечку, як це не дивно, могла поламати плани Бертгольда, змішати всі карти його великої гри.
